У світі, де багато горя, а кожне наступне горе ближче до тебе чи трапляється, власне, з тобою, розповзаючись, як нафтова пляма поверхнею води, — радіти важко.
Якщо ж радість таки приходить — приймаєш її, ніби вибачаючись, обережно й нишком, наче прагнучи якомога швидше витурити: вона зараз недоречна.
Іноді ж, навпаки, хапаєшся за найменший радісний промінчик хворобливо, компульсивно, з якоюсь відчайдушністю, яка наче й мала б утримати радість надовше (а, може, назавжди?), але, звісно, ніколи не втримає.
Та найчастіше випадає (принаймні мені) свідомо змушувати себе до радості. Бо час від часу огортає страх: а що як радість — теж навичка чи звичка? Якийсь некласифікований мʼяз, який треба регулярно стимулювати, аби й далі працював справно? І найсильніший такий мій стимул — звісно, книжки: вони здатні підштовхувати до радості. Різної.
Часом це радість упізнавання. Приємність від того, що твій досвід або погляд на світ збігається з тим, що пропонує на сторінках інша людина. Це спілкування однодумців, що не потребує фізичної присутності іншого.
Буває, що це, навпаки, радість, яку відчуваємо, не впізнаючи, — радість від відкриття світу інакшого, ніж наш. Таке собі задоволення від дослідження чужої голови, яка мислить у кардинально інший спосіб.
Одна з найбільших приємностей, звісно, — коли очікуємо одного, а отримуємо зовсім інше, і навіть більше, ніж очікували. Все це добре пояснили теоретики рецептивної естетики, назвавши такий процес руйнуванням горизонту очікувань. І десь поза тим горизонтом — справді хороша література. А проте такий незбіг може мати й зовсім інший, нерадісний ефект: отримувати зовсім не те, що хотів, не завжди радісно. Проте тут є нюанс, до якого ще повернемося.
Поки ж поговорімо про ще одну причину для радості: коли на щось дуже-дуже очікуємо. Щосили, пристрасно. І, звісно, радіємо, коли отримуємо.
А проте нічогісінько не очікувати теж добре. Спокійно. Як не крути, а значно радісніше, коли не хочеться нічого: без особливих бажань майже неможливо розчаруватися — це про прийняття.
Певна, що існує ще безліч різних радостей. Так само певна, що кожну з них здатні принести ті чи ті книжки. Але чи може задовольнити їх усі одна книжка? Здається, така знайшлася. І йдеться мені про «Стежку тудою» Віталія Жежери.
«Стежка тудою» — збірка колонок, написаних Жежерою від 2016 року і донині. А проте колонками ці тексти язик назвати не повертається, настільки вони самобутні. Оксана Забужко каже, що Жежера пише «жежерики» — пристанемо й ми на це визначення. За ним ховається імпресіоністична уважність до кольорів, звуків та текстур, десь наративність, десь притчевість з обовʼязковим пуантом наприкінці. Й це завжди момент, коли стежка неочікувано звертає в гущавину, до якої, здається, навіть сам автор часом не готовий.
Хай там як, я взяла за звичку читати по «жежерику» на день. Порядок може бути яким завгодно. Можна читати книжку послідовно. Можна шукати, чи нема, бува, серед датованих «жежериків» того, який збігається з твоєю датою. Можна ворожити на «жежериках» — обирати випадкову сторінку й із певним острахом дивитися, що вона провіщує.
Переглянути цей допис в Instagram
У свій день народження, скажімо, я читала про майстрування драбини. Майструючи, Жежера міркує про всіх, кого любить, і про всіх, хто любить його. Думає й про те, що жоден із цих дорогих людей не спитає, чому він просто не купить драбину, а витрачає сили, майструючи власну. Не спитає, бо розуміє, що так само майстрував би. Читаючи цього «жежерика», я, попри день жалоби напередодні, відчувала одночасно дві радості: радість невпізнавання, адже я ніколи не майструвала драбини, й радість абсолютного розуміння, адже в мене теж були такі люди — от-от мала з ними зустрітися.
У день, коли писався цей текст, я теж знайшла відповідного «жежерика». Він відкривав книгу так: «Десь в оці дні, на краю липня, літо зависає, як жовтий круглий павук, що заснув на павутинці». Шалено спекотний день після дуже поганих новин саме так і відчувався, проте й тут мене наздогнала радість. Я ні на що не очікувала: ні на те, що книжка починалася «моєю» датою, ні на те, що вона втішить мене в моєму горюванні. Проте їй із перших рядків усе вдалося: здивувати й утішити.
Того самого дня з відпустки на схід повертався мій товариш. «Вони не зрозуміють, їм треба мене такого, до якого звикли», — казав його «жежерик», бо я набула звички носити «Стежку тудою» всіма стежками, якими ходила сама. А я й справді розуміла цього друга менше, ніж вісім років тому, коли ми познайомилися. «Жежерик» не брехав, і мені було дуже гірко від його правди. Але від того, що хтось дізнався її навіть без моїх слів, мені було і втішно.
Якщо ж пробувати формулювати, в чому феномен Жежери — бо менш грандіозним словом, ніж феномен, усе це, звісно, не назвеш, — то він у тому, що Жежера завжди дає більше, ніж хотів читач, але дає зовсім не те, на що той очікував. І, може, саме це і є найважливіша радість, яку в принципі здатна подарувати література: такий рідкісний подвійний злам, за яким — не просто насолода від хорошої літератури, а справжній читацький екстаз. Радість дивитися на реальність інакше. Опісля ж Жежериного подвійного зламу світ не стає простішим. Проте стає помітнішим. А отже — знову придатним для життя. Тобто, радіснішим, на мою думку.
