У 2019 році я підписала контракт. В один зі своїх перших днів на службі, перед батальйонним шикуванням, почула розмову:
— У третій роті тепер ціла купа дівчат, — сказав молоденький сержант.
— Та й узагалі, 24-та [бригада] вже стає жіночою, — підтакнув інший військовий.
Я була п’ятою дівчиною у своїй третій роті, яка на той момент налічувала 44 людини. У бригаді на той час було від сили 10 % жінок. А я вперше зіткнулася з цим дивним когнітивним викривленням — коли співвідношення чогось, що ми вважаємо нетиповим (навіть небажаним) у певному середовищі, збільшується, нам здається, що цього стає ну дуже багато. Іноді це упередження проявлялося фразами: «Не стільки тих жінок в армії, скільки про них говорять [у медіа]». У цьому випадку можемо побачити подвійне упередження — людина ігнорує факт, що жінок в українській армії достатньо, щоб висвітлювати їхній внесок; до того ж із усього величезного масиву публікацій про Збройні Сили око цієї людини вихоплює тільки ті, які їй не подобаються і здаються неправильними.
Жінки в армії — тема все ще, на жаль, дискусійна і дражлива. Я мало зустрічала військових (та й цивільних також), які сприймають воячок так, як належало би — спокійно, нейтрально, не через призму статі, а через навички і досягнення. Для більшості людей жінки завжди не такі: цивільні жінки недостатньо мотивують чоловіків мобілізуватися, ховаються за чоловіками, батьками, дітьми, щоб самим не йти служити; військовослужбовиць «звинувачують» у недостатній ефективності, прагненні знайти чоловіка, бездітних — у небажанні народжувати, дітних — у тому, що покинули дітей, та в інших смертних гріхах. Така вже природа нашого суспільства, з його важкопозбувною мізогінією. Але скала лупається, і кількість жінок у ЗСУ повільно, але збільшується: із ~49 тисяч жінок, з них ~16 тисяч військовослужбовиць на небойових посадах (нагадую, доступ до бойових посад для жінок був закритий до 2016 року; у 2018 році було знято всі законодавчі обмеження за ознакою статі) у 2014 році — до ~70 тисяч жінок, із них понад 5 тисяч безпосередньо на передовій, у 2025 році.
Мотивація цих жінок різна, їх об’єднує лише те, що всі вони прийшли добровільно — в Україні немає прецедентів примусової мобілізації жінок. Хтось відчуває обов’язок перед країною, когось приваблює грошове забезпечення, хтось дуже юна і шукає своє місце в суспільстві, хтось хоче помсти за друзів, ще хтось — бути поряд із чоловіком. Власне, всі ці мотиви (окрім, мабуть, останнього — ще не зустрічала хлопця, який пішов за коханою до війська) притаманні і чоловікам-добровольцям, але їх ніхто не роздивляється під світлом хірургічної лампи. Чоловіки — хороші військові за замовчуванням, поки не доведуть протилежного. Жінки ж досі стикаються з упередженнями та обмеженнями — впевнена, що кожна з тих ~5 тисяч жінок на передовій мусила доводити, як і свого часу я, що вона достатньо кваліфікована і вмотивована, щоб туди потрапити.
Питання загальної жіночої мобілізації завжди постає там, де говорять про жінок у армії. Це гостре питання, яке регулярно зринає в українському суспільстві (прийняли новий закон про мобілізацію, щось написала Мар’яна Безугла, відзначились у бою ізраїльські воячки, Данія почала призов жінок — і всі знову палко обговорюють мобілізацію українок). Це дуже непопулярний крок, який наша влада відтягує, як може. Але не думаю, що зможе відкладати вічно — не в тих умовах ми перебуваємо.
Я підтримую мобілізацію здорових, не обтяжених доглядовою працею (діти, старі батьки, хворі родичі) жінок відповідного віку. Ну, це логічно з мого боку, за майже п’ять років свого військового шляху я добре роздивилася, що всяку військову роботу роблять не первинними статевими ознаками. Жінки — то потужний ресурс, і вони здатні нести обов’язок захищати свою країну на рівні з чоловіками. Але. Оскільки пробула в армії відносно довго, я не маю ілюзій щодо цієї мегаважливої для нас усіх інституції. Якщо всежіноча мобілізація буде — я візьму попкорн і буду з інтересом спостерігати, який апокаліпсис почнеться.
По-перше, новобранок треба буде вдягти і взути. З цим уже є певний поступ: ще до свого звільнення у 2024 році я таки мала нагоду побачити і приміряти ту саму жіночу форму, включно з білизною. Вона не надто зручна — незрозуміло, з якою метою вкорочені кітелі, завужені штани; затонка тканина спортивного ліфа. І навіть такою жіночою формою все ще забезпечують не всіх військовослужбовиць. Решта отримує чоловічу й адаптує її під себе за свій кошт.
По-друге, новобранок треба вчити. І то так, щоби з них вийшло щось путнє. Наші навчальні центри з чоловіками собі ледве раду дають, а тут, ви уявіть, треба буде підходи змінювати — враховувати, що жінки, як правило, фізично слабші, і треба шукати інші рішення для виконання тих самих завдань, а не махати рукою «що від тих бабів хотіти».
А ще я думаю, що замінити чоловіків жінками на всіх чи майже всіх тилових посадах буде трішки легше для неповороткої армійської системи. Бо найбільше складнощів якраз у головах. Купу років армія була виключно чоловічою структурою, з нечисленними жінками на маргінесі. І це всіх влаштовувало — до війни. Я б сказала, навіть до початку повномасштабного вторгнення. Бо, коли жіночі ветеранські організації боролись за бойові посади для жінок — де були всі ті таткові черешеньки, що, боячись за свою дупу, ниють про «жіночі привілеї» тепер? Коли були скандали і процеси з приводу домагань до воячок — де?
Думаю, я описала не всі проблеми, що виникнуть. Наприклад, госпіталі. Як правило, на весь госпіталь є один гінеколог чи гінекологиня. Зараз цього вистачає, а коли рине потік новобранок — через скільки часу наймуть ще спеціалісток і зроблять окреме відділення?
Що ж до окремих жіночих підрозділів, то це чудова ідея — в ідеальному світі. В реальності ці підрозділи можуть тримати в тилу для показухи, тобто дискримінація підніметься з рівня окремої бійчині до рівня підрозділу.
Але я щиро хочу помилятися в цьому своєму пророцтві, тому щиро вболіваю за перший такий суто жіночий підрозділ «Гарпії», в який саме йде набір бійчинь. Вболіваю за те, щоб їм вдалося подолати всі виклики і стати максимально ефективними.