Жером Барбоза — французький фотограф-фрилансер, який нещодавно повернувся з України, де провів декілька місяців. Він поділився з Тижнем міркуваннями про реакцію Заходу на російську агресію, здатність мистецтва впливати на життя людей та переваги чорно-білого над кольором.
— Коли і як ви відкрили для себе Україну? Чому ви вирішили приїхати працювати до нас під час війни?
— Я по-справжньому відкрив для себе Україну під час Євромайдану в грудні 2013 року. Демонстрації в Києві дуже зворушили. Мені відгукнулося чітке бажання українців приєднатися до ЄС і вийти з-під російського впливу. Коли Янукович ухвалив диктаторські закони, щоб зупинити демонстрації в країні, українці відповіли глузливими й кмітливими стратегіями спротиву. Я тоді відчув спонтанний сплеск симпатії та захоплення до всіх тих людей, що вийшли протестувати.
Уже тоді я хотів приєднатися до них, але не дозволили обставини. Реакція європейських перемовників на жорстокі репресії київської влади із застосуванням «Беркута» й тітушків сповнила мене соромом. Європейці тоді були політично не готові до ситуації. На жаль для України, з того часу ми мало просунулися в правильному напрямі.
Фото тут і далі: Жером Барбоза
Я вирішив поїхати до України після початку повномасштабної 24 лютого 2022 року, бо багато читав про ті війни, які розв’язала Росія. Зокрема, про війну в Чечні. Варварські злочини, учинені російськими солдатами, були просто приголомшливими. Тому маневри росіян уздовж українського кордону прочиталися мені тоді дуже поганим знаком. Від початку агресії 24 лютого я брав участь у всіх публічних демонстраціях на підтримку України.
Коли з’явилась інформація про бомбардування маріупольського пологового будинку, про існування масових поховань у Бучі, Ірпені й Гостомелі, я вирішив, що моя роль як громадянина та фотографа більше не обмежуватиметься документуванням демонстрацій у Парижі. Можливо, це пролунає наївно, але я побачив у цьому певний знак. Згадав те, що читав про громадянську війну в Іспанії, про інтернаціональні бригади. Я не зміг би воювати, але відчув, що готовий, використовуючи камеру, показати те, що відбувається, рельєфніше.
Рішення провести кілька місяців на війні прийшло не відразу. Натоді в мене не було досвіду роботи в умовах збройних конфліктів. Якби я відчув під час своєї першої поїздки, що стану тягарем для людей, яких супроводжую, напевно, повернувся б додому, не вагаючись. Немає нічого більш огидного за військовий туризм. Проте, коли приїхав до Запоріжжя у квітні 2022 року й побачив, що люди, які мене зустріли, відчувають життєву потребу мати поруч безпосереднього свідка, я вирішив залишитися. Тонка, прониклива фотографія вимагає великого терпіння й де-факто часу. Хоча б з поваги до тих, хто мені довірився, а їх було багато. Мене тримала й беззаперечна прихильність до України та її народу, що змушує мене повертатися, попри численні перешкоди.
— Ви кілька місяців залишалися в Харкові під постійними обстрілами. Чи змінив цей досвід вас?
— У Харкові я навчився давати собі раду зі страхом. Спочатку він паралізував мене. Цей страх і сьогодні є, але я вже не дозволяю почуттю взяти над собою гору. Намагаюся випередити його. Час, проведений у Харкові, певним чином підготував мене до життя в Херсоні. Там відстань, що відділяє місто від російської артилерії, така мала, що немає жодного способу захиститися від нападів, які можуть бути швидкими й несподіваними. Повітряна тривога не панацея.
Удень я вчився розуміти поведінку місцевих жителів та адаптувати свою на випадок безпосередньої небезпеки. Уночі ситуація повністю мінялася: ніч посилює невизначеність і жах. Я мешкав у червоній зоні, на березі Дніпра, тож мені випало багато безсонних ночей. Відчуваю величезну повагу до людей, які вирішили залишитися там, де вони були, і чинити опір тими засобами, які були в їхньому розпорядженні.
Я часто думаю про Марину Полякову з Харкова й Оксану Погомій з Херсона, про їхню рішучість, сміливість і щедрість. Щоразу, коли я чую поряд «Слава Україні! Героям Слава!», моє серце завмирає і переді мною постає безліч облич. Справжні герої дуже непомітні. Навіть смиренні.
Той, хто зазнав бомбардувань, ніколи не залишається таким, як був раніше. З такого досвіду не виходиш неушкодженим. Усвідомлення, що воєнні злочини й злочини проти людяності надалі відбуваються на європейській землі саме сьогодні, у цей час, мені нестерпне.
— Чи підтримуєте зв’язок з героями ваших фотографій?
— Фотографувати — це означає багато їздити, до того ж упродовж тривалого часу. Я намагаюся запам’ятовувати імена всіх, хто постає перед моїм об’єктивом. І навіть якщо, на жаль, це не завжди вдається зробити, я стараюся дотримуватися цього правила якнайретельніше. Однак підтримувати зв’язок з усіма цими людьми досить складно: їх так багато! Я залишаюся на зв’язку з деякими з них, хоча це й важко. Хтось зникає без попередження, інші переїжджають або мусять тікати. Дехто загинув… Як от солдат на псевдо Rammstein, якого сфотографував у Слов’янську в лютому 2023 року під час тренінгу з надання невідкладної допомоги. Наприкінці занять він прийшов до мене познайомитися. Через два дні я дізнався про його смерть…
— Чи здатна фотографія впливати на політику? Сприяти суспільним змінам?
— Не знаю, чи може в наш час фотографія змінити політику. Чесно кажучи, я сумніваюся в цьому. Що стосується суспільного життя, то так, безумовно. Принаймні моє життя вона змінила. Вона відіграла вирішальну роль у моєму політичному пробудженні. Проте мій випадок не типовий. Що більше я показую свої роботи публіці, що більше ходжу на зустрічі з нею, то більше розумію: люди цікавляться тим, що відбувається в інших місцях, емпатія існує і вона стійка, потужна. Сьогодні медіа, рекламодавці й соціальні мережі завалюють людей інформацією — і ті геть губляться. Звідси виникає так звана інформаційна втома.
Саме тому я віддаю перевагу виставкам і зустрічам перед публікаціями в пресі. Важливо спілкуватися наживо, уміти спокійно розмовляти з людьми. На фестивалі фотожурналістики BarrObjectif у Шаранті у вересні 2023 року я мав дуже корисний досвід. Мені довелося представити свою роботу підліткам. Було багато емоцій. Наприклад, коли до мене підійшла дівчина й зізналася, що вона українка, яка знайшла в цьому регіоні притулок. Вона була приголомшена тим, що іноземці можуть говорити про її країну настільки переконано, що Україну не забули й не забудуть у майбутньому.
Нещодавно я познайомився з Еммануелем Гібером, автором коміксу, який сильно вплинув на мене (Le photographe, про Дідьє Лефевра). Я розповів йому про волонтерку з Харкова Олену Десюшку. Вона здійснює неймовірну роботу з дітьми й людьми похилого віку в притулках міста, а також у селах на звільнених територіях. Я не один раз відвідував її майстер-класи. Олена також допомагала мені під час моїх поїздок на місця, без неї багато з того, що я зробив у Харкові та його околицях, не побачило б світу. Еммануель Гібер був дуже зворушений почутим. Він запропонував мені підготувати для нього заявку на підтримку цієї роботи.
Я зробив усе, що міг. Через кілька днів пан Гібер повідомив мені, що Інститут вирішив надати Олені винятковий грант, щоб вона могла працювати далі. Ця допомога зможе змінити долі кількох людей. Можливість створювати ланцюжки солідарності, починаючи від купки фотографій до реальних змін на краще, — ось що підтримує мою віру у фотографію.
Це довготривалий процес, який вимагає наполегливості й інтуїції.
— У вас багато чорно-білих фото. Чому?
— Тому що в чорно-білих тонах я краще бачу. Не можу не подякувати Тому Стоддарту за те, що він проклав цей шлях. Колір відволікає мене, заважає помічати головне. Я використовую його лише тоді, коли він додає важливу інформацію. Здебільшого це не є критично необхідним. Байдуже, якого кольору одяг, стіна чи джерело штучного світла.
Мене цікавить насамперед вираз обличчя людини, її почуття, зв’язок, який вона може мати з оточенням, її руки. Ми не приділяємо достатньо уваги людським рукам!
Тому я зосереджуюся переважно на взаєминах: намагаюся якнайточніше зафіксувати їх у таких ефемерних, мінливих обставинах.
Мене не цікавить фотографія заради фотографії. Засвідчувати людське в наш екстремальний час — це майже моральний імператив. Аскетизм чорно-білих кольорів є цінним союзником у досягненні цієї мети. Але я не заперечую також їхньої естетичної привабливості. Насправді я відкрив для себе фотографію і захопився нею саме через чорно-біле фото. Більшість зображень, які мене зворушили, були чорно-білими. Більшість фотографів, якими я захоплююся, працюють переважно в чорно-білій гамі. Це відверта, пряма й, здавалося б, проста мова, яка виразно промовляє до мене.
— Ваша виставка фотографій з України відкрилася 13 квітня у Верноні. Чи буде вона показана в інших галереях Франції або деінде?
— Поки що ні. Культурні зустрічі Вернон — Тернопіль — це пілотний проєкт. Ідея полягає в тому, що виставка повинна подорожувати далі. Щоб фотографії в ній більше не були просто моїми, а прокладали б свій власний шлях і жили своїм власним життям, щоб вони зверталися до людей, щоб вони змушували їх реагувати, спонукали до солідарності. Повернувшись із останньої поїздки в Україну, де мав нагоду жити певний час поряд із солдатами 92 бригади на Донбасі, я знову стукаю в різні двері. Якомога більше дверей. Це набагато виснажливіше, ніж розповідати про війну та її наслідки, бо байдужість і бездіяльність ніде не поділися, глухих кутів не бракує, порожні обіцянки множаться, усілякі перешкоди нагромаджуються. Тому я не обмежуюся Францією. Нещодавно до мене звернулася німецька організація. Я зроблю все, що в моїх силах, щоб ми змогли працювати разом. Інакше я почуватимуся зрадником стосовно всіх тих людей, з якими запізнався в Україні, які так тепло й щиро мене прийняли та підтримали.
— Чи плануєте ви повернутися в Україну?
— Так, тисячу разів так. Сьогодні мені треба зосередитися на фотографіях, які я вже зробив, довести їх до розуму. А ще потрібен відпочинок. Останні два роки були майже повністю присвячені Україні. У жовтні я сподіваюся супроводжувати молодого документаліста в польових умовах; нині ми шукаємо фінансування. Плануємо простежити за лінією життя між Дніпром і Донбасом, за тим, як працюють медичні бригади. Сьогодні робиться дуже багато обнадійливих кроків для підтримки й порятунку життів. Хотів би також знайти деяких людей, з якими познайомився раніше, дізнатися, як у них справи, і показати їм, що про них не забули.
— Президент Макрон каже, що не можна дозволити Росії перемогти в цій війні. Що, на вашу думку, треба зробити, щоб Росія програла війну?
— Я, безумовно, не найкращий кандидат, щоб віднайти той хитрий метод, який змусить Росію капітулювати. Це не моя сфера компетенції. Однак я вважаю, що збільшення військової підтримки України — це перший необхідний крок. Дехто каже, що на це нема грошей. Але чому ми не використовуємо майно й активи російських олігархів, які після конфіскації опинилися в європейських руках? Вони повинні бути використані для європейської оборони, виробництва зброї та забезпечення української армії. Фінансові санкції проти Росії мають бути посилені. Звичайно, я розумію, що це набагато легше сказати, ніж зробити. Проте наші політики не можуть вічно ховатися за безліччю офіційних засуджень воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних російською армією.
Якщо не буде вжито потрібних заходів, настане час, коли бездіяльність буде дорівнювати боягузтву або співучасті.
Така м’якість перед обличчям російської сили неминуче матиме катастрофічні наслідки далеко за межами України. Європейці повинні це зрозуміти.
І якщо американці приведуть Дональда Трампа до влади в січні 2025 року, найгірше попереду. Колективне інтелектуальне, економічне й політичне зусилля на підтримку України є життєво необхідним для Заходу також.
Я також мрію, що російський народ нарешті позбудеться своєї мафіозної влади, яка його впокорила й тероризує впродовж багатьох років, використовуючи як гарматне м’ясо для жорстоких, руйнівних та абсолютно безглуздих воєн.