Сьогодні навряд чи можна назвати дипломатію виключно чоловічою сферою діяльності. В Україні, як і в інших країнах світу, жінки обіймають посади в керівництві Міністерства закордонних справ, очолюють посольства і консульські установи, ефективно працюють на дипломатичних посадах. 20 червня 2022 року Організація Об’єднаних Націй визнала, що жінки в дипломатії зробили значний внесок в існуючу багатосторонню систему, і згідно з Резолюцією, ухваленою Генеральною Асамблеєю (A/RES/76/269), встановила Міжнародний день жінок у дипломатії – 24 червня. В цей час в Україні вирувала розв’язана Росією повномасштабна війна, а жінки в дипломатії мужньо тримали опір російській навалі, опираючись на підтримку представниць публічної дипломатії в міжнародній адвокації нашої держави.
Подібні виклики стояли перед українським жіноцтвом, яке присвятило себе дипломатії в час її творення – в ході боротьби за державність у 1917 – 1921 роках, протистоянні з більшовицькою Росією, що прагнула не допустити існування самостійної і незалежної України.
Постаті жінок – співробітниць центрального апарату зовнішньополітичного відомства і перших українських дипломатичних місій досі залишаються «в тіні», тоді як Надія Суровцова, Оксана Лотоцька, Ірена Добродієва, Оксана Храпко-Драгоманова, Ганна Чикаленко-Келлер, Марія Донцова, Софія Вольська та інші представниці дипломатичного жіноцтва, залишили помітний слід у формуванні організаційних засад і традицій української дипломатії, закладали підвалини публічної дипломатії.
У штаті українського зовнішньополітичного відомства в час його створення жінок було мало. Вони працювали на технічних посадах. Жіночий елемент у виключно чоловічий склад керівництва підрозділів МЗС внесла Надія Суровцова. Прийнята на посаду діловода, вона без відриву від праці закінчила «Консулярну академію» і завдяки своєму патріотизмові, досконалому володінню іноземними мовами і технікою машинопису, комунікативним навичкам і стресостійкості, працездатності і людяності першою серед жінок очолила самостійний структурний підрозділ, започаткувала діяльність речника МЗС, згодом почала застосувати інструменти публічної дипломатії: приготувала виставку українських вишивок і бібліотечку українських книжок для дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції; перебуваючи за кордоном, використовувала благодійні концерти та покази української моди для збирання коштів на підтримку голодних в Україні.
Ганна Чикаленко-Келлер (сидить перша ліворуч) серед співроібтників Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії
Співробітниця Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії Ганна Чикаленко-Келлер стала першою жінкою-дипломатом, яка виступила на міжнародному конгресі з офіційною промовою. Оксана Лотоцька (Токаржевська-Карашевич) була першою дипломаткою і дружиною дипломата, яка дала розлоге інтерв’ю в провідній турецькій газеті, активно організовувала зустрічі дружин дипломатів у Стамбулі. Дружина призначеного генеральним консулом у Цюриху інженера Олександра Вілінського Валерія О’Коннор-Вілінська написала перший роман про українських дипломатів.
Їхні долі перетнулися не лише в українському зовнішньополітичному відомстві у Києві на вулиця Терещенківській, 9, але також у Берні, де українські жінки долучилося до формування жіночого руху. Лідеркою жіночої організації, що створювалася з метою інкорпорації об’єднання українського жіноцтва в міжнародні організації, стала дружина Голови Центральної Ради Марія Грушевська. Результатом активності українського жіноцтва, яке згуртувалося навколо неї, стало заснування в Берні Української секції Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу як всеукраїнської організації з підпорядкованими їй філіями. До складу заснованої секції увійшли Валерія О’Коннор-Вілінська, Оксана Храпко-Драгоманова, Надія Суровцова, Ганна Чикаленко та ін. Це була нова форма громадської дипломатії, через яку українське жіноцтво намагалося донести світові правду про Україну. Ця організація зробила свій вагомий внесок у розроблення інструментарію, притаманного публічній дипломатії. Крім того, Марію Сильвестрівну обрали «генеральною предсідателькою», як писала її донька Катерина, Національної ради жінок у Парижі. Марія Грушевська прийняла цей вибір тимчасово з огляду на те, що «Треба було підпису голови на мандатах делегаток на міжнародний з’їзд».
До промоторів цієї надважливої справи належала Ганна Чикаленко-Келлер. Поряд з дипломатичною службою як співробітниця Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії вона займалася громадською роботою й стала однією з ініціаторок заснування в Кам’янці-Подільському Української жіночої національної ради, її секретаркою й авторкою статуту. Кінцевою метою заснованої ради було досягнення визнання незалежності УНР через співпрацю з міжнародними жіночими організаціями. Місія використовувала всі можливості та майданчики для пропаганди української ідеї. Проведення в Швейцарії різноманітних міжнародних заходів сприяло реалізації цього завдання. Важливою подією став зокрема виступ Ганни Чикаленко-Келлер на Міжнародному конгресі Союзу для виборчих прав жінок, що відбувся 6-12 червня 1920-го у Женеві. Її телеграмою уповноважив на це уряд і Союз українок у Львові. Але через труднощі поштової комунікації обидві телеграми спізнилися. На перешкоді участі було й те, що досі українські організації не входили до Міжнародного союзу жінок. Попри всі формальні перешкоди Ганна Чикаленко-Келлер була прийнята як делегатка «братньої організації», тобто без права вирішального голосу, але з можливістю виступу з заявою англійською мовою на пленарному засіданні конгресу 7 червня. Вона стала першою українською жінкою, яка виголосила доповідь англійською мовою на заході такого рівня, висвітливши становище жінки в Україні, участь жінок у державному управлінні та парламентських і муніципальних виборах. Вона також брала участь у засіданні секції, де об’єдналися жінки з країн, де жінки мають виборче право: Великої Британії, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Данії, Ісландії, Швеції, Фінляндії, Нідерландів, Німеччини і України. Українська представниця заявила про бажання Союзу українок вступити в Міжнародний союз і взяти участь у наступному конгресі в Парижі в 1922 році. 8−13 вересня 1920-го Ганна провела на конгресі чималу інформаційну роботу, познайомилась із відомими учасницями міжнародного жіночого руху, провела важливі візити, заклала чимало нових знайомств.
Учасниці Міжнародного жіночого конгресу у Відні 11 червня 1921 р.
1-й ряд: зліва Мілена Рудницька-Лисяк, Оксана Храпко-Драгоманова, Валерія ОКоннор-Вілінська, Надія Суровцева, Христина Кононенко;
2-й ряд: зліва Олександра Піснячевська, Оксана Лотоцька, Е. Лоська, Безкровна, Іванна Левицька, Олена Залізняк, Ольга Левицька, Ольга Галаган, Табокар
Відтак на конгресі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи у Відні в червні 1921-го була представлена поважною українською делегацією з 20-ти осіб у складі Мілени Рудницької, дипломаток Оксани Храпко-Драгоманової, Надії Суровцевої, Оксани Лотоцької; дружин дипломатів Валерії О’Коннор-Вілінської з племінницею її чоловіка Христею Кононенко (подружжя опікувалося дівчиною як рідною після смерті її батьків), Олександри Піснячевської, Оксани Лотоцької, Іванни Левицької, Олени Залізняк-Охримович, Ольги Левицької, Ольги Галаган та ін. Тоді українську секцію було прийнято повноправним членом міжнародної Ліги. З цією міжнародною жіночою організацією активно співпрацювала Надія Суровцова, яка не доїхавши до місця призначення – в Париж, мешкала у Відні, брала участь у конгресах Ліги в Дрездені ( 1923) та Вашингтоні (1924).
У цей час українці, які перебували у Відні, гуртувалися задля взаємодопомоги і допомоги тим, хто залишився в Україні, змученій голодом. З ініціативи української секції Ліги миру і свободи за активної участі Надії Суровцової вдалося заснувати Комітет допомоги голодним України. Ініціаторки Ольга Галаган, Надія Суровцева та Оксана Храпко-Драгоманова підготували і розіслали звернення до всіх секцій-членів Ліги з проханням про допомогу українцям. Невдовзі пожертви надіслали німецька, норвезька, угорська і шведська секції. Австрійська секція влаштувала благодійну театральну виставу легендарної авторки Берти Зутнер, кошти від якої передала на користь голодуючим українцям. За допомогою австрійської секції комітет провів у Гофбурзі українську виставку і концерт за участі оперних співаків, випускників Музичної Академії у Відні Софії Коренець і Олександра Нижанківського. Перлиною заходу став показ українських строїв. Засоби, які зараз кваліфікують як інструменти культурної дипломатії, давали результати: отримані кошти скеровувалися для матеріальної підтримки науковців, письменників, митців, діячів культури і мистецтва, а також ширших кіл інтелігенції, робітників, селян.
Надія Суровцова в робочому кабінеті в МЗС УНР
Спершу комітет очолювала Надія Суровцова. Невдовзі вона передала керівництво комітетом колишньому голові Центральної Ради, історику Михайлу Грушевському, а сама залишилася секретарем. Донька Михайла Грушевського – Катерина готувала і поширювала звернення «До земляків» в Європі і Америці з проханням про надання коштів для підтримки голодних. Найбільше пожертв надходило від американських українців.
Тісно співпрацювала в колі жінок-дипломаток також Марія Донцова. Вона увійшла в історію української дипломатичної служби не лише як дружина керівника прес-бюро Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Швейцарії, визначного державного і політичного діяча Дмитра Донцова, а також як одна з представниць жіноцтва в складі закордонних дипломатичних установ УНР. Вони побралися 27 травня 1912 року попри категоричну незгоду батька дівчини після його передчасної смерті. Відтоді як дружина політичного і громадського діяча Марія Донцова допомагала чоловікові в його справах і сама демонструвала активну громадянську позицію, вступивши до організованої Оленою Степанів жіночої чоти Українських січових стрільців-II .
Дипломатичний паспорт Марії Донцової
У січні 1919-го Марія Донцова стала співробітницею Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Данії на чолі з Дмитром Левицьким, що виїжджала до Копенгагена задля досягнення визнання УНР данським урядом, поширення інформації про протистояння України більшовикам та допомоги українським біженцям і військовополоненим. Для цього її досвід інформаційної роботи і знання мов та ще й бухгалтерії і діловодства був неоціненним. Її чоловік одночасно виїздив до Парижу в складі делегації УНР-ЗУНР для участі в Мирній конференції делегацій держав-переможців у Світовій війні та їхніх союзників. Представникам УНР, що не мали офіційного запрошення до участі в роботі конференції як представники держави-союзниці Німеччини, належало досягти визнання державної незалежності УНР державами-учасницями міжнародного форуму або хоча б привернути увагу учасників конференції до українського питання. Відтак надзвичайно важливим була участь у складі делегації досвідченого в питаннях міжнародної інформації Дмитра Донцова.
До Копенгагена посланці УНР прибули 2 березня 1919-го. Країни Скандинавії не визнали УНР де-юре, однак українська місія в Копенгагені була визнана де-факто і користувалася всіма дипломатичними привілеями. Дмитру Левицькому за підтримки данського уряду вдалося розквартирувати українських військовополонених при зразкових господарствах і молочарнях та розпочати вивчення питання про встановлення торговельних відносин. До цієї роботи долучалася урядовець місії Марія Донцова. Водночас дипломатичним місіям до США і Великої Британії, співробітники яких очікували в’їзних віз, довелося надовго затриматися в Копенгагені. 1 травня 1919 року там відбулася нарада голів місій у Данії, Норвегії та Швейцарії, Англії та США щодо створення інформаційного бюро в Копенгагені з повноваженнями на ці країни. У березні 1920-го місії УНР у Данії, Норвегії і Швеції було об’єднано в одну місію у Скандинавії за керівництва Дмитра Левицького.
А Марія Донцова вирушила до Швейцарії, де на посаду голови Прес-бюро Надзвичайної дипломатичної місії УНР отримав запрошення Дмитро Донцов. У Берні Марія Донцова долучилася до діяльності жіночої організації, що створювалася з метою інкорпорації об’єднання українського жіноцтва в міжнародні організації. Разом з членкинями організації «маленька щупленька білява жіночка, трохи манірна» (за визначенням Надії Суровцової) брала участь в організованих секцією заходах і конгресі Міжнародної ліги миру і свободи 1921 року у Відні.
Сторінка газети «Іфгам» з інтерв’ю Оксани Лотоцької
1922 року Донцови повернулися до Львова. Марія допомагала чоловікові у виданні «Літературно-наукового вістника», почала публікувати свої дописи переважно на тему ролі жінки в розвитку культури на сторінках галицьких часописів «Жіночий вістник», «Жіноча доля», брала участь у роботі Українського товариства допомоги емігрантам з Великої України тощо. Розпочату в Берні і Відні участь у жіночому русі Марія перенесла на львівський грунт: стала членкинею Управи Союзу українок й мала представляти західноукраїнське жіноцтво на конгресі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи в Дрездені 1923-го. Однак їй не вдалося отримати дозволу польського уряду на виїзд, бо в її виступі передбачалася обґрунтована критика польської політики щодо українців, «яка намагалася зробити життя нестерпним для молодої української інтелігенції». Її приїзд був небажаним ще й тому, що на конгресі планувалося прийняти в члени Ліги польську організацію. Бухгалтером Союзу українок працювала Ольга Бесараб, яка так само, як подруга Марія, встигла набути дипломатичного досвіду і проводила підпільну діяльність. У лютому 1924-го дівчину арештувала польська поліція за звинуваченням в участі в діяльності підпільної Української військової організації, а невдовзі після тортур інсценувала її самогубство. Марія Донцова першою повідомила подругам про смерть героїні й Союз українок розпочав акцію протесту, які підхопили інші жіночі осередки Галичини й емігрантські групи.
Відпуски дипломатичних паспортів Надії Суровцової і Оксани Храпко-Драгоманової
Поспіль з політичною роботою Марія Донцова започатковувала акції, які в сучасному світі набули значення інструменту культурної дипломатії. Так, 23 червня 1934 року в Станіславові під час Першого Жіночого Конгресу вона за підтримки кооперативу «Українське народне мистецтво» та часопису «Нова хата» започаткувала покази українських строїв і сама демонструвала народний одяг. Подальша доля привела Марію Донцову за океан: від 1950 року вона мешкала у США і активно співпрацювала з Союзом Українок Америки.
Подібними були долі й інших представниць українського дипломатичного жіноцтва – більшість з них опинилися на еміграції й долучилася до розвитку жіночого руху, реалізовуючи в своїй діяльності, в міру можливостей, по-жіночому емоційно і наполегливо сутність міжнародної адвокації України в сенсі обстоювання та захисту інтересів на колективному, національному і глобальному рівнях. Деякі з них, хто ризикнув повернутися в захоплену більшовиками Україну, зазнали репресій і пройшли сталінські табори.
Історії життя жінок у дипломаті спростовують закиди про відсутність власного шляху української дипломатії.