У кінці ХІХ століття тематична суголосність української літератури з європейською стає дедалі відчутнішою. Таке співзвуччя не в останню чергу ґрунтувалося на модерністській естетиці. Позаяк увиразнились індивідуалістичні проблеми людського духу, персональної та громадянської свободи, соціально-психологічної та сексуальної тожсамості, жіноче питання, роздуми про національне суспільство тощо. Ці та подібні запити ставали візитівкою творів Ольги Кобилянської.
Літераторка народилась у містечку Ґурагумора, що в Австро-Угорщині, нині Румунія (1863). Жила в Сучаві та Кимполунґу. Її батько був українського шляхетного походження, мати — польсько-німецького. Позаяк Ольга скінчила лише чотири класи початкової школи, де викладали німецькою, то зайнялася самоосвітою: читання, музика, поезія. Тоді ж у неї виникло зацікавлення літературою, що в майбутньому стало формою фінансової незалежності. Перші німецькомовні твори Кобилянської написані ще в юному віці — 13-14 років. Але вибрала вона врешті-решт українську, намовлена двома приятельками — Софією Окуневською та Наталією Кобринською. Вони дораджували їй і в літературі. Серед авторів улюбленими були Ґете, Гайне та Марліт (Євґенія Іон). А щодо теоретичних інтересів, то в 1880/1890-ті Кобилянську найдужче зацікавили фемінізм і дарвінізм. Одначе Ніцше, чиїми цитатами щедро всипані деякі повісті письменниці, посів окреме місце в її творчості.
Це тривале вподобання можна відстежити за кореспонденцією Кобилянської. Так, у листах Окуневська наводила деякі Ніцшеві пасажі, а якось надіслала подрузі його книжку. Студіюючи медицину в одному з університетів Швейцарії (1892), вона запитувала подругу про враження та ділилася власними ваганнями, бо, з одного боку, захоплювалася ним, а з іншого, деякі його думки видавались їй зарозумілими та плиткими. Кобринська навпаки відмовляла товаришку читати цього «літературного переступника». Тоді ж як інша колежанка — Леся Українка — мала своє дещо скептичне ставлення до Ніцше. Пишучи ще до однієї знайомої — Христі Алчевської (1905) — Кобилянська тішилася, що та читає Ніцше. Бо сама зачудувалася ним і визнала за великого романтика й аристократа; зізнавалася, що має Ніцшеву поезію та закликала перечитувати його попри незрозумілість.
Перші спроби Кобилянської надрукуватися в українському чи німецькому виданні зазнали невдачі. Лише після переїзду родини до Чернівців (1891) і почалась її повносила літературна діяльність. У творах їй удавалося балансувати між народницькою та модерністською тематикою. Загалом її доробок оцінювали доволі високо представники класичного (Михайло Грушевський, Іван Франко) і модерністського письменства («Молода Муза» й «Українська хата»), хоч і не минулося без критики (Сергій Єфремов).
В її особистому житті неабияку роль випало відіграти Осипу Маковею — редактору газети «Буковина». Все почалося з їхнього знайомства, що протривало з 1895 і до 1901 року, коли письменниця повернула його листи. Співпраця й особисті стосунки дійшли до того, що вона пропонує йому шлюб, але дістає відмову. Зрештою, Маковей одружиться з Ольгою Кордубівною (1905). Втім їхнє листування виявило неабияку інтелектуальну близькість: Кобилянська намагалась обговорювати з ним ідеї Ніцше та порівнювала Маковея з усміхненим левом (ein lachender Löwe) із «Заратустри».
Зазнавши лівобічного паралічу (1903), вона була вимушена виїхати лікуватися закордон (1904/1905), але не переставала писати та друкуватися. До того ж її ніцшеанське коло розширювалося: востаннє за рахунок знайомства з Миколою Євшаном. А творчі здобутки літераторки належним чином відзначили в 1931 році, коли Український Вільний Університет у Празі присвоїв їй почесне звання доктора.
Нинішні дослідження літературного спадку Кобилянської, де робиться виразний акцент на ніцшеанстві, вирізняються винахідливими інтерпретаціями. По-перше, варто згадати розвідку Тамари Гундорової «Femina Melancholica» (2002). Авторка виходить із того, що в українському письменстві Кобилянська посідала марґінальну позицію, висвітлюючи неординарні теми. До речі, Ніцше до певної міри відчував ізгоєм і себе, хоч і покладався на майбутні тріумфи своєї філософії. Дослідниця стверджує, що саме Кобилянська започаткувала дискусію про Ніцше в українському літературному просторі, підхопивши його тезу зорієнтованості на майбутнє в контексті фемінізму, націоналізму та модернізму. Властиво, письменниця перейняла афористично-парадоксальний стиль філософа та хотіла зробити ніцшеанцем і свого приятеля Маковея, а себе бачила в ролі Заратустри, що навчає самоперевершення. Її героїні нерідко виявляли садомазохістські схильності, проте воліли змін. У цілому ніцшеанство в аналізі Гундорової нагадує методологію культурного розвою, що слугувало письменниці моделлю для досягнення повносилого життя.
Ще однією знаковою розвідкою стала монографія Марка Павлишина «Ольга Кобилянська: прочитання» (2008), де простежуються ніцшеанські впливи у творчості письменниці, починаючи з повісті «Людина» (1886). Невідомо чи вже тоді вона читала німецького філософа, чи це просто загальні віяння доносили до неї його ідеї, проте на певні паралелі досліднику вказати таки вдалося. Передовсім це назва Ніцшевого твору «Людське, надто людське» (1878), де з’являються перші натяки на поняття «надлюдина». Крім того, це філософія самоконтролю й індивідуалізму та проблема занепаду духу.
Павлишин указує на ті твори, з якими Кобилянська могла бути знайома, пишучи «Царівну». Це «Так казав Заратустра», «Присмерк ідолів» і «Невчасні міркування». Та цим її знайомство з Ніцше не вичерпувалось, адже доповнилось і допоміжною літературою. Зокрема, розвідкою Ґеорґа Брандеса «Люди та твори» (1894), де була частина про Ніцше, та двотомною книжкою Гуґо Каца «Світогляд Ніцше» (1892/1893). Кобилянська писала Маковею про труднощі осягання цієї філософії, втім одночасно йому дещо радила й сама, зокрема «Заратустру» та «Ранкову зорю». Втім її власне зачарування зросло настільки, що вона подекуди просто приписувала філософу деякі фрази. Серед ідей, якими вона переймалась якнайбільше, Павлишин увиразнює такі: надлюдина (вищий ідеал і зародження нового життя); самоперевершення (переродження); символ якнайвищого розквіту — полудень; і зневага до натовпу. Ніцшеанський антифемінізм у неї змінився закликами до становлення сильної жінки. Прецінь у 1920-ті Ольга Кобилянська вже не хотіла, щоб її творчість асоціювалася з Ніцше, певно, спостерігаючи за тим, як у совєтському літературознавстві почали наголошувати на забороні згадувати, не те що захоплюватися «реакційним ідеологом». У автобіографії від 1922 року вона зазначає:
Щодо Ніцше, то, правда, він мене займав своєю глибиною й деякими думками на будуче, але щоб я так вже дуже віддавалася впливу цього модного філософа, то ні. Попросту з причини, що не могла його дістати, і деякі місця були мені «затуманні»… Отже, пишучи свої дотеперішні твори, я писала їх без впливу… Ніцше, хіба що в «Царівну» вкладала деякі його гарні, великі й далекосяглі цитати. Читала бим його і тепер, але лише по-українськи…
У 1895 році Кобилянська написала гумореску «Він і вона». Відкриває текст оповіді мотто: Der Mensch ist etwas, was überwunden werden soll. Nietzsche. “Also sprach Zarathustra”. (Людина — це те, що треба здолати). Думки героїв, а це патріотична Софія Добрянович і шовіністичний Ернест Ритер, обрамлені згадками про Ніцше з артикуляцією на його світоглядних і соціально-психологічних ідеях. Отож українка та німець опинилися в одній імперії. Він усіляко зневажає жіноцтво й українців. А вона підхоплює тезу про вільнодухів і намагається вибороти собі належне місце в світі. Свої монологи обидва герої скеровують уявному співбесіднику.
Він:
Який я рад, що іду життям сам, що ніким не зв’язаний. Ну, вже надто «зв’язаний»! Щодо того, то той сатана Ніцше — Заратустра той, правду каже, коли впевняє, що то велична річ бути завсігди вдвох.
…
Не знати, чи вона знає нашого модного пророка, приміром його: «Also sprach Zarathustra». Одушевлятися ним не повинна, бо він каже на однім місці: «Як ідеш межи жінки, то не забудь батога». То в мене значить — говорити «виразно»! Іти, напр., мені до неї з батогом, перед її ніжну, тиху істоту станути з батогом, немов той переможець звірів перед бестій, що скрегочуть зубами. Ні, Заратустро, феноменальне зʼявище єсть твій творець, але тут зблямувався він фатально.
…
Шкода, що то не був мужчина! Їй-богу, я був би визвав його на поєдинок. А так що буду з дамою починати? І я сказав лише до свого серця, як каже десь Заратустра: «Блискавице моєї мудрості, випали їй очі!»
…
Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити! О Заратустро, Заратустро! «Чоловік — то щось таке, що його треба побороти!» — кажеш ти. Я відчуваю, що ти правду кажеш. Чоловік — то щось таке, що його перемагається: лиш не знаю, чи доконче треба його побороти?
Вона:
Подружжя було б чимсь дуже гарним, коли б люди самі не споганювали його. Та, може, буде воно колись і гарне, приміром, як настануть Ніцшеві Übermenschen, надлюди, ті його сміючіїся льви, — але тепер?
…
а одного разу прийшло мені на думку перекласти і Ніцше «Also sprach Zarathustra». Чоловік — то щось таке, що його треба побороти, — каже той Заратустра.
…
А то мені здається, що ми могли б з собою розмовляти дружньо і що я тішилась би, якби пізнала його ближче. Адже він обидив мене своїм поведенням, і тому я рішилася йому сказати, як каже десь на однім місці Заратустра: «Dein Mund ist nicht fur meine Ohren!»
Отже, герої закохались одне в одного, а тому почали ставитися до візаві поважно, шануючи потреби та погляди кожного. Щоправда, заповзята Софія могла б і кардинально змінити свої переконання та прийняти покору чоловікові. Зрештою, вона виявилася щирішою, ніж Ернест, але водночас і схильною до самолюбування власною вищістю. На думку Павлишина, філософія Ніцше була не просто шаблоном, адже Кобилянська дозволяла собі не погоджуватись із нею чи ставитися до певних ідей іронічно. Терміни Ніцше літераторка бере не калькуючи: вони лиш уточнюють і модифікують її власні спостереження. Ба більше, вона показує пласкувате розуміння ніцшеанства на рівні перекрученого та приземленого висловлювання своїх героїв; або те, що надлюдина — це здебільш утопічний ідеал, оскільки надихає, проте не надається до безпосереднього застосування. Тобто навіть освічена людина може вдаватися до некритичного висловлювання, керуватися забаганками, підхоплювати розхожі думки тощо. Такій особі завжди бракуватиме переможної волі.
У «Царівні» (1898) цитат уже поменшало, хоч ідеї Ніцше не зникли. Центральне місце посіла теза про те, що заповзята людина здатна здійснити самоперевершення. Правда, Павлишин уважає, що Кобилянська почала ще суттєвіше коригувати Ніцше. В уявленні філософа вчення про надлюдину стосується вічного повернення того самого. Тобто перевершувати себе доводиться постійно. Та на думку Кобилянської, консерватизм і прикру випадковість обійти неможливо. Тому надлюдина — це проєкт утопічний. Отже, головна героїня — Наталка Верковичівна — прагне зарівно контролювати свої пристрасті на шляху до самоперевершення та позбуватися залежності від оточення філістерів. А кульмінацією цього процесу має стати досягнення Великого Полудня — зрілості, самодостатності, самоусвідомлення, досконалості. Щоправда, це стається не завдяки докладанню зусиль, а контингентності, себто випадку та здатності скористатися ним.
Наталка — сирота, котра живе в опікунів, а тому змушена займатися повсякденною працею, хоча має неабияке покликання творити. Тимчасом її засватали за професора Лордена. Заради звільнення від нав’язливої родини вона знаходить роботу. Тут одночасно порушується питання жіноцтва та проблема самоутвердження. До Великого Полудня веде трансформація відкритої до майбутнього героїні.
Рано привітало мене золоте проміння сонця, немов бажало настроїти мене на цілий день соняшно. Встаючи живо, повторювала я (немов замість молитви) одно горде речення з твору Ніцшого: «Also sprach Zarathustra», котре Бог знає чому, саме в тій хвилі навинулося мені на думку: “Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt, und, sonderlich der Pöbelmischmasch — das will nur Herr werden alles Menschenschicksals — o Eckel! Diese Herren überwindet mir, Ihr höheren Menschen, die sind des Ubermenschen grösste Gefahr” (Те, що походить від жінки або невільної людини, інакше кажучи, юрба, — хоче керувати долею людства! О горе! Ви, вищі люди, переможіть мені їх, бо саме вони є найбільшою загрозою для надлюдини)…
Сповнена жагою до боротьби, негодна вдовольнятися досягнутим і втрачати можливості, вона спершу закохується в Орядина, проте невдовзі розчаровується його фальшивістю, нерішучістю, не приймає ніякого спокою й обирає врешті-решт Івана Марка. Ніцше залишається її пророком:
Німецький «пророк» Фр. Ніцше так питається десь в однім із своїх творів:
Твоя вартість: «Чи ти правдивий? Чи лише актор? Заступник? Чи само заступлене? А вкінці ти може наслідуючий актор?»
Відносини до людськості: «Чи хочеш йти разом? Чи йти вперед? Чи для себе йти? Треба знати, чого хочеться і пощо».
Утім Орядин, анітрохи не поділяє Наталчиного переконання про самоперевершення — ні персональне, ні колективне, зокрема, щоб українці ставали ніцшеанцями, що позначено в неї символом орла:
— Я хотіла би, щоби всі русини були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все таки стати на якійсь висоті, на відсторонні: а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя.
На його думку, людина не зможе піднятися над собою:
— Я дійшов до переконання, котре заявлю вам словами згаданого вами перше «пророка» Ніцшого: «Wir sind ein Pöbelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» (Ми — юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати!).
— То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Ніцшого… — а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das überwindet mir, Ihr „höheren“ Menschen!» (Це імпонує мені, ви «вищі люди!»).
— Так, Наталко, «Іhr „höheren“ Menschen!», — однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
Тож Орядин уже не звертається до майбутнього, залишаючись у сучасності:
— Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу і вашого, і свого добра!
— У вас є ще будучність! — відповів глумливо.
— Не відходьте з таким серцем! — просила я, простягаючи до його руки.
— Моє полудне тепер.
— Се не може бути!
— Коли ні, то воно для мене не настане вже ніколи! — І обернувшись, пішов.
Не заперечуючи впливу ніцшеанства, Павлишину вдалося зауважити принципову відмінну рису героїні Кобилянської — ресентимент. Адже сповнена ненавистю Наталка воліє мститися своїм кривдникам. А з її зловтіхою сусідить і мазохістська вдача, котру сама вона схильна зараховувати до характеристик обраності. Тому-то Ніцшеві символи залишаються здебільшого принагідними маркерами, бо не реалізують усієї повноти його вчення. Запозичуючи категоріальний апарат у Ніцше, Кобилянська підпорядковує його непередбачуваності. Зрештою, його філософія майже розчинилась у царині її похмурого художнього вимислу.
У повісті «Земля» (1902) Кобилянська, наслухавшись усебічної критики, зокрема звинувачень у ніцшеанстві, залишає цю тему прихованою, вже прямо не згадуючи ні філософа, ні надлюдини. Павлишин уважає, що все одно тут ідеться про виняткову, вибрану та вільну людину. Письменниця показує це на прикладі братів, які різняться своїми світоглядними та соціальними позиціями. Михайло втілює традиційні цінності, проте не може впоратись у ситуації невідомості. Сава не кориться думці загалу, йде всупереч уявленням, які встановилися віддавна. Та Кобилянська ніде не закликає крушити молотом усі подібні перепони.
Хай уже там як, а Ольгу Кобилянську впору порівняти з Лу Саломе, в яку закохався колись і Ніцше. Ці дві авторки не уникнули Ніцшевого впливу, проте не залежали від нього цілковито. Їм поталанило створити свій психологічний стиль і випало говорити з позиції сильної жінки. Читаючи прозу Кобилянської, тебе не полишає стійке враження, що сила слова має не меншу здатність, аніж воля до перетворення самого себе.