Напередодні роковин трагедії біля ніг дівчинки з колосками особливо багато квітів. А за кілька кроків від неї, в музеї, – сліз. Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні відкрився на печерських пагорбах іще п’ять років тому. Але це один із небагатьох музеїв, до яких хочеться повертатися знов і знов, щоразу відкриваючи для себе щось нове. Ще одну Книгу пам’яті жертв Голодомору, ще однієї області: тисячі сторінок із назвами сіл, іменами людей, їхнім віком, датою та вигаданою причиною смерті. «Труш Віра, 1 р., українка, 09.04.1933, від грижі. Труш Любов, 9 міс., українка, 04.10.1933, причина смерті не зазначена. Труш Марко, 64 р., українець, 04.09.1933, від малярії. Труш Михайло…»
Тисячі сторінок архівних документів… «Товарищі граждані, прошу я вас, на советску власть набирайте шайки і бийте. І актив, і міністрацію. Товарищі, бийте і не жалійте, вони нас не жаліють», – закликає до повстання листівка 1933 року. Трьох авторів цієї відозви, написаної на вирваних із російськомовної книжки сторінках, відправили в концтабір. А ось статистичний звіт про демографічну ситуацію по Тягинській сільській раді Бериславського району станом на квітень 1933-го: «Народжень: 5. Смертей: 92. Шлюбів: 1»… Лист італійського королівського консула Серджо Ґраденіґо додому з тодішньої столиці УСРР: «Доповнюю ще однією назвою перелік мертвих селищ: Лутова (йдеться, ймовірно, про село Лютівка Золочівського району. – Ред.), що неподалік Харкова, раніше мала 1500 душ, зараз налічує близько 90. Лікарям заборонено говорити про тиф і смерті від голоду…»
Тисячі сторінок страшних спогадів… «Все забирала влада. Приїхали до Тишківського Павла, він був каліка і просив, щоб усе не забирали, хоч трішки дітям зоставили, а вони забрали все. І тоді майже вся сім’я вимерла, а їх було вісім чоловік. Все це відбирали свої люди, я прізвиська по вуличному пам’ятаю, – згадує Ганна Бевз, жителька села Мотовилівка Любарського району Житомирської області. – Це Христя (по вуличному Копійчина), Настя Вихованка (прізвище Стецюк), Нанака Макар Леонтійович (прозивали Лбоник), Заєць. Без зброї вони не йшли до хати. Люди не мали чим боротись, плакали і просились, щоб хоч трішки зоставили…»
«Голод у нас був штучним –так хотіли селян винищити. Церква і сільський клуб Губівки були засипані зерном. Біля них стояли озброєні вартові, – свідчення Фросини Деречі з Компаніївського району Кіровоградської області. – Миші точили зерно, а люди мерли від голоду. По селу їздила підвода і бригада людей, які збирали померлих і хоронили їх. Ці люди теж були голодними і виснаженими. Зима 1933 року була сніжна і люта. Не завжди яму виривали глибоку, не було ні в кого сили. Вириють маленьку, накидають туди покійників і прикидають мерзлими грудками впереміж зі снігом, а ранком валяється де рука, де нога – то здичавілі собаки так годувалися».
«Вечером мою бабушку забрали с поля, повели в контору, там стояли полевые весы (мешки на них взвешивают) и большие гири. Торбинка с картошечкой, которую бабушка насобирала на колхозном поле, была такая малая, что не нашлось даже малых гирь. Тогда дядя в черной кожанке схватил большую гирю и ударил бабушку в грудь, она упала. Где-то нашли подводу и отвезли бабушку домой. Пока ехали, она посинела, дома умерла…» (Тиха Л. А., село Савинці, Балаклійський район Харківської області).
У центрі зали музею – вівтар зі свічками. Тут ушановують пам’ять мертвих. «Посеред нього – зерно. Пшениця… Символ життя, – розповідає екскурсовод відвідувачам. – Кожна зернина – це життя однієї людини. І стільки було жертв Голодомору, скільки тут зерна…»
Точної цифри не знає ніхто. Мало не щодня котрийсь із відвідувачів музею, яким не вдалося розшукати прізвища своїх родичів у Книгах пам’яті, доповнює списки. Надану людьми інформацію вносять до окремої загальної книги – народної. Такі тут роблять щороку.
Сьогодні цей фоліант хтось залишив розгорнутим. На осяяній слабким світлом відкритій сторінці – безліч дітей. «Тіменко Петро, 3 роки, голод. Мотлух Катерина, 11 років, з’їла мати»…
Такі самі діти приходять до Меморіалу зараз. Напередодні роковин Голодомору сюди завітали вихованці дитячого садочка. 30 хлопчиків та дівчаток.
«Пояснити щось такій малечі доволі важко. І в жодному разі не можна розповідати їм про жахи», – переконані працівники. Втім, і діти мають винести звідси бодай щось.
Малі блукають залою. «У вас тепер є цукерки, печиво, може, ще щось смачненьке… А раніше в дітей не було. Уявляєте? Колись мами не мали що дати їм їсти…» – розповідають найменшим.
«А чому?» – питають дошкільнята.
«Ну… Так сталося…»
«Я вас прошу: хліб бережіть, добре? Це найголовніше у світі – хліб. Так моя бабуся колись казала, і я вам тепер кажу», – просить діточок жінка у вишиванці.
Вони вже збираються додому. Навперебій розповідають, чого навчилися, що зрозуміли. «Не можна хліб викидати. І якщо впаде шматочок, не треба. Можна погодувати пташку чи собачку, – кажуть. – Не можна з мамою сперечатись, треба їсти все, що мама дає, навіть манну кашу…»
У цей самий день до Меморіалу гуртом навідуються й пенсіонери. Плачуть. Деякі не знаходять загиблих рідних і заповнюють картки, щоб внести їхні імена до Книги пам’яті. Одна з бабусь додає до списку своїх братів і сестер.
Дуже часто, як розповідають у Меморіалі, в ньому бувають іноземці. «Навіть трошки прикро, що нашим менше про Голодомор відомо… – наче соромлячись, стишує голос одна із працівниць. Просить не називати її імені: із незрозумілих причин керівництво музею дозволяє спілкуватись із журналістами «не всім». – За кордоном діаспора мову нашу вивчає, традиції, історію. Приходячи сюди, вони вже знають усе. А проте годинами блукають тут. Мають мільйон запитань. Не заходять, щоб відразу й вийти, як інколи роблять наші, – такого не буває…» Українці приїздять сюди з Польщі, Франції, Італії, Болгарії… Але найбільше, звісно, з Канади.
Єдині, хто агресивно й негативно сприймає це місце, – росіяни. «У 90% із них така реакція», – знизують плечима в Меморіалі. Говорять тут про це із сумом: «Коли кажуть, ніби Голодомору не було, – це квіточки… Кричать, що ми розпалюємо ворожнечу між народами. Розповідають, що в Ленінграді теж помирали… Але ж то війна була, не мирний час! Один хлопець із Росії особливо запам’ятався. Як йому не соромно було? Він має років 26, не більше, вгодований, дуже самовпевнений», – розповідає працівниця музею.
«А что вы хочете? – спитав у неї гість. – Все великое строилось на костях».
«Я перепрошую, чому на наших?» – відповіла йому жінка.
Відтак іще зворушливішими бачаться винятки із правила. «Спасибо Вам за работу, которую Вы сделали. Сделали для того, чтобы в памяти народа вечно сохранять следы преступления, совершенного большевистским режимом, – такий запис залишив у місцевій книзі відгуків 16 листопада цього року росіянин Антон Аґапов. – Я российский студент, живу в Москве. Вы не представляете, как нам врут…»
«А торік у нас такий відгук був! – усмішка осяює обличчя жінки. – Чоловік, який написав його, провів у залі майже цілий день. Дуже приємний, років 30. Усе ходив, ходив мовчки. Жодного запитання не поставив. Але вивчив майже все, кожну книжку. І тоді залишив кілька речень. Хто з нас читав, усі плакали…»
Відгук вона пам’ятає і сьогодні. «Я росіянин, – цитує. – Дорогі мої, любі українці, пробачте! Мені соромно за свій народ, за більшовицький режим, за те, що ми наробили тут, у вас, на вашій рідній землі. За те, що так понівечили ваші душі. Ще і ще раз прошу у вас пробачення. Пробачте мене, якщо можете, за них усіх. Мені соромно, що я росіянин. Низький вам уклін…»
До Меморіалу заходить гурт школярів… Прямують до вівтаря, по одному ставлять свічки. Очікуючи черги запалити свою, хтось зі старшокласників тихенько теревенить із друзями про інше та усміхається. Більшість мовчить і дивиться на полум’я. А дівчинка з русою косою та великими очима плаче – геть по-дитячому, схлипуючи.
Так само різняться й відгуки у книзі… «Лучше бы построили океанариум и зоопарк для детей! Страх и ужас!» – зауважує невідомий із розмашистим почерком. Важко сказати, до кого він звертається.
Утім, неважко відчути, кому адресує свої думки більшість тих, хто поставив свої імена поруч. «Дякую, що я жива!» – виводить на папері восьмирічна дівчинка Яна. Те саме пишуть дорослі. Дякують за життя. «Ми вас пам’ятаємо», – остання фраза у книзі.