Фільм «Мир для Ніни» щойно виборов головний приз премії імені Андрія Матросова на Міжнародному фестивалі DocuDaus:UA. Тиждень розпитав його режисерку й продюсерку Жанну Довгич про сенси та концепцію повнометражної стрічки, про реакції на неї західної аудиторії та про перспективи впливу документалістики на судові розгляди.
— Фільм «Мир для Ніни» розповідає історію добровольця Ігоря Брановицького, який загинув у Донецькому аеропорту, а також його мами, Ніни Костянтинівни, котра бореться за обвинувальний вирок для вбивці сина. Як виник задум цієї стрічки?
— Я почала знімати під час похорону Ігоря, у квітні 2015 року. Його тіло знайшли через два з половиною місяці після загибелі. Ті перші кадри не увійшли до цього фільму, але для мене є важливою хронікою неоголошеної російсько-української війни. Власне, коли я почала знімати, для мене це було саме документування, свідчення наслідків воєнних злочинів, скоєних росіянами. Тоді ж, на похороні, я познайомилася з побратимами Ігоря. Я фільмувала тоді і їх. Декого з них теж уже немає серед живих.
Родину Брановицьких я знала давно, це родичі мого чоловіка. Тож коли влітку 2014 року Ігор як доброволець доєднався до Збройних Сил, я намагалася допомогти чим могла: збирала на фейсбуку гроші на каску й бронежилет, а моя подруга-волонтерка Наталя Дмітрієва передала взуття військовий одяг, засоби захисту. Зрештою, з усім тоді було дуже сутужно — ми не готувалися до війни. Уже ухваливши рішення йти до війська, Ігор просто поставив матір перед фактом. Казав: «Якщо ми не зупинимо росіян на Донбасі, зупиняти їх під Києвом може бути пізно». Тоді Ніна також включилася в збори — купувала різні речі за списком, складеним сином.
Ігор, на відміну від багатьох добровольців, які доєдналися до війська, маючи за спиною лише Майдан і почуття гідності, мав іще й військовий досвід. У 1990-х, після демобілізації зі строкової служби, брав участь у миротворчій місії ООН в Анголі. Тому не дивно, що він потрапив у новостворений, як тоді казали, елітний, 90-й батальйон 95-ї Окремої десантно-штурмової бригади, яка, серед інших підрозділів, добровольчих і офіційних, брала участь в обороні Донецького аеропорту. Останні дні оборони, після підриву перекриттів нового терміналу, були дуже драматичними: багато українських військових тоді загинули чи зникли. Серед них й Ігор. Тоді не було ніяких алгоритмів, ніхто не знав, що робити, але складали списки, переглядали фото і відео з терміналу, які викладали росіяни та їхні посіпаки. Саме тоді, наприкінці січня, з’явилося відео з Ігорем та іншими полоненими «кіборгами». Ми почали писати, дзвонити кому тільки могли. Нам казали: «Це ж добре, що він у полоні. Це значить, що живий!».
Ми зробили тоді профайл на нього і закинули інформацію на той бік. Тоді це ще було можливо, бо Захарченко, отой очільник російських посіпак, ще хотів зберегти обличчя. Тому ж вони знімали та поширювали відео із полоненими. Очевидно, інформація про те, що Ігоря шукають, надійшла до так званих сепаратистів уже тоді, коли він був мертвий. В іншому випадку вони, можливо, віддали б тіло раніше. Його не планували повертати. Був обмін через «чорний тюльпан», і вони додали Ігоря до тих, хто йшов офіційно.
Ніна сама знайшла сина в Дніпрі. Була на зв’язку з волонтерами скрізь, хто мав справу з неопізнаними тілами. Ігоря опізнали за особливими прикметами. Шукали іншу людину, а знайшли його.
— Скільки років загалом ти працювала над фільмом?
— Близько 10. Як я вже казала, знімати почала в 2015-му, але спершу не усвідомлювала, що це буде саме фільм. Пошуки Ігоря дуже зблизили нас із Ніною, і в якийсь момент я зрозуміла, що хочу зняти фільм саме про неї. Про матір, яка горює після втрати сина, але не закривається від світу, а бореться за визнання позасудової страти своєї дитини в полоні воєнним злочином в українських і міжнародних судах. Вона прямо казала тоді: «Росія вбиває». Власне, це мене спонукало не лише знімати її, а й шукати фінансові можливості для створення фільму.
Перший пітчинг, або ж, іншими словами, публічна презентація проєкту, відбувся у 2016 році. Це була польсько-українська програма «Молоді про Україну». Мені настільки боліла ця історія, цей досвід, що було важко навіть говорити. Рятував переклад: я говорила кілька речень, робила паузу, і поки мене перекладали на польську, збиралася з силами говорити далі.
Ця програма мене надихнула: ми змонтували трейлер, щоб можна було презентувати проєкт далі, і пізніше я дістала підтримку Держкіно. Активно знімати почала в 2018 році й дуже хотіла, щоб історію Ніни побачили не лише в Україні. Але за кордоном я досить часто чула: «А нащо ти таке сумне кіно робиш? Треба шукати якийсь новий підхід, якісь інакші історії, всі вже втомилися від цієї вашої війни».
— Як цей фільм сприймає західна глядацька аудиторія, твої колеги-документалісти? Чи прийняли вони, що війна в Україні почалася дванадцять з половиною років тому, а не чотири з половиною? Адже «Мир для Ніни» — саме про це.
— Так, саме цим, я думаю, і важливий мій фільм. Лише нині, коли Європа відчуває небезпеку для себе, погляд на події 2014–2015 років починає змінюватися. Мій фільм — свідчення, що та незручна, мало видима, мало висвітлена війна, що тривала від анексії Криму й бойових дій в Донецькій і Луганській областях, була російською агресією.
За межами України починають помалу розуміти: якби, скажімо, Путіна і росіян швидко визнали винними у скоєнні воєнного злочину за збиття МН-17, можливо, повномасштабна війна у 2022-му і не почалася б. Але політичної волі помічати цю війну в Європи не було, анексію Криму «проковтнули». Всім хотілося вірити в наївне гасло, яке в той час озвучував Зеленський: «Треба просто перестати стріляти».
Але «перестати стріляти» не працює. Якщо даєш комусь відрізати твій палець, не факт, що тобі не відріжуть руку. Точніше, факт, що відріжуть. Так само і з воєнними злочинами.
Я думаю, що є певний універсальний зміст в моєму фільмі. Мати, яка втратила сина на війні, — це зрозуміло, це універсальна історія, зрозуміла будь-де.
— Чотири роки тому, тут, у Парижі, ти казала, що ми всі разом, українці, переживаємо античний сюжет…
— Так, це грецька трагедія: втрата близької людини на війні, спроби зрозуміти, як із цим жити. Як знайти нові сенси після загибелі дитини, як знайти сили жити далі. Мій фільм — про це. Мами загиблих воїнів, яких ми бачимо у фільмі, підтримують одна одну. Так і виживають.
— Твій фільм — також і про відповідальність, про те, що злочин має бути покараний. Ігоря вбив росіянин, ще й публічно зізнався в цьому в інтерв’ю. Чи є таке зізнання достатнім правовим доказом, щоб засудити вбивцю?
— Тільки цього, звичайно, не достатньо. До речі, історію про катування й убивство Ігоря Брановицького ми не оприлюднювали кілька місяців, бо тоді в полоні ще були наші хлопці, які стали свідками скоєння цього воєнного злочину. Ми розуміли, що їх можуть «прибрати». Лише коли тіло вже повернули в Україну й ідентифікували, коли ми з пані Ніною вже поспілкувалися з СБУ, перед самим похороном, я почала спілкуватися з медіа. Спочатку подзвонила Сергієві Каразію з агентства Reuters, ми давно приятелюємо, й він знав про наші пошуки від самого початку. Хотілося міжнародного розголосу про те, що росіяни коять воєнні злочини, вбивають полонених. Сергій зустрівся зі свідками й зробив матеріал про вбивство Брановицького, а також дав мій контакт журналісту KyivPost Олегу Сухову. І, уявляєш, він десь знайшов телефон Мотороли і зателефонував йому. І Моторола почав хвалитися, що кого хоче, того і вбиває. Момент, де один з колишніх військовополонених, свідок катувань і вбивства Ігоря Олександр Мошонкін дивиться відео й слухає цей дзвінок, увійшов до фільму.
— А яка зараз ситуація з юридичного погляду? Наскільки наша держава може винести вердикт про вбивство? Як може спрацювати в цьому випадку міжнародна правова система?
— Коли Ніна почала свою боротьбу за справедливість, то і Моторола, і Гіві ще були живі. І всі ті, хто вчиняли тортури й злочини над полоненими, які були разом з Ігорем «на підвалі» СБУ у Донецьку, також. Вона сподівалася, що їх можна буде швидко визнати воєнними злочинцями. Подали позов до Європейського суду з прав людини через Гельсінську спілку. Європейський суд збирав багато матеріалів. Довгий час нічого не було чути, але станом на зараз ця справа таки просунулась, і цього року, можливо, її розглянуть. Проте парадокс міжнародної правової системи полягає в тому, що загиблого воєнного злочинця суд не може визнати винним. Судити можна лише живих. Ось така колізія.
Що стосується Гіві, Михайла Толстих, то судові розгляди за фактом катувань Брановицького велися аж до повномасштабного вторгнення. Судові розгляди ні до чого не приводили, це було перекидання справи з одного суду в інший, а проте якось воно рухалося, бо Гіві був громадянином України. Як ми тепер знаємо, його ліквідували українські спецслужби. Але оскільки Україна не визнає жодних документів так званої ДНР, то й свідоцтва про його смерть нема. Отже, для українського судочинства ця людина жива.
— У фільмі є кадри в суді. Для іноземців це, мабуть, виглядає абсурдно? Тут ділять майно, тут розлучаються, і от поряд розглядають воєнні злочини неоголошеної війни…
— Так, то був Павлоград, там відбуваються розгляди всіх справ, що стосуються Донецької області. Але після лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, всі ті справи фактично «лягли під сукно».
Фільм «Мир для Ніни» виборов головний приз премії імені Андрія Матросова на Міжнародному фестивалі DocuDaus:UA.
— У фільмі також є епізод з присягою молодих нацгвардійців у Запоріжжі, на Хортиці. Багато дівчат: такі молоденькі, з кісками, у військових одностроях. Мами їх вітають із закінченням навчання, обіймають… Від цих кадрів перехоплює подих. Не знаєш, як склалася їхня доля?
— Це було знято у 2019-му. Щоразу мені страшно, коли переглядаю цей момент фільму. Війна, як молох, зачіпає кожне покоління. Ніна Костянтинівна на цьому наголошує, у її родині жодне покоління не прожило без війни.
Отака наша історична тяглість — суцільна випалена земля. Росіяни її випалюють століттями. Але саме війна, хай як боляче це усвідомлювати, гартує сучасну українську ідентичність.
Зараз я дуже часто буваю в Харкові, знімаю там фільм. Це місто пульсує, там відбувається активне культурне життя…
— Ну, це наша славна Слобожанщина, козацька земля!
— Так, Слобожанщина. І от що я бачу: для когось з мешканців українська ідентичність — віднайдена, відтворена, а для когось — нова. Війна стала тим моментом, коли ми усвідомили, що українська ідентичність — це про політичну націю, як колись у козаків. На Січ прибували дуже різні люди, різної віри, різного походження. Їх об’єднувала ідея свободи. Так є і нині. За 35 років незалежності Україна пройшла колосальний шлях, і наше майбутнє як політичної нації — саме в розбудові вільного суспільства.
