У цих краях сьогодні порівняно спокійно. Проти Донеччини чи Запоріжжя, де клекотить і палахкотить як у пеклі, так точно. Тут, в околицях Новгород-Сіверського, про війну нагадують хіба численні блокпости, де ретельніше перевіряють документи мандрівників та їхні машини. Утім, спокій — це лише приємний бонус, який не має вводити в оману. Уже за двадцять чи тридцять кілометрів звідси справжня війна. Не такого шаленого масштабу, як на Півдні чи Сході, проте також убивча й страшна.
Хоч офіційно ця територія вважається лише зоною можливих бойових дій, фактично лінія українсько-російського кордону вже за визначенням лінія фронту. І не лише тому, що кожної миті можна сподіватися якоїсь витівки від ворога. Тут постійно відбуваються бойові зіткнення, окупанти щодня, чим тільки можуть, обстрілюють українську територію.
Сьогодні також гримить. Десь на північному сході яскраво чути канонаду, навіть можна розрізнити прильоти. Місцеві дядьки кажуть, що окупанти луплять прямо з-за кордону.
«Відходять на таку відстань, щоб наші не дістали, і стріляють. Як уже вичислять координати, де сидять наші, то луплять безперервно. І хлопці, на жаль, гинуть. Там теж нульовка вважається».
Села, яким не пощастило опинитися поблизу кордону, майже порожні: жити там неможливо. Ворожі дрони-розвідники висять у небі безперервно. Усі, хто міг, давно покинули напризволяще своє житло й переселилися якомога далі. Люди іноді повертаються до своїх домівок подивитися що там, забрати якісь речі чи навіть посадити город або зібрати врожай, але охочих бути під ворожим вогнем постійно небагато.
Тут така місцевість, що скрізь ліс, пояснюють місцеві мешканці, тож ворожі диверсійні групи не дають спокійно жити. Вони регулярно намагаються проникнути вглиб української землі, їх раз у раз знищують, але від того спокійніше не стає.
Завдяки українським захисникам лінія смерті на кордоні обмежується можливостями ворожої артилерії та дронів-камікадзе. Зайти далеко диверсантам не вдається, тому віддаленіші села живуть своїм звичним життям. Війна, звісно, впливає на них також, а часом і досить гучно нагадує про себе, іноді навіть щось прилітає, проте це не системне явище й тут помітно безпечніше. А втім, ризик опинитися одного ранку в центрі якоїсь халепи існує постійно. Тут добре пам’ятають лютневий ранок 2022 року, коли ворожі війська вломилися через кордон і життя набрало цілком інших сенсів.
Село Мамекине Новгород-Сіверської громади Чернігівської області потрапило під окупацію з першого дня повномасштабного вторгнення. На щастя, ненадовго — місяці на півтора. Як згадує Валентина Гринько, староста Мамекине й сіл Киселівка, Леньків і Фурсове, уже на другий день, як зайшли орки, у місцевих магазинах люди моментально розмели продукти й почалася паніка. «Підходиш до людини. За віком вона доросла, а дивиться як дитина, не розуміє, що далі буде».
Спочатку зникли всі продукти, розповідає староста, але хліб ще доставляли. Потім Шосткинський хлібокомбінат припинив привозити, бо не було як: автомобільний міст через річку Десна знищили, а Семенівським водії боялися їздити. Дорогою постійно йшли ворожі колони. Був випадок: водія зупинили, витягли з автомобіля, приставили до голови автомат — і чоловік сказав, що більше хліб не повезе. Тому старости навколишніх громад вирішили самотужки виправляти ситуацію.
«Є в нас сполучення із Сумською областю через річку Десна залізничним мостом, — каже Валентина Гринько, — і ми цим шляхом доставляли дрезинами людям хліб. Їздили в Шостку, закуповували, довозили до того боку вантажівкою, потім тут розбирали мішки з хлібом по машинах і доставляли по селах. Місцеві були дуже розчулені. Знаєте, якщо людина впала вже духом, то їй ніхто не допоможе». Їздили так двічі на тиждень. Привозили також муку, цукор, олію.
За час окупації жоден орк у село так і не навідався. Чи боялись, чи не до того було. Староста каже, що лише передавали їй привіт через людей із сусіднього Грем’яча, бо місцеві хлопці були такі шустрі, що віджали в кацапів вантажівку. «Вони залишили свій Урал біля повороту на трасу, новесенький був, тільки 1000 на спідометрі. Мабуть, заглох чи що. Наші місцеві притягли трактор і заховали до мене в склади, — розповідає пані Валентина. — Потім мені з тих сіл переказували місцеві: “Передайте старості з Мамекиного, хай вони там вгомоняться, бо якщо ми заїдемо, то спалимо пів села”. Я хлопців зібрала, кажу: “Трошки повільніше, бо якщо заїдуть танком, то буде біда”».
Лихо згуртовує, каже жінка. Люди під час окупації мов перемінилися: організували патрулі, чергували щоночі. Перша зміна — дві жінки й чоловік. Друга — одні чоловіки. Поліція тоді зникла, де-не-де почалося мародерство, тож селяни вирішили тримати порядок в селі самостійно.
«Перші три доби я взагалі не спала, — згадує Валентина Гринько, — не роздягалась, було так психологічно важко: ти не знав, що робити, куди бігти, що на тебе чекає». Спочатку взагалі передали інформацію, що орки можуть їхати через село старою дорогою через дамбу. Вони користувалися застарілими картами, і цей варіант був цілком реальний. Навіть відправили на розвідку дві машини, але, зрозумівши, що дорога погана, повернули на трасу. Якби важка техніка виїхала на дамбу, споруда не витримала б і частину села затопило б водою зі ставу. Але, на щастя, цього не трапилося.
До села Мамекине Новгород-Сіверської громади я приїхав із волонтерами німецької благодійної організації Diakonie Katastrophenhilfe (DKH). Організація реалізує в Україні чимало різних програм, спрямованих на допомогу українцям, які опинилися в скрутному становищі через війну, починаючи зі скління вікон й закінчуючи грошовими виплатами на продукти чи одяг. Мешканцям Мамекине й сусіднього Ленькова волонтери привезли матраци, теплі ковдри та спальні мішки. Такий пакет допомоги для пенсіонерів та інших вразливих категорій людей замовили у волонтерів представники місцевої влади. Молоді в обох селах залишилося дуже мало, переважно бабці й дідусі поважного віку, тому масштаб привезеного досить великий.
Ще вчора гостинці розвантажили в місцевих клубах, а нині із самого ранку в Мамекине за ними потяглася вервечка стареньких. Багато хто із санчатами, дехто на велосипеді, когось підкинули внуки чи діти, але більшість придибала пішки. А зважаючи на те, що вже кілька днів на вулиці то мороз, то відлига, періодично ллє дощ і дорога нагадує ковзанку, то добиратися для старих було ще тим квестом.
«Вам часто привозять гуманітарку?» — питаю бабусю, яка вже отримала свою порцію щастя й тягне матрац до машини зятя. «Та ні, рік тому давали продуктові набори та й усе». «А із чого тут люди живуть, — допитуюсь, — робота якась є?». «Та якась є. При сільраді кілька людей працює, — каже жінка, — магазин є, пошта, до війни було маленьке рибне господарство. Там декілька людей працювали. А так у нас більшість пенсіонери». «Прилітає до вас сюди від “сусідів”?» — «Та було. Ще на початку прилетіло по складу старому колгоспному. А літом цього року в сусідньому селі десь посеред городу. А так спокійно».
Мамекине — село невелике. Хоч тягнеться на кілометри чотири, але людей тут всього кілька сотень. Більшість молоді давно виїхала, а хто залишився виживає в основному завдяки власному господарству — город, худоба. У 2014–2015 роках сюди навіть привезли переселенців з Донбасу — більш як сорок людей. Громада їх гостинно прийняла, виділила придатні до життя хати, місцеві мешканці знесли все, що потрібно: одяг, посуд, постіль, продукти, але із часом більшість переселенців виїхала, залишилася тільки одна жінка. Знайшли собі кращі місця, пояснюють люди, казали, що в нас тут сумно.
На перший погляд, час у селі й справді зупинився. Старі похилені дерев’яні хати, багато з яких покинули, старі спрацьовані люди, а проте не все так і погано. Село живе, жителі допомагають одне одному, цивілізація так чи інакше проникає навіть у цей далекий куточок. Продукти в магазині є на будь-який смак. Коли треба якісь особливі ліки, то можна замовити в місцевому медпункті та їх привезуть. Двічі на місяць поштова машина везе селянам посилки, раз на місяць — пенсію. Цього разу якраз був цей щасливий день. Отримавши гроші, люди відразу дисципліновано сплачують комунальні платежі. Дрібну решту беруть сірниками, і це доволі зворушливе видовище. А чому б і ні. Сірники тут досі тверда валюта. У селах немає газу, тож хати зазвичай обігріваються великими старосвітськими печами на дровах. У них і хліб печеться пречудовий, а коли дуже холодно, то на печі й поспати можна.
Інше запитання, що в цих сумлінних пенсіонерів залишається після сплати комунальних платежів у гаманці… З грошима в людей тут реальна проблема. Пенсії надто малі, на дві-три тисячі особливо не розженешся, роботи майже нема, велике господарство тримати вже не сила, кажуть старенькі, а з початком повномасштабної війни ціни дуже зросли. На все. Ніхто не думав, кажуть, що дрова можуть стільки коштувати. «Ми тут живемо серед лісу й мусимо дуже дорого платити за дрова. Їхня вартість дуже велика. Як так?»
Посеред села стоїть обеліск і пам’ятник односельцям, що загинули в роки Другої світової війни. Поруч хрест, два прапори й дві кам’яні таблиці з фотографіями солдатів, які полягли за Україну вже на цій війні. Ще 2020 року село попрощалось із Володимиром Черненком, якого вбили на Луганщині. А через три роки поклав голову і його брат Олександр. А втім, на сьогодні це, на жаль, далеко не всі втрати, каже староста.
Роздавши матраци, ковдри й спальники в Мамекине, їдемо з волонтерами й старостою до сусіднього Ленькова. Тут уже клуб забитий людьми під зав’язку. Перед ним ціла стоянка санчат, є навіть три підводи. Паралельно під’їздить поштова машина з посилками та пенсіями — і місце вмить оживає.
Леньків, як і Мамекине, село невеличке, але доволі старе. Приблизно пів тисячоліття тут на берегах Десни живуть люди. Колись село було відоме своєю старовинною чудотворною Леньківською іконою Божої Матері «Спасителька потопаючих» і чудовими храмами, але совок все це знищив і зачистив. Через особливе географічне положення, на перетині шляхів та апетитів, цей край часто потрапляв у такі неприємні ситуації, коли все мали починати з нуля. Туди-сюди совалися кордони й армії, змінювались власники, влада, відбувалися регулярні грабунки. На жаль, нинішні події мало чим відрізняються, хіба трохи технологічніші.
Чи не щоночі через села вглиб України летять ворожі дрони «Низько летять, чуємо», — кажуть селяни. Навіть був випадок нещодавно: дрон на город упав. «Ну, може збили, Може, за дерево зачепився, хто його знає». Безпілотник був великий, майже не ушкоджений, але вивозити не стали. Приїхали поліціянти й військовики та підірвали його на місці. Залишилася лише невеличка вирва.