Сандормоські розстріли — настільки моторошна у своїй нелюдській жорстокості подія, що за десятки років вона обросла десятками легенд. Актор театру «Березіль» Йосип Гірняк отримав короткий термін, відбув ув’язнення, а під час Другої світової війни емігрував на Захід. Гірняк не з чуток знав, що таке ГУЛАГ. І зоряний час «Березоля» в українській столиці, і свої тріумфи на театральній сцені, і гіркі поневіряння в тюрмах і таборах він описав у спогадах. Гірняка, котрий, як і всі березільці, обожнював свого керівника, до кінця життя мучила думка про загибель Леся Курбаса. До останнього дня йому ввижалася жахлива картина: голих Курбаса і Куліша розстрілюють на баржі посеред Білого моря і скидають тіла у воду…
Багато хто сприйняв цей кошмар за правду. Ну, бо як не вірити Гірнякові, сталінському в’язню — а це однаково, що очевидець. Слідом за легендою про баржу з’явився ще один міф — Курбаса й Куліша розстріляли однією кулею. Нібито стріляти треба було так багато, а куль бракувало, що з метою економії в’язнів зв’язували попарно і прострілювали однією кулею. Таких пар було понад п’ятсот, — каже легенда. Звичайно, якщо розстріляли 1111 осіб, то пар буде більше як півтисячі. Незабаром, очевидно, міфотворці вибрали б когось на роль того одинака, якому дісталася «власна» куля, адже кількість жертв непарна. І це в кожному разі були б не Курбас і Куліш, яких уже не сприймають поза творчим тандемом — звідси й вигадка про попарний розстріл. Жодну іншу пару ніхто не називає.
Злочин у Сандармоху вкотре оприявнює банальність зла. Він ще страшніший від того, що в ньому не було нічого навмисне демонічного, картинного. Убивати — то була буденна, рутинна робота десятка чоловіків. Їм спустили завдання — розстріляти за кілька днів 1116 в’язнів, і вони докладали зусиль тільки для того, щоб виконати план.
Читайте також: Спадкоємці
Розстріли в Сандармоху енкаведисти нібито присвятили 20-й річниці Жовтневої революції — неправда. У перший день розстрілів в’язні спробували втекти, тому їх надалі зв’язували по двоє — неправда. Правда, що в перший день хтось таки проніс із собою ніж, в’язні перерізали мотузки і напали на конвоїрів, але сили були нерівні, їх пов’язали і розстріляли. Чекісти врахували помилку і розробили чіткий алгоритм.
Людей проводили через три кімнати: у першій обшукували й роздягали, у другій — зв’язували, у третій — оглушали ударом дерев’яної довбні. Непритомних в’язнів скидали у вантажівки по сорок осіб, зверху сідали конвоїри. Якщо в дорозі хтось приходив до тями, його знову глушили довбнею. На полігоні людей кидали по одному в яму, на дні якої стояв майор Михайло Матвєєв. Він особисто стріляв кожному в потилицю. За «зміну» Матвєєв убивав 200–250 осіб. Куль йому не бракувало.
Смерть, поставлена на конвеєр, страшніша, ніж легенди про баржу, зекономлені кулі і свято Жовтневої революції. Місце загибелі тисячі людей у Сандармоху стало відомим аж через шістдесят років. Ми завжди хотіли знати правду — і ось вона, страшна й банальна. Геніальні митці, голі й беззахисні, знерухомлені ударами палиць, гинуть від кулі малоосвіченого чекіста. Навіщо ж ця неправда і додаткова віктимізація? Невже нам мало того факту, що їх злочинно вбили, і хочеться «прикрасити» його додатковими театральними подробицями? А якщо це лише нестримна людська фантазія, то чому вона не героїзує мучеників, а навпаки, додатково віктимізує?
Читайте також: Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває
У спогадах про двадцяті роки трапилися мені зовсім інші легенди про Леся Курбаса на засланні, що їх теж передавали з уст в уста, бо спогади ці писано в Радянському Союзі. Автор мемуарів, як і Гірняк, обожнював Курбаса, і геніальний режисер у цих легендах постає міфічним героєм, мудрим Сіддхартхою над великою рікою: «Кажуть, що його бачили десь на переправі через якусь річку поблизу Соловків. У нього була довга сива борода. З ним спробували заговорити як з Курбасом. Він відповів:
— Я тут тільки човняр на переправі!
І відмовився розмовляти».