«Усе тверде розчиняється в повітрі» (Маркс / Енґельс)
«Реальності більше не існує» (Жан Бодріяр)
27 липня всі причетні згадуватимуть 95-річчя французького теоретика, філософа, коментатора соціології та навіть фотографа Жана Бодріяра (1929–2007). Він постструктураліст, учень Анрі Лефевра, колишній марксист, який брав участь у подіях травня 1968 року. Пізніше про глибокий вплив студентських і робітничих заворушень у Парижі Бодріяр напише так: «Ми спустилися з трансцендентальності історії в іманентний простір повсякденного життя». У своїх роботах він аналізував масову культуру, яка є головним фактором сучасності. Бодріяр проголошував кінець влади, кінець історії та кінець «реального» взагалі. Якщо за Альтюссером влада є в усіх структурах, за Фуко — у дискурсі, то за Бодріяром — у «засобах масової інформації». Жан Бодріяр разом з Фредеріком Джеймісоном належать до так званої постмодерністської соціальної теорії. Насправді чи існувала така соціальна теорія, чи ні — це питання дуже дискусійне. Бодріяр є автором таких праць, як «Система речей» (1968), «Суспільство споживання» (1970), «До критики політичної економії знаку» (1972), «Дзеркало виробництва» (1973), «Забути Фуко» (1977), «Симуляції» (1982), «Америка» (1986), «Прозорість зла» (1990). Деякі з них перекладені українською мовою: «Симулякри і симуляція», переклад Володимира Ховхуна (Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2004), «Фатальні стратегії», переклад Леоніда Кононовича (Львів: Кальварія, 2010) та інші.
Як й інший французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, у своїх працях Бодріяр намагався показати, як рухається західне суспільство в бік постмодернізму. Його так і прозвали — теоретик смерті модерну. Його філософський дискурс представлений як гіперкритицизм, а його стиль письма, найімовірніше, можна зарахувати до інтелектуальної прози й модної літератури, що в певних колах завжди викликало сумнів в академічності й вважалося псевдофілософським. У своєму аналізі сучасної культури й ролі культурної сфери в суспільстві Бодріяр у чомусь був суголосний: а) дослідженням культурної індустрії, які робила Франкфуртська школа соціальних досліджень; б) діагнозу під загальною назвою «суспільство спектаклю», який свого часу поставив французький філософ, письменник і режисер Гі Дебор. Лише «своє» суспільство Бодріяр називав «суспільством споживанням» (la société de consommation). Цим він зазначав, що поза межами системи споживання не існує ані об’єкта, ані суб’єкта. Реклама, ринок, телебачення й інші форми комунікації — усе це націлено на продукування сповнених спраги та відкритих до споживання індивідуумів. Бодріяр вважав, що політична економія Маркса («мінова вартість») уже не працює, бо більше не можна відокремлювати продуктивну сферу від сфери ідеології чи культури через те, що культурні артефакти, образи, репрезентації та навіть відчуття стали частиною світу економіки («споживчої цінності»). Сьогодні образ або знак поступово заміщує реальність. Тези постструктуралізму доводяться до свого «логічного» завершення, коли дуалізм образу й реальності, знаку та референта долається. Змінився й сам стан капіталістичного суспільства. Цю зміну спровокувало суспільство, яке вже не можливо звести до марксистських категорій. У такий спосіб Бодріяр хотів виправити Маркса, указуючи, що споживчий капіталізм фундаментально відрізняється від капіталізму ХІХ століття: він підміняє старі форми відчуження на абсолютно нові. Тепер ми маємо справу не з матеріальним відчуженням праці, а з духовним відчуженням через товар. Щастя сьогодні наділили кількісними характеристиками, вимірюваними за допомогою атрибутів соціальної диференціації. Щастя лежить в основі сучасної демократії, сенс якої зводиться до рівності всіх людей перед знаками успіху, добробуту тощо.
Отже, сучасний соціум характеризується Бодріяром домінуванням образів у сфері економіки й суспільства. Він жонглює такими термінами, як «симулякр» (simulacres), «симуляція» (simulation), «гіперреальність» («карта передує території… саме карта породжує територію») і «структурна революція». До речі, пізніше деякі із цих ідей, як вважається, сформували основну ідею фільму братів / сестер Вачовскі «Матриця». За Бодріяром, не існує ніякої істини чи реальності, є лише універсальні й неминучі симуляції. Мильні опери та тематичні парки — ось що є реальністю. Американський образ життя найкраще втілюється в Діснейленді. Америка є ідеальним симулякром — симулякром іманентності й матеріального втілення всіх цінностей. Америка — це реалізована антиутопія, зокрема антиутопія безглуздості, детериторизації, невизначеності суб’єкта й мови, нейтралізації всіх цінностей та кінця культури. Якщо раніше ідеологія була хибним уявленням про реальність, то тепер важливо зрозуміти, що реальне більше не є реальним. У книжці «Соціальний обмін та смерть» Бодріяр (1976) використав термін «гіперреальне» (до якого раніше за нього звертався італійський письменник і теоретик культури Умберто Еко). Основним образом цієї гіперреальності, як уже зазначено, є Діснейленд як віддзеркалення ідеології американського способу життя. Принцип гіперреальності полягає в тому, що реальне перестало існувати як реальне.
Людство живе у світі симуляції, де екран і мережа — єдина онтологічна даність, а культура виступає «гладкою операційною системою комунікації». Символ сучасної епохи — телевізор, у якому все просякнуто рекламою. Під тиском інформації різниця між публічним і приватним зникає. Комунікація робить публічним те, що колись було приватним. Суспільство й політика, за Бодріяром, діти доби модерну, поступово відмирають, а саме суспільство як предмет традиційної соціології зникає. На зміну суспільству, політиці й індивідууму приходять маси як апофеоз серійності. Симулякр створив маси (замість класів). Сьогодні все захоплено симулякром і перетворено в нескінченну власну гіпертрофію: мода прекрасніша, ніж саме прекрасне, порнографія сексуальніша, ніж сам секс, тероризм є більшим насиллям, ніж саме насилля, катастрофа є більшою подією, ніж сама подія. Маси більше не зустрічаються й не дискутують, а існують як розрізнена пасивна аудиторія. Маси є мовчазною більшістю, яка поглинає все соціальне. Вони нічим не зайняті й нікуди не рухаються. У світі постмодерну, який стоїть на таких китах, як інформація та комунікація, маси не спроможні формувати свідомі й організовані групи. Вони не керуються вже політичною владою. Маси самі породжують ілюзію влади (ілюзію бути владою). Але, за Бодріяром, лише наївний вважає, що їх створили маніпуляції медіа. Це не так. Бо маси самі і є посланням.
Постмодерний світ — це світ «після оргії». Оргія скінчилася. Усе, що мало відбутися, відбулося. Усе політичне, сексуальне, критичне, промислове пройшло процеси визволення, утопії та реалізації. Лишається лише вдавати щось із себе й симулювати. Цінності тепер неможливо ідентифікувати, культура стає транскультурою, політика — трансполітикою, сексуальність — транссексуальністю, економіка — трансекономікою. Більше немає сцени, спектаклю, ілюзії, Іншого (як мого відображення), нема (марксистського) відчуження. Існує якийсь єдиний дискурсивний симулякр, такий гігантський напівживий і водночас супер активний мутант. Усе це, у своїй масі, формує те, що зветься Бодріяром «прозорістю зла» (la transparence du mal).
Коли Жана Бодріяра 2002 року запитали, чи закінчилася 11 вересня 2001 року доба постмодерну, він запропонував називати постмодернізм непізнаним теоретичним об’єктом і терміном, який використовується надто довільно. Те, що відбувалося тоді, — це наше переживання ілюзії кінця, і загалом це радше була чергова криза модернізму, бо епоха модерну — це епоха криз, тож і 09.11 стало «критичною точкою в розвитку віртуальної катастрофічності епохи модерна». Тому й постмодернізм як ідеальна фаза модернізму, напевно, закінчився, і хоч багато хто казав, що постмодернізм — це кінець історії, але ми живемо далі. От тільки до того «ми жили в віртуальному світі, а тепер повертаємося в реальний». І хотілося б додати, що дуже не хочеться, щоб ця реальність не стала, за словами Славоя Жижека, «пустелею Реального».