Українські жінки у ХХ столітті не конче свідомо обирали шлях боротьби — його диктувала сама реальність. Життя між двома тоталітарними режимами, де падіння одного не означало свободу для України, залишило тільки один вибір — чинити опір.
26 січня минуло 110 років від дня народження Валентини Тишковець — першої українки з кіноапаратом у Радянському Союзі (на Заході України її випередила Софія Яблонська). Вона здобула фах і була кінооператоркою багатьох фільмів, знятих на кіностудії Довженка, серед найвідоміших — «Анничка» (1968) з Іваном Миколайчуком. Однак це не єдина її іпостась: під час Другої світової вона була фронтовою кореспонденткою, завдяки їй вдалося врятувати деяких в’язнів із концтаборів. На додачу вона документувала злочини нацизму і її фото використовували як свідчення.
Читайте також: Право на насильство: українські жінки в Першій світовій
А 30 січня 1905 року, 120 років тому, народилась Оксана Мешко, яку називали «козацькою матір’ю» в колі українських дисидентів. Їй довелося спізнати чимало лиха: 1920 року більшовики розстріляли її батька та брата, у 1930-х двічі заарештовували її чоловіка. А після Другої світової Оксана Мешко знову постраждала від радянського тоталітаризму: син її сестри Віри служив у Радянській армії, потрапив у німецький полон, утік і загинув у лавах Української повстанської армії. Сусіди донесли в НКВС, і сестру арештували. Оксана домагалась її звільнення, натомість обом сестрам висунули звинувачення в «намірі вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова», вирок — 10 років виправно-трудових таборів — вона відбувала до 1954 року. Мешко напише про це згодом у книжці «Між смертю і життям». «Це правдивий погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, ворожою людині ідеологією», — прокоментував дисидент Василь Овсієнко.
Читайте також: Покарані довічно
У липні 1956 року Оксані Мешко вручили реабілітаційне посвідчення, а вже в 1972 році ув’язнили сина — Олеся, її також допитували. 67-річна Мешко стала співзасновницею Української Гельсінської групи. «Залишившись на свободі одна після арештів 5 лютого 1977 року голови УГГ Миколи Руденка та члена-засновника Олекси Тихого, а невдовзі й усього первинного складу групи, відважна 72-річна жінка змушена була через перманентний характер репресій, застосованих КГБ до членів групи, постійно відтворювати УГГ і самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього останнього вогнища опору колоніальному режиму, останнього вогника надії багатьох сотень українських політв’язнів, серед яких був і я, її син», — писав про свою матір політв’язень Олесь Сергієнко.
У 1979 році членкині УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». 1980 року її ув’язнюють за примусовою фальсифікованою експертизою у психлікарню, суд виніс вирок 76-річній Оксані Мешко: 6 місяців табору суворого режиму і 5 років заслання в Хабаровському краї. Вона відбула свій термін і повернулась 1985 року — було ухвалено рішення відпустити літню нескорену дисидентку за кордон на лікування, вона тим часом виступила в парламенті Австралії з інформацією про становище в Україні, взяла участь у роботі Світового конгресу вільних українців у США — і повернулася до України. У червні 1990 року 85-літня жінка стала ініціаторкою поновлення діяльності громадської правозахисної організації, створила Український комітет «Гельсинкі — 90», і навіть брала участь у студентському голодуванні 1990 року. До проголошення незалежності Оксана Мешко не дожила трохи більше ніж пів року.
Читайте також: Страхи й очікування жінок Європи навесні 1945-го