Сам він назвав справу замовною, а правозахисники пов’язують її з діяльністю Дмитрієва як дослідника політичних репресій. Його арешт уже порівнюють із практикою КГБ, яке вигадувало для політичних справ кримінальні статті. Дисидентів запроторювали до в’язниць і таборів за хуліганство, зґвалтування, опір представникам влади, за зберігання наркотиків і «тунеядство».
Юрій Дмитрієв член карельського відділення Міжнародного товариства «Меморіал». З кінця 1980-х років він розшукує табірні цвинтарі і працює над книгами пам’яті жертв політичних репресій. Це він у кінці 1990-х років виявив у Карелії місця масових поховань жертв репресій у Сандармоху і Красному Бору. Він брав участь в ексгумації останків жертв репресій на Сулажгорі у 1989–1992-му, в Петрозаводську і Сандармоху в 1997-му, керував ексгумацією в Красному Бору в 1997–1998-му, виявив величезне поховання в’язнів Біломорського каналу «Барсуча гора» у 2003-му, поховання на Соловецьких островах у 2006-му, кладовище біля міста Кемь на березі Білого моря у 2007-му.
Роки цих розшуків і знахідок свідчать про безперервну важку роботу — і фізично, і морально. Дмитрієв не просто встановлює факти чи відновлює історичну справедливість, — для нього важлива пам’ять: «Не повинно так бути, щоб людина зникла без сліду. У людини має бути могила. Тому люди відрізняються від метеликів. У метеликів життя коротке і пам’яті немає, а у людей життя довге і пам’ять повинна бути. Пам’ять робить людину людиною, а народи — народами, а не населенням».
Читайте також: Незручний Сахаров
Дмитрієв ініціював і організовував створення і встановлення пам’ятних знаків у всіх місцях масових поховань жертв репресій, які він виявив. Не в останню чергу завдяки його зусиллям уряд Республіки Карелія визнав Меморіальне кладовище «Сандармох» пам’ятником історії й культури. Завдяки йому ми знаємо, де знайшли останній спочинок Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Володимир Чехівський, Михайло Полоз, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Сергій Грушевський, Григорій Епік, Омелян Волох і ще сотні українців. У 2001-му Дмитрієв як експерт працював в Україні на місцях масових розстрілів у Биківні.
Паралельно з розкопками Дмитрієв працював на Карельською книгою пам’яті. Вона вийшла 2002 року і містила понад 13 тисяч біографічних довідок про жертв терору, розстріляних у 1937–1938 роках. У роботі над Книгою пам’яті йому допомагали ще двоє, і це була дуже дивна команда.
Іван Чухін — син офіцера НКВД, а батька Перті Вуорі 1936 року розстріляли енкаведисти. Дмитрієв виховувався в дитячому притулку, його усиновила ще малим сім’я радянського військового. Його батько служив у радянській армії, дитинство Дмитрієва пройшло в Дрездені в НДР. Так у спільній справі, працюючи із пам’яттю, зійшлися нащадок жертви, нащадок ката і людина, чию родину терор не зачепив.
Читайте також: Жервти додаткової віктімізації
Проте в тоталітарній державі не можна бути байдужим обивателем чи стороннім спостерігачем, тут немає інших ролей — є тільки жертви і кати. Дмитрієв десятки років з’ясовував імена вбитих, читав розстрільні списки, вивчав вироки, розкопував поховання. Тисячі жителів колишнього Радянського Союзу дізналися завдяки йому про загибель своїх рідних і близьких, проте держава переважно ігнорувала його діяльність.
Незадовго до арешту Дмитрієва «Меморіал» виклав в інтернет базу працівників радянських органів держбезпеки часів Великого терору: імена, прізвища, звання, місце служби тощо. Незабаром після оприлюднення «Меморіалу» почали надходити погрози і недвозначні «рекомендації» закрити проект.
Державі не потрібна така пам’ять. Вона не хоче пам’ятати, бо це не історія, а сьогодення. Їй не потрібні імена мільйонів жертв, адже сотням катів цих людей одне ім’я — влада. Випадок із Юрієм Дмитрієвим ще раз доводить, що сучасна Росія стала правонаступницею Радянського Союзу в усіх сенсах, успадкувавши також політичну систему та рольову модель жертви—кати. Рано чи пізно кожен потрапляє в цю пастку. І якщо ти не хочеш бути катом, то будь готовий приміряти терновий вінок жертви.
Читайте також: Сором, що замерз
Правозахисні організації виступили в оборону Дмитрієва. Українські депутати, дослідники, громадські діячі звернулися до міжнародної спільноти із закликом стати на захист російського історика. Залишається сподіватися, що Росія засвоїла ще одну радянську політичну практику — висилати інакодумців за кордон.