У травні, під час виступу на Міжнародному економічному форумі, колишній Держсекретар США Генрі Кіссінджер заявив, що Україні та Росії треба сідати за стіл переговорів, а ідеальним було б рішення, коли все повернулося б до status quo ante, тобто до лінії розмежування 23 лютого. Очікувано, що слова Кіссінджера спровокували величезне обурення в Україні та світі. Сам політик ще від початку російської війни у 2014 році розглядав «фінляндизацію», як шлях для України на міжнародній арені. Навіть під час свого виступу у Давосі він згадував, що «вісім років тому, коли «зʼявилася ідея вступу України до НАТО та ЄС» (але ж ми знаємо, що зʼявилася вона точно раніше), він пропонував, аби Україна була свого роду «мостом» між Європою та Росією. Наприкінці травня, після Бучі, Ірпеня і знищеного Маріуполя, Кіссінджер вважав, що ця ідея більше не існує у попередньому сенсі, але «все ще може бути у якості мети, до якої ми прагнемо» (точно не української). Утім, за два місяці в інтервʼю американському виданню The Wall Street Journal колишній держсекретар наголосив, що ніколи не пропонував Україні відмовлятися від своєї території і недвозначно сказав, що після всього, що відбулося, «так чи інакше, формально чи ні, Україну слід трактувати як члена НАТО», отже «жереб кинуто».
Нині чимало дослідників роздумують про те, як виглядатиме світовий порядок після цієї війни. Російська війна проти України кидає виклик не лише нам, але й усьому західному світові. І якщо вісім років там старалися «задобрити дракона» чи то пак «ведмедя», то нині вже не вдається йти таким шляхом. Україна своїм людським щитом захищає Європу, але наскільки нам стане сил? І чим довше це триватиме, тим більшою має бути підтримка з боку країн ЄС. Безпосередні сусіди України, які знають ціну агресивним діям Кремля, як країни Балтії чи Польща, на цьому шляху безперервно разом із Києвом. Президент Польщі Анджей Дуда в інтервʼю німецьким медіа нагадував, що Україна «сьогодні захищає Польщу, Європу і навіть Німеччину». Цього у багатьох західних європейських столицях намагаються не помічати, з останніх сил хапаючись за старий лад.
Є ще один аспект, який відрізняє позицію країн Сходу Європи від інших членів ЄС. Аби Україна та інші країни Європи могли нормально існувати, Росія у тому форматі, в якому є нині, має зникнути. Однак у багатьох столицях західніше Одри поки майже не уявляють такого сценарію. Ба більше, для канцлера ФРН Олафа Шольца це й досі «війна Путіна», а не Росії, вину російського суспільства він не бажає помічати. Переконати європейців у тому, що лише розформована та демілітаризована (а отже без ядерної зброї) Росія, більше не чинитиме загрози світові – завдання для українців сьогодні. Про це вже не так побоюються говорити у Вашингтоні (це справді простіше робити, будучи географічно віддаленими). Хоча у європейських столицях визнають, що без військового захисту і підтримки США здолати російську загрозу їм зараз не під силу. Це ще один аргумент на користь того, чому ці країни мають зосередитися на підтримці української боротьби. Якщо Росія досягне своїх цілей в Україні, то європейцям слід буде приготуватися до активного захисту країн на сході ЄС, а може й Берліну, похід на який так багато росіян прагнуть «повторить». Чи не легше працювати на повну підтримку України та розпад Росії, щоб потім мати справу із кількома меншими демілітаризованими політичними утвореннями, аніж намагатися говорити із диктатором і його свитою, які мріють про ядерний удар?
Читайте також: Давос: У пошуках удосконаленого світу
Якщо Росія не зазнає поразки у війні із Україною, це буде сигналом для інших країн, які нарощують сили для неспровокованої агресії проти сусідів, зокрема для Китаю, який активізував свою агресивну політику щодо Тайваню. Якщо всі вони отримають «зелене світло», світ майже гарантовано увійде у ще одну зону глобальної турбулентності. І яким буде місце Заходу у цьому світі, коли вона закінчиться? Усвідомленню цього цілком очевидного факту тамтешніми елітами заважає лише їхній страх перед складністю того способу, у який слід вирішувати «російське питання». Тому наріжне завдання української дипломатії — допомогти їм прийняти ту реальність, яка є, і вийти із зони комфорту. Вказати на факт, що припинення існування РФ — це наш спільний життєвий інтерес.
Дмитро Кулеба в одному із останніх інтервʼю визначив зухвалість як основну рису української дипломатії до 24 лютого. Те, що українська дипломатія позбулася меншовартості – це важливий крок. Однак разом із непоступливістю, нам потрібно закріпити власні інтереси у впливових країнах Заходу і відповідати на виклики часу. Фактично усі наші союзники нині стоять перед політичними змінами: Британія скоро отримає нового премʼєра і має гору невирішених проблем, на Італію чекають нові вибори, а це може похитнути альянс нашої підтримки в ЄС. У листопаді мають відбутися проміжні вибори у США, через енергетичну кризу політична ситуація в Німеччині також доволі напружена. Якими будуть дії України, якщо США вже не так легко зможуть ухвалювати пакети військової допомоги, а розмови про «Північний потік-2» залунають у Німеччині ще гучніше? Це трохи риторичне запитання з огляду на ті умови, в яких Україна нині перебуває.
Значна частина світу вірить у перемогу України так само, як і ми, хоч і невідомо, коли це станеться. Однак яким буде наш вектор і чи не розпочнеться знову епоха «багатополярності»? Здавалося б, за нинішніх умов це вже неможливо, але є інший фактор. У цій війні Україна відчула, що може змінювати світ , а також почала і сама ним цікавитися: «А якими є наші позиції на Близькому Сході?», «А щодо Сирії? Ми не надто багато комунікували із сирійцями, але нині, на жаль, маємо про що з ними поговорити», «А чому Індія не підтримує Україну, це ж найбільша демократія світу», – однак усього за шість місяців, перебуваючи у воєнному режимі, Україна не в силах дати відповідь, якими є наші позиції щодо кожної світової події. Хоча хотілося б, і з огляду на те, що відлуння нашої війни так чи інакше відчувають у кожному куточку нашої планети, Київ теж розуміє свою глобальну вагу. Але повернімося до вектора. Україна вже має статус кандидата на вступ до Європейського союзу. Велика Британія, Польща, США та країни Балтії – є найближчими союзниками України. Але знову ж таки над усіма цими відносинами треба продовжувати працювати, як і над позиціями у ключових країнах ЄС – Німеччині, Франції та Італії. Для цього вирішальними є два фактори: візія і ресурси.
Читайте також: Розмита перспектива. Про що свідчить західна дискусія про «збереження обличчя» Путіна
Світоглядно Україна – частина західного світу і нині ніхто не у змозі це заперечити. Тому більша проблема в ресурсах. Андрій Мельник, який завершує свою каденцію у якості посла України в Німеччини, зумів збурити німецьке суспільство завдяки своїй харизмі та чудовому знанню німецької мови. У той самий час посол України у Франції залишається недостатньо залученим до місцевого медійного поля, бо досі не дуже добре говорить французькою. Посла України в Італії теж майже не видно у місцевому медійному полі. Для обох цих суспільств, де так важливо протистояти російській пропаганді, така робота є вкрай важливою. Коли ж ми говоримо про нові напрямки нашої дипломатії, то мусимо готувати фахівців, які розуміють місцевий контекст, і які готові говорити місцевими мовами. Це, зокрема, стосується тих нових напрямків у міжнародних відносинах України, які нині зʼявляються уперше. Відкриваючи для себе світ, Україна мусить міцно закинути якір у старому, аби разом здолати російську загрозу. Жереб кинуто, але нам ще слід дійти до іншого берега Рубікону.