Ви спеціалізуєтеся на дослідженнях у сфері інформаційної та кібернетичної безпеки. Які засоби й методи використовує сьогодні Росія в інформаційній війні не лише проти України, а й проти західних держав?
— Засоби класичні в тому розумінні, що вони не відрізняються від тих, які СРСР використовувала проти Заходу: дезінформація, пропаганда, диверсії, продукування неправди тощо. Кінцева мета також не змінилася: йдеться насамперед про те, щоб зруйнувати трансатлантичний зв’язок (дипломатична формула!) і паралізувати систему ухвалення рішень на найвищому рівні в найпотужніших західних країнах. Особливо ж мова про три потуги (3П): США, Велику Британію та Францію — три ядерні держави, члени Ради Безпеки ООН і НАТО. Щодо інструментів, яким Москва віддає перевагу, очевидно, що потенціал інтернету (соціальні мережі тощо) збільшує в рази території інформаційних війн за російським рецептом… У цьому сенсі, на мою думку, Захід помиляється, коли, аналізуючи процеси в інтернеті та російську політику, надто зосереджується на старих дебатах «свобода — контроль», нехтуючи питанням великих інвестицій політичної влади в конкретне медіа. Сьогодні ми усвідомлюємо, що панує певна форма наївності. Водночас росіяни розуміють інтернет як механізм асиметричної дії, неймовірно ефективний в умовах інших відставань і недосконалостей.
Чи є, на вашу думку, легальні способи, які дали б змогу відокремити журналістику від пропаганди з метою покласти край нескінченним маніпуляціям, що видають знаряддя дезінформації за медіа?
— Свобода слова — наріжний камінь нашої політичної системи, причина того, що будь-які юридичні демарші, дотичні до цієї теми, стають неймовірно делікатними. До того ж іноді межа між двома ресурсами досить тонка. Інколи йдеться про суб’єктивне сприйняття… Тож дебати про відокремлення засобів пропаганди від журналістики прогнозовано стали б дуже полемічними. Проте нагальна потреба замислитися про це, як і про відповідні політичні дії, очевидна. У європейських інстанціях усе частіше лунають дебати про відмінність пропаганди від журналістики. Питання також полягає в тому, як слід залучати або ні таких потужних гравців у цифровій сфері, як Google, Facebook, Twitter…
Читайте також: Геополітика обставин
Чи є, на вашу думку, можливість оскаржити дозвіл на мовлення французькою, який дістав у Франції телеканал RT (колишній Russia Today) у 2015-му, себто через рік після анексії Криму? Канал планує розпочати повноцінну роботу з грудня…
— Можливості для цього дуже обмежені. По суті, немає нічого протизаконного в тому, що це медіа заходить працювати на французький інформаційний ринок. Єдиний спосіб спробувати «зупинити» RT — запустити петицію або навіть розпочати суспільні дебати, щоб проінформувати громадськість про методи, до яких вдається це медіа. Водночас медійний простір сьогодні так поляризований, що я мало вірю в успіх цього починання. Підписантів петиції відразу ж назвуть занадто правильними та русофобами. Є ще один бар’єр на шляху до скасування ліцензії від CSA (Вищої ради з телебачення та радіомовлення): якби це сталося, неодмінно виникли б дипломатичні ускладнення між Москвою та Парижем. Я не впевнений, що французький президент зацікавлений у тому, щоб зруйнувати політичний капітал, який сформувався після його зустрічі з Владіміром Путіним у Версалі…
Що робити людям, щоб не ставати жертвами інформаційної війни, не дозволяти дезінформувати себе?
— Це делікатне питання… Я думаю, провідне зусилля має робитися в напрямі освіти молоді та загалом громадян. Найважливіше — навчитися правильно систематизувати джерела, бачити їхню ієрархію. Із розвитком медіа й інших носіїв інформації широка читацька аудиторія почувається дезорієнтованою. Особливо молоді покоління, які народилися в епоху інтернету. Виклик насправді колосальний.
Читайте також: Ерве Морей: «Щодо окупованих територій Франція беззастережно на боці України»
Що реально зробити на рівні як ЄС, так і французької держави, щоб убезпечити інформаційний простір від зовнішніх атак?
— Це також неймовірно складне питання. У Франції є державне агентство, яке опікується безпекою інфраструктур, отже, і кібербезпекою також. Але не інформаційною безпекою: не вмістом, не когнітивним виміром. Узятися до змісту — це означає наразитися на звинувачення у встановленні цензури. Проблема виникає не лише стосовно дезінформації, а й щодо всього того, що пов’язане з джихадистами. У цій справі також виклики неймовірно високі.