Я хотів вам розповісти про Український тиждень як спосіб життя. Нашому часописові виповнився рік. Це було б звичайною обставиною «для внутрішнього використання» – хіба нам бракує всіляких корпоративних ювілеїв, які відзначають так, ніби це подія національного масштабу? Можливо, й до цієї дати також не варто було би привертати увагу громади, якби не особливий, вельми корисний досвід.
Коли працюєш у виданні, яке претендує на віддзеркалення життя всієї країни, мимоволі починаєш так само від чувати особисту відповідальність за цю країну. Мусиш визначати важливе й не плутати його з випадковим. Маєш відповідальніше обирати суб’єктів власної симпатії й так само без над мірного захвату добирати цілі для об стрілу. Доводиться регулювати ступінь узагальнення будь якого факту, не занурюватися в технологічні подробиці чи то політичного розкладу (хто з ким проти кого, й хто згори), чи то економічної ситуації (індекси, відсотки, деривативи), чи то культурної акції (самоназви творчих напрямків, немов геральдичні знаки шляхетності). Мусиш мобілізувати всі резерви гумору та самоіронії, щоби навіть підсвідомо не зазіхати на роль фахового розумника, мудреця, гуру. Й у жодному разі не до зволяти собі такої спокусливої й такої комфортної зневіри!
Коротше кажучи, працювати в Тижні – означає ставати громадянином. Це в принципі стосується будь-якої журналістської роботи. Громадський темперамент можна реалізувати й у «ґлянці», так само як і в галузевому виданні про ринок бензину чи алкогольних напоїв – тут питання виключно в завданні, яке сам собі ставиш. Але у виданні, яке позиціонує себе як «суспільно-політичне», громадянська дорослість приходить природніше, що передбачає, не в останню чергу, питання ідентифікації. Мене часто запитують: «Чому на вашому логотипі слово «Тиждень» таке велике, а слово «український» таке сором’язливо маленьке?» Відверто кажучи, від самого початку не хотілося, щоби нас сприймали позитивно виключно завдяки декларованій українськості – це не надто амбітне завдання. Значно цікавіше бути собою, але залучати до кола прихильників навіть тих, хто читає журнал усупереч мові, якою послуговується в побуті. Вельми показова прикра невдача нашого колишнього конкурента, який видавець закрив, бо з’ясував для себе, ніби ринок українськомовної преси «неперспективний». Насправді ж немає сенсу робити якесь видання окремо для українськомовної, окремо для російськомовної аудиторії. Аудиторія в нас одна, як і країна одна, просто частина її є латентно українськомовною (за винятком насправді дуже нечисленної купки професійних українофобів). Статистика свідчить, що в Харкові нас купують не менше, ніж у Львові. Ідентифікація – це не лише мова, тим більше не вишиванка (яка, виявляється, може бути цілком світською й парадною формою одягу), а відчуття спільної долі, спільних цінностей, спільного проекту життя. Мови можна навчитися, світовід чуття – цілком проблематично.
Ще один урок відповідальності, який дає робота в Тижні, – це вміння витрачати чужі гроші. Добре, коли маєш щедрого спонсора – аж допоки він не почне вимагати від тебе відпрацювати відповідним чином вкладені в тебе кошти. Значно чесніше й приємніше знати, що ти в змозі зробити комерційно привабливий продукт, не вдаючись при цьому до «пониження планки», до загравання зі споживачем, до залучення його найпростіших фізіологічних реакцій. Балансувати між зарозумністю й приступністю не так складно, якщо ти поважаєш свого читача.
Ну й, нарешті, робити Тижні – означає потроху позбуватися гордині. Будь який журналіст потенційно схильний до зіркової хвороби. Але якщо ти не готовий координувати свої рухи з зусиллями тих, хто перебуває з тобою в одному човні, вся справа приречена на швидке й без славне забуття. Є професії, що прирікають на самотнє існування. Ювелір мусить працювати наодинці, але вже хірург потребує узгоджених дій команди. В журналі ти без команди ніхто, буквально ніхто, і якщо попереднє життя тебе цього не навчило, то випуск лише одного числа швиденько покаже, чого ти вартий сам. Це стосується будь-якого працівника – від кореспондента чи менеджера з розповсюдження до шеф-редактора.
Тобто, виявляється, можна не тільки безкоштовно, а й навіть за платню отримувати всі ці уроки й водночас щоденне, щохвилинне шалене задоволення. Хіба воно того не варте?