Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії, котрі, потрапивши в лещата державно-репресивної комуністичної системи, постали перед життєвим вибором. Нині – розповідь про людину-символ національного відродження 1917–1922 років – Сергія Єфремова, котрий, відмовившись емігрувати, прирік себе на переслідування та смерть.
Коли в останні дні січня 1918 року до Києва увійшли більшовики й почали своє криваве «господарювання», Сергій Єфремов зі сторінок газети «Нова рада» звернувся з відкритим листом до Юрія Коцюбинського, 23-річного головнокомандувача війська, яке на вістрях багнетів принесло в Україну «нову владу». «Пане Коцюбинський! Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ, – це серце України й красу землі нашої, – в руїну, зробити з його купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили, – одне ім’я спиняє на собі увагу, від одного найбільшим жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я. Морально нам байдуже, що робили з Києвом ваші товариші. Але не однаково нам, що серце України в залізних лещатах здушила людина, яка носить прізвище – Коцюбинський. […] Десять днів мільйонне місто, місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять днів смерть літає над головами невинних людей. Десять днів творяться страхи – я їх бачив, пане Коцюбинський, – від яких божеволіють люди. Десять днів конає українська воля… І ви, син великого батька, що любив – і це я знаю – наше місто, – ви його не захистили… Та ви не тільки покриваєте злочинства – ви робите нові…»
ІЗ ВІДКРИТИМ ЗАБРАЛОМ
1919 рік, квітень – час другої більшовицької окупації Києва. Єфремов чудово розуміє, що нова влада лише прикривається гаслами про «національне самовизначення», насправді ж вона реалізує ідею «червоної імперії». У журналі «Книгар» він пише, що Лєнін «доеволюціонував до большевизму й стоїть нині на чолі Совітської Росії, теоретично й практично проповідуючи теж імперіалізм – червоний, але все-таки імперіалізм».
Багато хто з революційно настроєної української молоді тоді ще марив соціалізмом: Микола Хвильовий (Фітільов) саме у квітні 1919-го вступає до партії більшовиків, а Василь Еллан-Блакитний, сидячи в кріслі колишнього редактора газети «Киевлянин» Віталія Шульгина, видає в цей час есерівську газету «Боротьба» (через рік, після зустрічі з Лєніним, він ініціюватиме самоліквідацію партії «боротьбистів» та входження її членів до КП(б)У). Ні Блакитний, ні Фітільов іще нічого не знають про «червону імперію». То вже згодом, 1927-го, Хвильовий закликатиме: «Геть від Москви!» А поки що йому, як і багатьом, мріється про «загірню комуну», про Україну в кольорах червоних і блакитних прапорів…
Сергій Єфремов жодних ілюзій щодо нової влади не мав. Після поразки УНР він (колишній заступник голови Центральної Ради, генеральний секретар із міжнаціональних відносин!) міг емігрувати, однак залишився в більшовицькому Києві. Чи знав, що тим самим прирікає себе на загибель? Звісно, нічого доброго від червоних Єфремов не чекав. Від червня 1920-го до квітня 1921-го він переховувався від переслідувань на київській околиці (Пріорка), в Боярці, Глевасі й писав спогади про перші три десятиліття свого життя. Але згодом, попри насторожене ставлення влади, все нібито влаштувалося, і впродовж наступних восьми років Єфремов працює у Всеукраїнській Академії наук – аж до арешту в 1929-му.
Утім, вислати з України його могли ще в 1922-му, коли ДПУ, аби позбутися невгодних більшовикам інтелектуалів, формувало пасажирський контингент для «філософського пароплава». Серед кандидатів на депортацію був і академік Єфремов. Проте партійно-чекістська машина тоді «забуксувала»: все, очевидно, вирішив голова Раднаркому УСРР Християн Раковський, до якого звертався Сергій Олександрович. А 1929-го ситуація змінилася, і тепер уже надії на порятунок не було. Влада почала хрестовий похід проти українства.
ЛІТЕРАТУРА І ПОЛІТИКА
Єфремов був сином священика із села Пальчик (наголос на другому складі. – Ред.), що на півдні Черкащини (народився Сергій 5 жовтня 1876 року). Вихідців зі священицьких родин, які залишили слід в українській культурі ХХ століття, серед його ровесників було чимало. Згадаю лише тих, чиє дитинство минуло в сусідніх із Пальчиком селах: Василя Доманицького, Павла Филиповича, Євгена Борисова. Нащадкам духовенства через можливості батьків був відкритий шлях до книжки, освіти, а українська стихія сільського життя сприяла визріванню національної самосвідомості. Так було і в Єфремова. Роки навчання в уманській бурсі (1886–1891) та семінарії в Києві (1891–1896) були періодом жадібного й хаотичного, – такого, що начебто суперечило «віковій психології», – читання. Книжки залишили глибокий слід у душі бурсака, а потім семінариста Сергія Єфремова. У семінарії він пережив «лютий кризис»: похитнулися засвоєні з дитинства релігійні догмати, розвіялися ілюзії щодо самодержавства як навіки даного політичного устрою (свідомість юнака «перевернув» передусім Алєксандр Ґєрцен із його гострою критикою царської деспотії).
Великий вплив на світогляд Єфремова справили народники 1870-х – 1880-х років, а про Ніколая Міхайловского він узагалі відгукувався з пієтетом, як про «найлюбішого письменника». Проте була й принципова відмінність між поколінням Сергія Єфремова та «фундаментально відірваними від українства» народниками на кшталт Володимира Дебагорія-Мокрієвича. «Общероси» не ставили перед собою якихось спеціальних національних завдань, зосереджуючись на політичній боротьбі. Це про них писав Франко 1897 року: вони «признавали себе в першій лінії соціалістами, і тільки в другій – українцями». На відміну від народників 1870-х, покоління Сергія Єфремова тісно пов’язувало ідеали демократії та соціальної справедливості з боротьбою за національну волю.
Уже під час навчання в семінарії юнак бере активну участь у діяльності української громади. То був так званий гурток «Ельдорадо», зібрання якого відбувались у помешканні молодого дяка Луки Скочковського «на Кириловській вулиці біля Йорданської церкви». «Лютий кризис» завершився тим, що 1896 року Єфремов залишив семінарію і вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Відтоді починається його політична біографія – активна участь в українському русі, арешти, партійна робота і, зрештою, Центральна Рада та Генеральний Секретаріат…
Читайте також: Знаряддя провокації
АКАДЕМІЯ: РОЗБРАТ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ
Упродовж 1923–1929 років, працюючи в Академії наук, Сергій Єфремов вів щоденник. У його записах багато печального сарказму: в певному сенсі це літопис більшовицького абсурду. Автор діаріуша фіксував хроніку подій, супроводжуючи її в’їдливими коментарями. Дуже цікавою на тих сторінках є амальгама суспільних настроїв 1920-х. Єфремов уловлював їх не тільки в розмовах із колегами чи знайомими, а й в анекдотах, що були реакцією масової свідомості на недолугу дійсність. Проте найбільше нотаток, природно, стосувалося внутрішнього життя Академії наук. Читати їх нелегко: інтелектуальне середовище, про яке пише Сергій Єфремов, було уражене амбіційністю, групівщиною, інтриганством (найбільше нищівних слів автор щоденника адресував Михайлові Грушевському). Атмосфера розбрату й сервілізму була на руку владі, яка успішно реалізувала старий принцип «поділяй і владарюй».
Наприкінці 1920-х стало очевидним, що більшовики прибирають ВУАН до своїх рук. Ситуація особливо загострилася після того, як наркомом освіти став Микола Скрипник (1927 рік). Було запущено механізми фактичного підпорядкування Академії наркомові, замінено її керівництво. До академічних лав масово «пішли» урядовці, зокрема й сам Скрипник. А Єфремов потрапив у немилість: для комуністів він, відвертий противник більшовизму, давно вже став подразником номер один.
Коло безвиході звужувалося щодня. Приводом для шельмування непокірного науковця стала його стаття «Про двох лицарів» у львівській газеті «Діло» (25 липня 1928-го). То була його відповідь академіку Кирилові Студинському та якомусь «професору Лівобічному» (анонім, «лицар із забралом», як його називає Єфремов), що двома місяцями раніше, відразу після перевиборів керівництва ВУАН, виступили в тому ж таки «Ділі» з різкою критикою «тріумвірату», себто щойно заміненого проводу Академії (Володимира Липського, Сергія Єфремова й Агатангела Кримського). Листи Студинського й «Лівобічного», надруковані під загальною назвою «За українську Академію наук», дуже нагадували інтригу, нитки якої тяглися до… Грушевського. Вчорашнє керівництво було звинувачено в тому, що в Академії мало українців; що Михайло Сергійович після повернення із-за кордону не має житла; що його брат Олександр досі не академік. Редакція «Діла», долучившись до дискусії, узагалі звинуватила Єфремова й Кримського в тому, що вони начебто стали «завзятими приклонниками московського засилля в Академії», а заодно й висловила здивування тим фактом, що новим президентом став не Михайло Грушевський, а біолог Данило Заболотний, запрошений із Ленінграда…
Єфремов закиди спростовував, а завершував свою відповідь печальним резюме: «Не доросли ми до Академії, коли таке так і таким тоном можемо про неї говорити. Не доросли навіть до того, щоби до великої справи не плутати дрібненьких рахуночків, на які тільки здатна буває душа «видом малая і не безсмертная» і здіймаємо патріотичний галас там, де слід було б заховати хоч дрібку національного і просто людського достоїнства». Чвари в Академії полегшували справу тим, хто хотів її «приборкати». За відмашкою ЦК восени 1928 року почалася широка кампанія проти «єфремовщини». До шельмування академіка – ідеолога куркульства й петлюрівця! – підключилися навіть радгоспи, школи й оперні театри… А невдовзі почалась активна підготовка влади та її жандармів до процесу над СВУ – Спілкою визволення України.
ІМІТАЦІЯ ПРАВОСУДДЯ
Справа СВУ була інспірована «червоними жандарями» (вислів Єфремова) для винищення національної інтелігенції. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Кого не поставимо – розстріляємо», – не приховував намірів «режисерів» слідчий Соломон Брук. 45 обвинувачених – це вчені (лишень співробітників ВУАН – 26!), письменники, священики… Насправді ж, як стверджують дослідники, кількість засуджених у «справі СВУ» сягнула 30 тис. осіб! Усе відбувалося за логікою геноциду: для знищення нації спочатку потрібно відібрати в неї мозок. Далі відрубують «руки» (колективізація і Голодомор невдовзі відберуть життя в мільйонів українських селян). Для останнього етапу залишаються всі інші…
Сергієві Єфремову влада відвела роль лідера СВУ. Перш ніж улаштувати публічний судовий процес, комуністичні «біси» зробили все, щоб скомпрометувати його ім’я. І ось уже до хору «гнівних» голосів долучилася й Академія наук: 28 листопада 1929 року Рада ВУАН прийняла резолюцію з осудом «контрреволюційної спроби покидьків та недобитків української контрреволюції». Залишалося тільки «благословити» публічне судилище: «Прилюдний суд виявить всю ганебність цієї справи…»
Слідчому Соломонові Бруку вдалося зламати й самого Єфремова, який, зрештою, визнав існування «контрреволюційної організації» та свою причетність до неї. Чекіст зумів переконати академіка, що його «чесні зізнання» порятують інших. Зрештою, якби Єфремов не підписав протоколи допитів, заарештували б Онисю Дурдуківську, яка фактично була його дружиною…
«Прилюдний суд» над СВУ відбувся 9 березня – 19 квітня 1930 року в приміщенні Харківського оперного театру. Влада імітувала правосуддя, закладаючи тим самим традицію, що дотривала аж до наших днів. Головним «режисером» політичного дійства, що маскувалося під суд, був сам Сталін: за місяць до початку процесу він провів спеціальне засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому обговорювали харківський «сценарій». Викликали й «товаришів» з України – Власа Чубаря, Панаса Любченка, Всеволода Балицького, Михайла Михайлика…
Сергія Єфремова засудили до смертної кари із заміною її на 10-річне ув’язнення. В одному з мемуарних джерел (Наталя Павлушкова) є розповідь про те, як одного разу в’язня раптом повезли до Москви, поселили в комфортабельному помешканні – і невдовзі доставили до кабінету… Сталіна. Вождь «спокушав» Єфремова звільненням і працевлаштуванням у столиці СРСР – треба було «тільки» звернутися через комуністичну пресу до «земляків у селах» із агітацією за радянську владу. І, зрозуміла річ, «освідчитися» у своїй любові до більшовиків. Сергій Олександрович відмовився…
Його відправили до Ярославля в ізолятор. У листах із тюрми академік писав, що працює над порівняльним словником Шевченка й Шекспіра, перекладає. Наталя Павлушкова згадувала, що єфремовський переклад «12 стільців» Ільфа й Пєтрова вона сама занесла до Держвидаву, – та якщо він і став книжкою, імені справжнього перекладача в ній шукати не варто…
А завершилося життя Сергія Єфремова 10 березня 1939 року в сумнозвісному Владімірському централі. В’язень майже осліп. Тягар хвороб не залишав йому жодних шансів.
Київське «гніздо» Дурдуківських на вулиці Гоголівській, 27, де колись мешкав Єфремов, розгромили «червоні жандарі»: майже всіх господарів було репресовано. Онисі Федорівні пощастило більше – згодом вона виїхала до Праги, де й померла 1951 року. Перед відходом розпорядилася, щоб листи Сергія Олександровича разом із родинними фотографіями поклали їй у домовину.
Читайте також: Дух державності
Цитата
«Наділив Вас Бог великим талантом. […] На Вас лежить велика місія. Ваше ім’я повинно стать рядом з Драгомановим, Франком, у Вас на се є всі дані».
З листа Євгена Чикаленка до Сергія Єфремова
від 10 листопада 1903 року
Паралелі
Зі щоденника Сергія Єфремова
13 травня 1924 року.[…] Самогубство серед большевиків тепер взагалі річ дуже поширена, надто поміж молоддю. І це натуральний наслідок того переборщення в ідеології і практиці, до якого одійшов большевизм. Виїли з людей душу і натомість нічого не дали. Жити не стало чим. Хто не шкурник з природи, у кого є потяг до чогось вищого, той часто мусить задихатися в цій надто важкій атмосфері, з якої нема іншого виходу, як револьверне дуло.
12 червня 1924 року.З школою у нас виходить те саме, що вже сталося з політикою, економікою, книжкою, театром. Усе українське руйнується руками самих же українців, усяких Касьяненків та Десняків, як буржуазне. Тим часом Москва зовсім не така ригористична (зберегла університети, має художній театр, видає своїх класиків) і засипає усім тим ще більш ослаблену з культурного боку Україну. Офіціяльна «українізація» тут нічого не пособляє, бо це гарнір, а суть, як і перше, обрусительна. Гадав би, що якийсь дявольський план, подиктований дуже далекоглядним розумом. А наші болвани стараються з усієї сили, борються з своєю «буржуазною», якої не було, культурою й допомагають справжній буржуазній, тільки вже московській культурі здобувати позицію за позицією.
24 серпня 1924 року.[…] Ввечері часто проїздю трамваєм по Лук’янівці. Кожного разу мені ласкаво й привітно присвічує червона зірка з високого тюремного димаря… Це треба було спеціяльно ухитритись, щоб її там притулити! І це не тільки в Києві.
11 грудня 1924 року.До Академії позвонив один комуніст. «Завтра збирається «госовет», ми в «паркомі» обміркували справу й ухвалили, що Академії треба виступити з привітанням. До того ж виступити не з якимись загальними словами, а певною заявою про стосунки науки до совітської влади. На нашу думку, найкраще це може зробити акад. Тутківський.
Просто: вже замовляють собі привітання, укладають його зміст і навіть обирають делегата до себе. І акад. Тутківський піде і буде говорити, що йому в рота вкладуть. Простота нравів несказанна…
19 червня 1927 року. Чув цікаве оповідання про Г.Одинця, селянина, колись популярного в українських київських кругах, тепер комуніста. На якомусь зібранні він насміливсь говорити проти колонізаційної щодо України політики Москви. На його нагримали, збештали. Потім послали до Москви і там затримали. Заслання, хоч може й почесне. Можна тільки радіти за його, що таку собі вдяку дістав за щиру службу комуністам. «Служи Москві, Іване, а вона ж його і гане».