За цікавим збігом квартира друзів, у якій вони дозволили нам трохи пожити у Львові, виявилася поруч із Личаківським кладовищем та церквою Святих апостолів Петра і Павла. Збіг власне в тому, що тижнем раніше я чомусь вирішив поїхати на цей історичний цвинтар. Сам не знаю чому. Заходив до тієї церкви дорогою. І тоді, тиждень тому, я подумав, що, певно, то була не найкраща ідея — іти на цвинтар. Я, як не місцевий, зайшов трохи не з того боку, тобто спочатку потрапив на Марсове поле — там стяги над могилами загиблих бійців, їхні фотографії — двадцятирічних, п’ятдесятирічних, різних. Матері із чорними пов’язками сидять біля пам’ятників, удови клопочуться біля нагробків. Один хлопчик років шести плакав над могилою батька.
Поки минув Марсове поле й потрапив десь збоку на історичну частину Личаківського, скажу відверто, дістав не надто райдужний спектр почуттів. Зрештою, я не як не місцевий, а вже як солдат, який прибув зі своїм 2 Інтернаціональним легіоном на відновлення й вирвався із частини в місто на вихідні, просто не очікував такого. Йшов на Державний історико-культурний музей-заповідник, де «встановлено приблизно 500 скульптур і рельєфів». І тут постав перед реальністю. З однією з її найчорніших сторін. Болем, сльозами, утратами.
Одного дня, коли мешкав з дружиною кілька вихідних на згаданій квартирі, двічі чув «Пливе кача». І чи не того дня, а може, і раніше — на День Прапора, опинився в центрі Львова ввечері. Життя там буяє. Молодь, літні люди, місцеві, туристи, військовики, цивільні, певно ж ухилянти, українці, іноземці, легіонери. Хтось гуляє, хтось слухає екскурсовода, хтось сидить у ресторані, хтось стоїть у довжелезній черзі до реберні біля Арсеналу.
Я ніколи й нікого за це не засуджував. Вважаю, що так і має бути. Ба більше, мені здається, так було завжди й скрізь під час війни. Навіть якщо влада накладе якісь обмеження, це свято життя лише буде не таке відкрите. Приховане. Чи навіть підпільне. Чи є в цьому сенс? Та я і сам не так давно був цивільним — ходив собі на роботу в «Український тиждень», на поетичні читання, презентації, зустрічався з друзями. І пишу це не для того, щоб сказати: військовики воюють за те, щоб інші жили мирно й святкували. І не для того, щоб сказати: усі не можуть одночасно піти до армії та хтось таки має сидіти за столиками в кафе.
Мабуть, просто щоб знову ж таки усвідомити: це така наша реальність. Контрастна: святкова і трагічна, пістрява і чорна. Із цим якось нам доведеться миритися й жити.
А до церкви я заходив тиждень тому запитати, чи можна повінчатися. Попри все. Тоді вона була зачинена. Але згодом ми таки там повінчалися. Життя.