Днями на Netflix вийшла адаптація повісті визначного американського письменника Деніса Джонсона «Потяг у снах» («Train dreams»). Одразу уточню, що офіційний локалізований варіант перекладу назви — «Потяг у снах» — я вважаю неточним, адже в оригінальному тексті йдеться радше про протилежне, про сни у потягах, адже життя героя це ніби такі ось уривчасті сновидіння, наче коли їдеш у потязі і вряди-годи прокидаєшся і знову засинаєш.
Повість Джонсона «Потяг у снах» вийшла в журналі The Paris Review влітку 2002 року, а до книжкового формату дісталася в несуттєво зміненій версії лише в 2011-му. Й у 2012-му вона потрапила до короткого списку Пулітцерівської нагороди, однак журі вирішило того року премію не вручати. Прем’єра ж екранізації Клінта Бентлі відбулася у січні цього року на кінофестивалі «Санденс», а на Netflix фільм з’явився 21 листопада.
Повість Джонсона — це історія життя маленької людини Роберта Ґрейньєра (у фільмі зіграний Джоелом Еджертоном), який прожив майже вісімдесят років, до кінця 1960-х. Втім, це історія розказана фрагментарно, бо насправді це було досить одноманітне, здебільшого сумне і не надто виразне існування, яке письменник описує одним абзацом (майже весь він процитований у фільмі): «За цей час він з’їздив у подорож на захід, наблизившись до Тихого океану на кілька десятків кілометрів, так і не побачивши самого океану, і на схід до Ліббі, міста за шістдесят п’ять кілометрів від кордону штату Монтана. Він кохав лише одну жінку — свою дружину Ґледіс — і володів однією ділянкою землі, двома кіньми та возом. Він ніколи не напивався. Він ніколи не купував вогнепальної зброї і не розмовляв по телефону. Він регулярно їздив поїздами й автомобілями багато разів та один раз літав. В останнє десятиліття свого життя він дивився телевізор щоразу, коли відвідував місто. Він і гадки не мав, ким могли бути його батьки, і не залишив спадкоємців».
Найраніший спогад Ґрейньєра у книзі, як його у 6-7 років відправили самого поїздом до Айдахо до дядька і тітки. Найперші кадри у фільмі — ніби з поїзда, який виїжджає з тунелю. І в тексті, і в екранізації поїзд начебто допомагає Роберту народитися. Зрештою, далі по життю він сам у чомусь скидається на потяг, який ходить по рельсах і не знає, що може звернути. Ґрейньєр живе в одному і тому ж місці, і навіть нову хату будує на місці спаленої. В цьому полягає і його якийсь природний фаталізм. Так повість починається з того, що Роберт випадково допомагає скинути іншим китайця з мосту, але той, дивуючи усіх, чіпляється за конструкцію і виживає. Тоді як у фільмі китайцю менше пощастило, втім, Роберт уже не бере в цьому участі (хіба кілька секунд) та й ніяк, врешті-решт, і не заважає. Однак потім усе подальше життя вважає, що той китаєць його прокляв і саме з цією подією пов’язує всі свої нещастя.
Деніс Джонсон пише про масову примусову депортацію азіатів з північного заходу Америки в 1910–1930-х і показує окремі випадкі національної ненависті, та в екранізації Бентлі ще додано історію про афроамериканця, який убиває хлопчину «апостола Френка», мовляв, за те, що той убив його брата тільки за колір шкіри. Мотивація помсти: «Я не хочу все життя ходити й озиратися через плече». Додатковий і, як на мене, зайвий епізод, який, одначе, показує, які тоді були брутальні часи.
Одна-єдина подія визначає все життя Роберта Ґрейньєра — втрата в пожежі дружини і доньки, і в фільмі все зосередилося тільки на цьому, нескінченно показуючи спогади чоловіка про втрачених коханих людей, тоді як повість показує головного героя складнішим, не спрощуючи його лише до переживання сімейного горя. І ще одна важлива відмінність: у книзі Роберт після пережитого не шукає заміни своїй дружині, тоді як в екранізації він шукає зустрічі з вдовою Клер Томпсон. Остання і в тексті, і в кіно каже ключову фразу про Ґрейньєра: «Богу потрібен відлюдник у лісі так само, як і проповідник біля амвона», та у Клінта Бентлі вона ще й додає: «Та ми обоє по-своєму відлюдники». І в цьому важлива відмінність Джонсона від Бентлі: в повісті герой — самодостатня людина природи, тоді як в сценарії він усе ж надто прив’язаний до людей.
В екранізації і Клер Томпсон, і старий лісоруб Арн Піплз озвучують однакову думку, хоч і формулюють її по-різному: усе у лісі (світі) пов’язано. І справді майстерність фільму найбільше проявлена в тому, що в ньому все дійсно закільцовано і повторено так, щоб показати певну замкненість світу як системи, де кожна комаха не знає власного призначення, але робить своє. Клінт Бентлі навіть показує, що Клер працює в Службі лісу США, спостерігаючи з вежі за тим, чи не зайнялася десь пожежа. Так фільм пропонує у якомусь сенсі збалансований світ, в якому справді все залежить одне від одного. Тоді як у книзі світ постає розімкненим, сповненим містичних і незрозумілих сил, зокрема в фіналі, де відбувається таємниче перевтілення і лунає ледь не звук апокаліптичної сурми, після якого все зникає. Екранізація натомість пропонує умовний щасливий фінал: радісний Ґрейньєр на літаку милується красою довкілля. Втім, справжній фінал Роберта теж показано, і він дуже мальовничий, бо в ньому персонаж чимось подібний на Офелію з відомої картини прерафаеліта Джона Еверетта Мілле.
Зрозуміло, кіно — це не книга, це різні формати. Й екранізація точно більше сподобається тим, хто не читав повість Джонсона, та й навіть так фільм чудово передає світлий смуток і скорботу тексту, який, втім, цим не вичерпується. Тож це знову про те, що книга краще, але сам по собі «Потяг у снах» — це чудова драма, яка оспівує маленькі буденні радості й переконує цінувати те мале, що маєш, бо в малому — теж цілий світ, який любить тебе, адже любов завжди перемагає смерть.