Життя на згадку

Після закінчення Каннсь­­кого фестивалю та оголошення переможців світова кіноспільнота не лише дискутувала щодо щасливців, нагороджених пальмовою гілкою та іншими відзнаками, а й продовжувала тренувати артикуляційні навички. На початку імпрези всі ламали язика через назву ісландського вулкана Ейя­­ф’ядлаекюдль, який зіпсував настрій та неабияк полоскотав нерви тим, хто прямував на 63-ті Канни. Згодом усі намагалися вимовити ім’я та прізвище переможця – тайського режисера Апі­­чатпонга Вірасетакула, як колись Акі Каурісмяки та інших, відзначених Каннами.

«Золото» для дядечка

Апічатпонг Вірасетакул здобув «Золоту пальмову гілку» – голов­­ну нагороду фестивалю – за стрічку «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» (Loong Boonmee raleuk chat). Молодий режисер із Таїланду створив фільм у дусі містичного реалізму, несподіваний як за змістом, так і за формою. «Дядечко Бун­­мі..» – кіно медитативне та умиротворене. Готуючись до смерті, хворий головний герой вирішує провести решту свого життя з родичами у невеличкому селі неподалік джунглів. До старого Бунмі приходять привиди (а може, й не примари – вирішувати глядачеві) покійної дружини та давно зниклого си­­на. Усі вони – і живі, і мертві – збираються за родинним столом, гортають альбоми з фотографіями та згадують… Однак якщо у когось виринають із пам’яті реальні події з минулого, то в дядечка Бунмі – попередні життя. Цей дивний фільм виглядає чи то видінням, чи то казкою і водночас знятий як повсякденність. Стріч­­ка настільки кінематографічна, що будь-яка розповідь руйнує притаманну їй дивовижну, екзотичну та водночас універсальну магію.

Хто чемніший?

Попри те що «Дядечко Бунмі…» знайшов палких симпатиків поміж шанувальників авторського кіно відразу після показу, ніхто не вірив, що саме цей фільм отримає «золото» Канн. Цього року на фестивалі справді відчувався дух змагання – виразного фаворита, як це було з торішньою «Білою стрічкою» Міхаеля Ханеке, не спостерігалося протягом усіх конкурсних днів. До того ж основна програма почасти грішила кон’юнктурністю та надмірною політкоректніс­­­тю – найпоширенішими «хворобами» сучасних міжнародних кінофестивалів.

Після того як журі віддало свій перший приз стрічці з Республіки Чад «Людина, що кричить» (Un homme qui crie) Ма­­хамата-Салеха Харуна, зала відчула, що розподіл нагород буде не менш політкоректним, аніж сам конкурс. Режисер звертається до теми громадянської війни в Чаді й стосунків батька та сина. До ре­­­чі, тема батьківства помітно превалювала у програмі Канн-2010, поступившись хіба що темі смерті (трупів у стрічках було ще більше, ніж традиційно конфліктних стосунків батьків – дітей). Шістдесятирічний Адам мусить віддати сина до армії, оскільки влада закликає населення зробити «військове зусилля». Цей вибір стає справжньою трагеді­­єю для всіх учас­­ників історії. Режисер фільму Махамат-Салех Харун знає військову тематику з власного досвіду – він воював і був поранений. Проте у фільмі його зображення людських проблем на тлі великого збройного конфлікту виглядає аж надто передбачуваним.

Гран-прі Каннського фестивалю також вручали за політкоректність. Французька стріч­­ка «Про богів та людей» (Des hom­­mes et des dieux) Ксав’є Бовуа розповідає реальну історію, що відбулася в Алжирі у 1990-х. Тоді ченців гірського монастиря захопили у заручники, а потім вбили ісламські терористи. Історія справді трагічна, акторські роботи чудові, африканські пейзажі гідні найвищих оцінок. Але… Нудно і надто багато пафосу. Режисер ледь не на пальцях пояснює цілком зрозумілі речі. Французька преса назвала цю карти-­­
ну уроком толерантності, проте урок цей для молодших класів.

Виразки суспільства

Приз за найкращу чоловічу роль розділили іспанець Хав’єр Бардем та італієць Еліо Германо. Перший – за «Кросу» (Biutiful) (у назві свідомо вжито помилковий варіант написання слова «кра­­са») Алехандро Гонсалеса Іньяріту, другий – за «Наше життя» (La nostra vita) Даніеле Лучетті. Обидві стрічки оповідають про те, як корупція та кримінал втручаються у приватне життя героїв. Гонсалес Іньяріту, який після геніального фільму «Сука-лю­­бов» поміняв Мексику на Голлівуд, намагається догодити «і нашим, і вашим»: стрічка знята практично бездоганно, і якби він знайшов у собі мужність залишитися у площині лише родинної драми героя, то, можливо, святкував би перемогу. Проте, намагаючись бути «правильним», режисер напхав у свій фі­­льм таку кількість кон’юн­­ктури, що віртуозне во­­лодіння ремеслом радше дратує, аніж захоплює. Даніеле Лучетті знімає не так майстерно, як Гонсалес Іньяріту. Проте і він зміщує акценти з життя героя, який втратив дружину і залишився з трьома дітьми на руках, у сферу ко­­руп­­ційно-криміналь­­ну, також поспішаючи приєднатися до модного каннського тренду: викривання мерзенних виразок суспільства.

Іранець Аббас Кіаростамі, чий фільм «Завірена копія» (Copie conforme) приніс приз за найкращу жіночу роль Жюльєт Бінош, натомість залишається дослідником приватного життя. Вишукана стрічка про те, як у невеличкому містечку в Тоскані зустрічаються мистецтвознавець (Бінош) та письменник (відомий оперний співак Вільям Шиммел) і починають розігрувати життя пари, яка нібито разом уже 15 років. У центрі фільму – міркування про співвідношення і стосунки оригіналу та копії. Щодо переможниці, то це якісна, проте не найкраща роль Бінош.

У конкурсі значно вибивався з шерегу «чемних хлопчиків» знаменитий французький актор Матьє Амальрік, який отримав приз за найкращу режисуру. Цьо­­­­­­го разу він презентував «Тур­не» (Tournee), свою четвер­­ту режисерську роботу. Амальрік у власному фільмі грає колишнього телеведучого, а нині продюсера кабаре «Новий бурлеск», який возить по всій країні стриптизерок, котрі танцюють у кулі, поїдають долари, витягують із дупи шнурочки та роблять інші неймовірні речі. Фільм Амальріка та його героїв можна порівняти з плакатами та картинами Ту­­луза-Лотрека: він сміється над світом, про який розповідає, і водночас милується ним та співчуває йому.

Загалом журі, очолюване видатним Тімом Бартоном, гідно оминуло всі пастки, розставлені на його шляху доволі слабким конкурсом (звісно, як для Каннського фестивалю), проявивши і політкоректність, і радикалізм водночас. Поміж хороших, але не відзначених арбітрами робіт, залишилася стрічка Майка Лі «Ще один рік» (Another Year). Проте і тут журі можна зрозуміти: Лі хоч і зняв тонкий та вишуканий фільм, проте нічого нового ним не сказав.

Український дебют

Цьогоріч Україна вперше брала участь у повнометражному конкурсі Каннського фестивалю зі стрічкою «Щастя моє» – дебютною ігровою картиною українського кінодокументаліста Сергія Лозниці, який нині мешкає в Німеччині. Фільм із бюджетом близько півтора мільйона євро спільного з Німеччиною та Нідерландами виробництва вже встигли порівняти з «Вантажем 200» Алєксєя Балабанова. Фільм Лозниці шокує, викликає бурхливі емоції, не використовуючи при цьому надмірного натуралізму й бутафорських засобів для зображення побутової «чорнухи», якими оперує Балабанов. «Спочатку я думав, що це road movie. Проте остаточно жанр я не можу визначити для себе досі. Тут є і «реалістичне кіно», й елементи гротеску, є навіть одна романтична сцена. Тож це еклектика», – каже режисер. Це історія далекобійни­­ка, який потрапляє в російську глибинку й зустрічає там різноманітних деградантів, схи­­льних до насильства й практично позбавлених людської подоби. Жорстка картина, сконструйована з реальності та вигадок. Чудові діалоги та блискуча «документа­­льна» операторська робота (над стрічкою працював румунський оператор Олег Му­­ту, який зняв також «4 місяці, 3 тижні та 2 дні», що отримала «Золоту пальмову гілку» 2007 року) додають історії довершеності. Звісно, такий жорсткий погляд на Росію (та й на життя загалом) не міг не викликати експресивної реакції: одна з французьких газет назвала фільм «ударом по пиці, який нарешті може розбурхати конкурс». Фільм Лозниці й досі обговорюють, хвалять, сперечаються, закидають підкреслену антиросійськість. Одна з молодих російських критикес навіть зви­­нуватила Лозницю в «західному замовленні» (хоча тоді з таким самим успіхом можна назвати антиросійською творчість Гоголя, Чехова, Платонова). Але головним є те, що стрічка гідно виглядала в Каннах і не залишилася непоміченою, як це трапляється з певним відсотком фестивальних фільмів.

Поза конкурсом пройшла й прем’єра «Шантрапи» Отара Іоселіані, до створення якої також долучилася Україна.

 Сергій Лозніца разом з акорами презентують українську стрічку "Щастя моє"

Політика і скандали

«Щастя моє» Сергія Лозниці ста­­­ло не єдиною «вибухівкою» фестивалю. Загалом імпреза вийшла дещо нервовою. Все почалося з вулканічної хмари, що блокувала аеропорти Європи. Під час відкриття оголосили, що член журі Джафар Панахі не приїде в Канни, бо перебуває у в’язниці (зрештою, рішення ввести в журі опального іранського режисера було продиктоване саме намаганням його підтримати). Крісло Панахі так і залишилося показово порожнім.

Потім кіносатира Сабіни Гуццанті «Італія, що тремтить» змусила італійський уряд оголосити фестивалю бойкот. Річ у тім, що фільм Гуццанті є політичним памфлетом у дусі Майкла Мура, де стверджується, що італійський уряд не вжив жодних заходів з евакуації мешканців міста Л’Ак­­ві­­ла напередодні землетрусу 2009 року, а Сільвіо Берлусконі просто використав природну катастрофу для підняття власного рейтингу. Пікантності скандалу додає той факт, що Cабіна Гуццанті – до­­нь­­ка ультраправого публіциста Паоло Гуццанті, запеклого прихильника Берлусконі.

Інший скандал вивів на мирну набережну Круазетт загони спецназу, перекрив доступи до палацу і змусив фестивальну публіку миттєво змінювати свої плани. Це французька конкурсна стрічка режисера алжирського походження Рашида Бушареба «Поза законом» спровокувала низку гнівних публікацій у пресі та вивела людей на демонстрацію протесту. Бушареб навіть написав листа, у якому просив не обговорювати його фільму до того, як він вийде у прокат. Проте дражлива тема здобуття Алжиром незалежності (на тлі цих історичних подій розгортається історія трьох братів) викликала хвилю обурення у Франції.

Скандал не оминув також Росії: фільм Нікіти Міхалкова «Стомлені сонцем-2» європейські журналісти звинуватили у конформізмі й назвали гімном сталінізму, а самого режисера охрестили «Тарантіно без гумо­­ру». Хоча найбільше міхалковська стрічка збурила російську пресу, що розділилася на два табори. Запеклість суперечок можна зрозуміти: після про­­валу в прокаті найдорожчого російського фільму та листа майже ста російських кінематографістів про вихід зі Спілки через авторитарне правління Міхалкова трон під «кремлівським режисером» сильно похитнувся. Кан­­нська нагорода могла б стати чи не єдиним способом повернути все назад. Не вийшло.

Отже, 63-й Каннський фестиваль уже став минулим життям, які вміє згадувати дядечко Бунмі. Для нас він має дві важливі історичні віхи: гідна участь України на правах повноправного учасника і «Золота пальмова гілка» за кінопоезію і водночас реалістичність «Дядечка Бунмі…», що, певно, з часів «Розет­­ти» братів Дарденів тут не перемагали. Відтак потрібно готуватися до нового повороту. І до 64-го життя у Каннах.[1876]