Тамара Шевчук встигає всюди. Це усміхнена дівчина з плакатом «Я люблю мову. Не розбивайте моє серце!» із світлин часів мовних протестів. На іншій фотографії вона плаче, сидячи на розбитих сходах Гостинного двору під час влаштованої «Беркутом» бійні. Активістка, що їздить у рейди з «Дорожнім контролем» та підтримує хлопців, які нібито зруйнували пам’ятник Лєніну на Полтавщині. Це вона, молода художниця, другокурсниця Академії мистецтв, продає свої роботи на благодійних виставках. До того ж власним коштом розмальовує стіни дитячих лікарень та приводить до ладу дитячі майданчики. І це їй, 18-річній дівчинці, українські лікарі залишили щонайбільше три роки життя, констатувавши: біль у хворій спині, кілька операцій на якій Тома вже пережила, з часом тільки посилюватиметься. Серце не витримає. Хоча воно вже витримало чимало.
Авантюрне повернення
Дитинство Томи – сироти з дитячого будинку, яку всиновили українські емігранти, – минуло в Аргентині. Коли дівчинці було 12 років, її прийомні батьки («Я вважаю їх рідними», – каже Тамара) втратили хорошу роботу й були змушені переїхали до бідного кварталу. «Незважаючи на злидні, у кожному будинку там неодмінно були телевізор і рушниця! В Аргентині всі дивляться футбол. Коли команда забиває, стріляють на радощах», – про Буенос-Айрес свого дитинства Тома може розповідати годинами. Але головним для неї виявилось інше: на новому місці дівчинка познайомилася з багатьма вихідцями з України, іммігрантами кількох хвиль. «Хтось виїхав до Голодомору, хтось після війни, – згадує Тамара. – Там жили упівці! З того все й почалося».
У дівчинки, яка опинилася за тисячі кілометрів від батьківщини, з’явилася мрія вивчити українську мову. Втім, її відмовляли батьки. «Вони казали, що мені це не потрібно – ми не повернемося до України та й годі, – розповідає Тома. – Але, на щастя, я серйозно займалася плаванням. Захистила майстра спорту Аргентини й готувалася до юніорських Олімпійських ігор, тому ходила на тренування шість днів на тиждень. Батькам казала, що сім. Насправді на сьомий день їхала до української греко-католицької церкви. Це величезний храм, до якого щонеділі приїжджають українці з усієї Аргентини. Там почала опановувати мову: спілкувалася, вчилася читати…»
У 13 років Тамара Шевчук серйозно ушкодила спину. Спортом займатися більше не могла: «Я відчула себе нікому не потрібною. Адже це було всім моїм життям: спорт і нічого більше. Тож вирішила щось змінити». Саме тоді прийняла недитяче рішення повернутися до України.
Тут у Томи лишилися бабусі й дідусі, з якими дівчинка листувалася. Тож у наступному листі повідомила рідним про приїзд. Купила квиток. Лишила матері записку. «У ній було тільки два абзаци, – сміється Тамара. – Спочатку я розповіла, що пан Хосе – син двох упівців, із якими воював мій прадідусь, він дуже любив мене й вважав своєю донькою, відвіз до Лунапарку, і там ми виграли дві величезні іграшки. Я написала, що одну лишаю мамі, другу беру собі. І що їду в Україну. Крапка».
«Це ж була Аргентина, – констатує Тома. – Там процедура дуже проста, будь-яка дитина може виїхати з країни без згоди батьків». На той час у Тамари Шевчук були українське громадянство, бо вона народжена в Україні, й тимчасове аргентинське, яке їй дали завдяки титулу майстра спорту.
В Україні Тома спочатку поїхала до бабусі в Івано-Франківськ, згодом перебралася до Києва, де прожила певний час у тітки, доки до української столиці з Буенос-Айреса не повернулися батьки.
Лікарня в кольорах
Після школи Тома вступила до Академії мистецтв. «Вступна кампанія була під час мовних протестів. Я постійно була біля Українського дому: готувала їжу, приносила мітингувальникам, ночувала там… Але якось таки вступила, щоправда, на контрактне відділення». Гроші на освіту дівчина заробляє сама. Розповідаючи як, не жаліється. Навпаки, голосно сміється.
«Я охоронець у дитячому садочку – це раз. Фриланс із малювання – два. Миття підлоги в супермаркетах – три. За місяць п’ять-шість тисяч набігає. Більш-менш вкладаюся в цю суму: мені ж треба не тільки контракт оплатити, а й за орендовану квартиру розрахуватися, поїсти щось…»
Насправді в неї безліч інших статей витрат. Цього літа, після закінчення першого курсу, в Томи з’явився вільний час. «Я подумала, що треба щось робити. А що саме? Що можу, що вмію? Виявилося, небагато – малювати, – каже студентка. – Свого часу я багато лежала в лікарнях, і мені завжди дуже не подобалися там стіни… Тож вирішила їх розмальовувати».
Першу розмальовку в дитячій лікарні Тамара Шевчук анонсувала в соцмережі. «Думала, приїдуть дві-три знайомі людини. А приїхали незнайомі – осіб 15. І я зрозуміла: крім мене це потрібно ще комусь, що додало мені впевненості. На сьогодні ми зробили близько 15 розмальовок. У дитячому корпусі Українського спеціалізованого диспансеру радіаційного захисту населення полагодили дах, який протікав. Лізли туди самі, латали його, падали звідти. Стіни штукатурили. Навесні хочемо своїми силами полагодити там вікна», – розказує дівчина. Розмальовувати стіни небайдужим залюбки допомагають маленькі пацієнти. Цю лікарню – єдину в Україні – раніше хотіли закрити через нібито аварійний стан. «Завдяки нам не закрили, – усміхається Тома. – Вважалося, що там небезпечно. А насправді це Пуща-Водиця. Усі ми чудово розуміємо, який то ласий шматок для будь-якої будівельної компанії».
Тома розповідає, що лікарі волонтерів завжди зустрічають із неабияким здивуванням: «Питають, хто нам платить, хто нас збирає, на кого ми працюємо… Люди впевнені, що все робиться заради чогось, для чийогось піару. В Україні не звикли, що щось може робитися від щирого серця…»
своїми силами
Ще до лікарень Тома почала лагодити дитячі майданчики. «Я часто спілкуюся з дітьми із неблагополучних сімей, іноді вони ночують у мене вдома, коли в них проблеми з батьками. Знаходжу їх на вулиці», – розповідає вона.
Одну зі своїх маленьких знайомих, 12-річну дівчинку на ім’я Аріанна, Тамара побачила п’яною, непритомною на Троєщині о першій ночі. «Швидку викликати побоялась, адже медики мусять надати інформацію про дитину до соцслужби – у дівчинки могли виникнути проблеми. Тому вирішила привести її до тями, а потім поговорити. Спробувала розібратися, на якому етапі в неї трапився злам, – пояснює Тома Шевчук. – Виявилося, що Аріанні… ніде було гратися. Позбавлені ігор, позбавлені дитинства діти легко потрапляють у погані компанії».
Саме тоді дівчина згадала, що біля її будинку є три дитячих майданчики. «Там були тільки поламані гойдалки, на яких постійно «зависають» наркомани чи п’яні тусовки, – зітхає дівчина. – Згодом побачила в інтернеті, як десь зі старих коліс роблять різні фігурки: левів, ведмедів… Згадала, що знайомий працює в шиномонтажі. Він допоміг мені завезти старі колеса – і вже можна було щось робити».
Почала Тома з фігур Маші та ведмедя. Уже надвечір побачила на майданчику, де працювала сама, компанію з пакетами – хлопці розраховували випити на лавці. «Вони стоять, дивляться на мене, дурепу, яка робить «скульптури» з шин на майданчику пізно ввечері, – сміється дівчина. – І запитують розгублено:
– А что, ваш ребенок здесь играет?
– Ні, – кажу, – в мене немає дітей.
– А зачем вам это? – не заспокоюються хлопці.
– Мені, – відповідаю, – не байдужі інші діти.
– Ого, – сказали вони. Загрузились і пішли далі…
Наступного дня на тому самому майданчику я збивала пісочницю у вигляді корабля – друзі нарубали дерев, пошліфували й привезли мені дошки. Аж раптом приходять ті самі люди, які вчора були з горілкою. Викатують із «жигульонка» чимало старих коліс. І кажуть: «Мы вам хотим помочь». Вечір на п’ятий, згадує Тома, почали виходити мешканці навколишніх будинків: «Дуже багато взяла на себе Юля, мати трирічної дитини, яку вона водила за два квартали від дому на нормальний майданчик. Потім місцеві вирішили скинутися, щоб відремонтувати гойдалки. І десь за три тижні ми полагодили перший дитмайданчик своїми силами… Таких уже зробили чотири, два зараз у процесі».
А ще вона малює графіті – здебільшого упівців, тризуби, червоно-чорні прапори… На запитання міліції відповідає просто: «Я художниця, прикрашаю Київ». Розгублені правоохоронці тільки й можуть сказати: «Ну якщо прикрашаєте, то прикрашайте».
Тома каже, що встигає все, бо спить по дві-три години на добу. Про власне здоров’я говорити не любить. Утім, про нього не змовчали її друзі. «Заробляє собі на інсулін – у неї діабет, спричинений помилкою медиків, – написав, дізнавшись про вирок лікарів, блогер Дмитро Різниченко. – Майже не спить, а якщо й спить, то напівсидячи. Кілька років тому випала з вікна й дуже ушкодила спину. Пережила не одну важку операцію, має кілька штучних хребців…» Він намагався зібрати кошти для своєї подруги. Якщо не на операцію, для якої потрібна нереальна сума €200 тис. і яка не дає жодних гарантій, то хоча б на те, щоб дати 18-річній дівчинці грошей та час «вільно пожити».
За кілька днів українці зібрали 26 тис. грн. Тома їх не взяла і змусила друзів зупинити збір коштів. Утім, згодом вирішила віддати їх на лікування трирічного хлопчика, з яким познайомилася в «Охматдиті»: «Його немовлям кинули батьки, коли дізналися, що він народився з діагнозом рак. Дитину всиновила медсестра… Звісно, в неї немає грошей на лікування. А в мене все добре. Знайшла чудового дідуся, який знімає біль травами. Не вірила, що таке можливо, думала, що це маячня. Але він допоміг». Робити операцію Тамара Шевчук не хоче. «Вже скільки їх було, вистачить! Все, що могла традиційна медицина зробити, вже зроблено, – переконує вона. – Немає сенсу витрачати на це ще більше грошей – їх можна спрямувати на хороші справи».