Нерідко можна почути, що саме премії допомагають читачеві здійснити певний відбір: що варте уваги, а що ні. Проте чи так це насправді та яким чином відбувається конкуренція на «високій полиці», де наклади, здавалося б, такого значення не мають?
Один у полі
Серед соціологів останніх десятиліть особливо багато про внутрішню ієрархію в культурі писав П’єр Бурдьє, про якого кажуть, що він замінив у ролі улюбленого публічного інтелектуала Франції самого Мішеля Фуко. Бурдьє вибудував цілу концепцію суспільства, згідно з якою останнє поділяється на кілька полів – ділянок діяльності. Кожна з них у разі успіху пропонує певну винагороду. Це, наприклад, політичне поле, де призом є влада, або економічне, що пропонує заможність. Якщо людина визнає винагороду цінною, вона повинна увійти в нього і діяти за правилами, які встановили інші учасники тієї ділянки.
Найцікавіше починається в полі культурної продукції. Воно, на думку Бурдьє, ділиться на дві частини: масового й обмеженого виробництва. І якщо в першому успіх вимірюють кількісні масштаби (продаж книжок, касові збори, «золотий» чи «платиновий» альбом), то в другому боротьба точиться за символічний капітал, яким автора наділяють інші гравці того самого поля, нерідко колеги. Тому успіх тут дорівнює авторитету в тусовці, порадам критика, думці комітету премії, і переходить з об’єктивної площини цифр у суб’єктивну площину оцінок. Чи не тому часто-густо ми стаємо свідками раптового «перевідкриття» непомічених свого часу авторів поля обмеженої продукції після зміни критеріїв та оцінок, тоді як масові письменники назавжди залишаються зацементовані у свій час з власним успіхом чи провалом.
Бурдьє розробив цю теорію, досліджуючи французьку літературу кінця ХІХ століття. Здавалося б, нині ситуація мала б стати неоднозначнішою, а межі між полями – розмитішими. Проте загальні засади теорії діють і в наш час, вважає доктор Кільського університету імені Крістіана Альбрехта і співробітник Інституту новітньої німецької літератури та ЗМІ Інґо Ірзіґлер. «Успішний інтелектуальний письменник – це той, кого такими визначила літературна громадськість, наприклад, критика», – каже він і називає найважливішими індикаторами успіху відзнаки і премії. «Вони наділяють авторів символічним капіталом, який знову можуть з вигодою використати у відповідному полі». Щоправда літературні премії, попри позірну респектабельність, як культурна інституція не такі вже й стабільні. Найдавніші з них, такі як Нобелівська чи Ґонкурівська, існують із початку ХХ століття. Найпрестижніша нагорода Веймарської республіки – Премія Кляйста – не видавалася з 1933-го по 1985-й. Шекспірівська вручалася двічі в 1930-х, була відновлена 1967-го, а сім років тому остаточно зникла. Паралельно виникають і нові відзнаки, як-от Жіноча літературна премія, донедавна відома як Orange Prize, що є віддзеркаленням інституціоналізації фемінізму. Нею нагороджують лише з 1996 року. Новий важливий гравець німецького літературного поля – Deutscher Buchpreis, що з 2005-го видається в межах Франкфуртського книжкового ярмарку. Переможця визначають у результаті багатоступеневого номінування. Передусім журі погоджує лонгліст із лише 20 книжок, далі його скорочують до шести, із яких насамкінець постає один призер.
Утім, теорія Бурдьє, витворена на матеріалі сторічної давності, коли саме й з’являлися найповажніші нині нагороди й сягала вершини авторитету літературна критика, таки не в усіх аспектах адекватно описує суспільство пізнього капіталізму. Виникають гібридні форми на стику полів масової та обмеженої культурної продукції. Адже нині всі автори бажають жити зі свого ремесла, а видавництва – заробляти на них гроші. «Ідея автономної «поезії» і безкорисливої майстерності, яка не прагне економічної вигоди, належать до численних самооман усередині літературного поля, – вважає доктор Ірзіґлер. – Видавництва в сегменті високої літератури часто йдуть за цією стратегією видимої безкорисливості до комерційного успіху». Крім того, в останні роки на Заході особливим складником успіху став скандал або порушення табу. «Це інструмент досягнення помітності книжки в медіатизованому суспільстві, – каже літературознавець, – саме так домоглися успіху наші новітні німецькі зірки Крістіан Крахт та Шарлотта Рохе».
Без ґрунту
Натомість в Україні, де ринок дуже маленький і функціонує в складних умовах, навіть «високочола» література перебирає критерії оцінки від масової, а інформація про рекордні наклади, про появу «бестселера» стає в пригоді для просування книжки. Однак хронічною проблемою є відсутність досліджень ринку та систематичних цифр. За словами експертів, в Україні немає незалежних інструментів вимірювання продажу. У Франції, приміром, рейтинги книжок визначає маркетингова фірма GfK. На українських же теренах навіть масова література позбавлена об’єктивного мірила, хоча цим могли б зайнятися і в Академії друкарства, і в інших відповідних вишах, і самі видавці.
До всього цього додається й мала кількість премій, зокрема жанрових і регіональних.
Хоча вітчизняний книжковий ринок такий малий, що дорівнює ринкам балканських чи Балтійських країн, навіть йому гостро бракує літературних відзнак. Державні, такі як Шевченківська, зі зрозумілих причин не мають великої довіри і звинувачуються в політичній або особистій зацікавленості комітетів. Громадським преміям на кшталт «Книги року ВВС» теж не завжди вдається уникнути закидів у «тусовковості». Кілька загальнорейтингових (найвідоміші – «Книжка року», «ЛітАкцент року», «Книга Форуму видавців»), літературних конкурсів (конкурс видавництва «Смолоскип», конкурс НСПУ «Гранослов», літпремія імені Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя»), дитячих («Великий їжак», «Золотий лелека»), перекладацьких премій (Премія імені Сковороди, Премія імені Кочура) й один конкурс рукописів («Коронація слова») – така бідна інфраструктура спричиняє справжній кисневий голод у літературі.
Крім браку премій істотною проблемою є слабкість інституту авторитетної літературної критики, який, імовірно, може вже й не з’явитися, зважаючи на загальносвітовий тренд до занепаду цієї інституції. Мала кількість учасників культурного поля надзвичайно утруднює незалежну оцінку діячів одне одним: усі з усіма так чи інакше знайомі, друзі або навіть родичі. Тож ситуація не індустріальна, а радше домодерна, кланова, що, зокрема, згубно позначається і на авторитеті критики. Довершує все це те, що українські видавці об’єктивно не мають коштів, а ринок не може забезпечити їх достатнім інтелектуальним ресурсом для справді нестандартних підходів до промоції книжки, створення інформаційних приводів та вмілого використанні скандалів.
Чи є панацея від «української хвороби»? Навряд чи варто пропонувати універсальні рецепти, проте головним виходом зі стагнації є банальне розширення обсягів і масштабів: продажу, накладів, авторів, премій і літературно-критичних видань. Витворити власну, а не накинуту зовні інтелектуальну ієрархію нашій країні допоможе, найімовірніше, індустріалізація культурного поля. Українцям треба більше купувати книжок, видавцям – більше видавати. Закон переходу кількості в якість у цьому випадку ще не скасований.