Ринкові реформи у Східній Європі, що супроводжувалися катастрофічними соціально-економічними наслідками для населення, дали можливості величезним масам збіднілих жінок пересуватися та шукати роботу за кордоном, аби прокормити своїх дітей і родину. Будучи вразливішими на ринку праці в умовах масового безробіття, вони виявилися більш територіально мобільними як соціальна група і завдяки цьому змогли адаптуватися до реалій вільного ринку швидше чоловіків, які важче сприймають міграцію у зв'язку з неминучою втратою соціального статусу.
Жіноча мобільність
Зростання географічної й економічної мобільності жінок, які їдуть на заробітки самостійно, а не в якості супроводу для своїх чоловіків або інших членів родини, і працюють на низько-статусній роботі, часто в несприятливих умовах (сезонна або тимчасова робота, небезпечна для життя або здоров'я),визначило фемінізацію трудової міграції в Україні. Її специфікою на пострадянському просторі є те, що до неї долучилися не тільки робітниці, але й представниці збіднілого середнього класу, включаючи його вищі шари – державних службовців, представників наукової інтелігенції, адміністративних структур тощо.
Читайте також: В Україні налічується 13-15 млн зайвих людей
За даними дослідження жінок-мігранток з Тернопільської області, звідки найчастіше їдуть на заробітки, 37,3% опитаних мали вищу освіту, а 43,4% жінок до виїзду за кордон займали посади фахівців. Четверо з респонденток є колишніми викладачами вишів, серед них троє мають ступінь кандидата наук у досить престижних професіях, але через злидарські заробітки змушені працювати за кордоном у низько-статусних секторах ринку праці, доступних для трудових мігрантів. Серед опитаних були колишні співробітники муніципальної влади, директори шкіл і міських бібліотек, викладачі вузів і коледжів.
Процес фемінізації трудової мобільності у нашій країні почав проявлятися вже у перші роки ринкових реформ – у вигляді човникової торгівлі. За даними досліджень, серед «човників» жінки становили 53,6%. Та протягом 1990-х у потоках заробітчан ще переважали чоловіки, оскільки їхня праця була затребувана в будівельній галузі економічно розвинутих країн. Самостійна жіноча трудова міграція почалася наприкінці 1990-х – початку 2000-х як реакція на зміни глобального ринку праці, коли дешева праця жінок з економічно неспроможних держав виявилася потрібною для задоволення попиту на ринку сервісних послуг постіндустріальних економік.
Скільки українок за кордоном?
За даними парламентських слухань 2006 року з 7 млн громадян України, що працюють за її межами, жінки становлять 5 млн. Однак експертні оцінки як загальної кількості мігрантів, так і частки в ньому жінок скромніші: від 35,4% до 50,5% з 2 млн. Водночас, міграції в деякі країни ЄС, особливо в Південну Європу, притаманна перевага жінок. Так, в Іспанії вони становлять до 55% усіх вихідців з України, що працюють у країні; у Греції – 75,5%, в Італії – 90,2%. Натомість міграція в деякі інші країни є переважно чоловічою: в 2001 році чоловіки становили 80,6% українських заробітчан, що працюють у Польщі, у Португалії – 68%, у Росії – 60,4%, у Німеччині – 60,9%.
В Україні недостатньо усвідомлюються ті загрози, які масовий відтік жінок може мати для соціального самопочуття суспільства. Та за роки економічних перетворень у країні сформувався новий тип сімейний відносин, так звані «транснаціональні родини», тобто родини заробітчан, у яких хтось працює за кордоном або періодично їздить на заробітки, підтримуючи при цьому близькі сімейні стосунки з рідними в Україні. Проте дослідження показують, що від'їзд жінок на чужину з метою заробітку має серйозні соціально-культурні наслідки як для них самих, так і для їхній сімей.
Транснаціональне материнство
Складності культурної адаптації матерів-мігранток у країнах перебування, як правило, поглиблюються через «батьківський культурний шок». Він пов'язаний зі зміною відносини до матерів з боку дітей, заради яких вони приносять себе в жертву. Дослідження показують, що мігрантки нерідко змушені миритися з тим, що в їхніх дітей складаються ближчі стосунки з чужими людьми незважаючи на їхні часті поїздки додому, спілкування по телефону, листи й посилки з відеофільмами про своє життя. Іноді діти, що залишають під доглядом опікунів, починають ставитися до них як до справжніх матерів і навіть забувають біологічних мам. Часом діти вважають, що рідні від них відмовилися, зрадили їх, і відмовляються підтримувати з ними стосунки.
Читайте також: Любов на відстані. Трудова міграція змінює підходи українців до формування сім’ї
Саме така ситуація склалася в родині Надії, матері-одиначки, яка виїхала на заробітки, аби зібрати гроші для оплати навчання сина в університеті. Спочатку вона працювала хатньою робітницею в Греції, потім переїхала до Італії, де знайшла роботу доглядальниці. Десятирічну дочку вона залишила на піклування своєї матері, у той час як син учився в Києві. Однак старенька жінка незабаром після від'їзду Надії померла, залишивши дівчинку без догляду. Матері довелося звернутися із проханням до колишньої сусідки по будинку, аби вона доглянула за дочкою: «Ви не уявляєте, чого мені це коштувало! Спочатку я плакала всі ночі безперервно. Розумієте, моя дівчинка надсилала мені такі смутні, такі зворушливі листи! Один раз вона мені написала: «Мамусю! Дорогенька! Будь ласка, вертайся скоріше! Будь ласка, я дуже тебе прошу! Я дуже за тобою сумую й плачу щодня , але кому до того є діло? Вони ходять по моїх сльозах!» І в листі був листочок з її малюнком, він весь був розмальований сльозинками, а поверху малюнка було ясно видно відбиток чиєїсь ноги. Хтось наступив на цей листочок…. А що я могла зробити? Я не могла повернутися додому без грошей, тому що потрібно було заплатити за навчання сина й потрібно було заробити хоч щось на життя. Як я могла пояснити це дочці? Вона не зрозуміла б мене. Вона мені сказала по телефону, що я її зрадила й відмовлялася підходити до телефону, коли я телефонувала сусідці, щоб довідатися як справи».
Досвід матерів-мігранток може бути вкрай травматичним в емоційному сенсі. Іноді в них розвивається почуття провини за те, що вони не справляються зі своїми материнськими обов'язками. А після повернення додому жінки нерідко стикаються зі «зворотним батьківським культурним шоком», який може бути не менш травматичним у психологічному плані. Інтерв'ю з українськими заробітчанками показують, що після повернення додому вони нерідко відчувають відчуження, непорозуміння з членами родини, оскільки за час відсутності з ними відбулися особистісні зміни під впливом культурного й соціального середовища країни перебування, у той час як у їхніх родинах відбувалися зміни, викликані українськими реаліями, що в підсумку приводить до труднощів у спілкуванні матерів з рідними та дітьми.
Пастка для шлюбу
Транснаціональний образ родинного життя може видаватися оманною, приховуючи непривабливу реальність, яку жінки часом навіть не уявляють, продовжуючи плекати віру в родинні стосунки. Інтерв'ю як з мігрантками, так і з українськими експертами надали безліч прикладів того, як після повернення додому жінки дізнавалися, що їхній шлюб давно розпався, а чоловіки знайшли інших жінок, про що заробітчанки навіть не здогадувалися. Нерідко з'ясовувалося також, що за час роботи на чужині вони втратили не тільки статус дружин, але й матерів, оскільки їхні колишні чоловіки позбавили їх батьківських прав на дітей.
Подібні випадки відбувалися також у змішаних шлюбах після повернення жінок в Україну, як у цій історії, розказаній експертами жіночої організації: «У нас був випадок з однією жінкою, що повернулася додому з Італії з дитиною на руках. Вона одружилася з італійцем і народила там дитину, але стосунки з чоловіком не склалися й вони вирішили, що вона повернеться додому й забере із собою маля. Тобто родина розпалася, вона повернулася додому з дитиною. Після цього колишній чоловік не підтримував з ними жодних стосунків протягом двох років. А потім не сіло, не впало, вона одержала документи з італійського суду. Їй повідомляли, що колишній чоловік позбавив її батьківських прав. Він не дзвонив, не писав, не надсилав грошей, не допомагав, а дитина сильно хворіла, її потрібно було лікувати. Для неї це був дійсний шок, тому що вона не одержувала ніякого запрошення до суду, жодних пояснень. Вона сказала: «Якщо він хоче бачити дитину – будь ласка, нехай приїжджає, я не заперечую. У дитини є батько і якщо він хоче приїхати до сина – прекрасно! Це дуже добре, але не так, як він хоче: віддай йому дитину після того, як він два роки не хотів нічого про неї знати».
Водночас транснаціональні сім’ї змінюють становище і чоловіків, особливо батьків. У родинах, де матері їдуть на заробітки, батьки, які залишилися вдома, можуть успішно виконувати обов'язки з догляду за дітьми та домогосподарством й непогано справляються зі своїми новими ролями. Проте зміни у поведінці чоловіків, які самі беруться за виховання своїх дітей, часто тимчасові, принаймні на це розраховують самі чоловіки. Вони сподіваються, що після повернення жінок із заробітків додому зможуть знову повернуться до звичайно ролі годувальників, а їхні дружини переберуть на себе всю виховну і хатню роботу.
Відтік українських жінок на роботу за кордон хоч і веде до зміни стосунків чоловіків з власними дітьми і відповідно до трансформації батьківської поведінки в окремих родинах, проте ця тенденція поки ще не впливає на культуру українського батьківства цілому. Але цей досвід все ж є дуже важливим, оскільки може мати більший ефект у майбутньому, за умови, що зазначені зміни привернуть увагу суспільства й зможуть вплинути на сприйняття й усвідомлення їм ролі, статусу й відповідальності чоловіків перед своїми дітьми й родиною.