Кілька років перед цим (у 1871-му) вона з’явилася в петербурзькому журналі «Переводы лучших иностранных писателей», причому з цікавою приміткою: «Перевод с малороссийского». Назва часопису зобов’язувала друкувати саме переклади, тож редакція, напевно, змушена була схитрувати, зарахувавши авторку з Росії до «иностранных писателей».
Схитрували й у Франції. Газета Le Temps, на сторінках якої в грудні 1875-го — січні 1876-го друкувалася повість, подала її назву й ім’я автора дещо загадково: «Маруся, за російською легендою Марка Вовчка, П.-Ж. Етцеля». Хоча насправді видавець і літератор Етцель лише адаптував текст, перекладений і надісланий йому Марією Олександрівною Маркович (справжнє ім’я письменниці, з якою його пов’язувала, як він сам стверджував, «давня дружба»). А що мали означати слова «російська легенда», якщо в повісті йшлося про Україну ХVІІ століття, коли ще й Росія була Московією?
Невдовзі «Маруся» вийшла окремим виданням (1878). А в 1879-му П’єру-Жулю Етцелю Французька академія навіть присудила престижну Монтіонівську премію. «Марусею» зачитувались. Одне за одним з’являлися нові її видання. Етцель-підприємець міг бути цілком задоволений. Книжкова справа забезпечувала йому прибутки, а тут ще й несподівана літературна слава!
На захист письменниці гаряче виступив Іван Турґєнєв, чий літературний авторитет визнавала вся Європа. У листах до Етцеля він вимагав справедливості. Бо хоч той і переробив текст досить ґрунтовно, проте перша скрипка залишалася все ж таки в руках Марка Вовчка. Зрештою в одному з наступних перевидань лукавий П’єр-Жуль Етцель змушений був пояснювати в передмові: «Лишається безперечним, що Марку Вовчку належить задум чудового образу». Лише задум!? Насправді етика вимагала від нього назвати Марію Олександрівну принаймні своїм співавтором…
«Давня дружба» Етцеля й Марка Вовчка зазнала випробувань. Їхнє листування поновилося аж через кілька років, у 1883-му, коли письменниця вже покинула Петербург і мешкала зі своїм новим чоловіком (Михайлом Лобачем-Жученком) на Ставропіллі…
А тепер про саму повість, яка так сподобалася малим французам. Перечитавши її на свіже око, я раптом спіймав себе на думці, що Марко Вовчок 150 років тому написала абсолютно кінематографічну річ!
По-перше, це динамічна, сповнена подієвого напруження історико-пригодницька проза. Тло, на якому розгортається сюжет твору, — друга половина ХVІІ століття, часи Руїни. Ситуація, сказати б, по-українськи класична: «Нарікає люд. Тогобічному (гетьману Іванові Брюховецькому. — Ред.) давно не вірить і сьогобічному (гетьману Петрові Дорошенку. — Ред.) віри вже не діймає… Часи непевні… З одного боку москалі, з другого — ляхи, з третього — татари, а дома два гетьмани один на другого часник товчуть…» Знайома історія, чи не так? Щоб запобігти великій біді, Запоріжжя відправляє свого посланця до обох столиць, Чигирина і Гадяча, з надзвичайною дипломатичною місією.
По-друге, безіменний січовик-посланець — вельми колоритний герой. Сміливий, сильний, кмітливий козак. А ще ж і гострий на язик лицедій, якому доводиться прикидатися бандуристом! Допомогти йому в дорозі взялася Маруся Чабан, дівча з-під Чигирина. Вона стала провідником січовика, так само винахідливим і зворушливим у своїй напівдитинності-напівдорослості.
По-третє, повість Марка Вовчка сповнена духу героїки, щирого патріотичного почуття, що побачив і Етцель, коли брався за адаптацію твору українського автора. Маруся для нього й для його співвітчизників асоціювалася з Жанною д’Арк, а Україна — з Францією. У варіанті Марка Вовчка дівчинка гине (Етцель натомість залишав читачам надію на її порятунок), і читач сприймає-переживає її смерть як високу самопожертву.
По-четверте, режисер та оператор матимуть у руках матеріал, який дає їм можливість зробити фільм видовищним, яскравим. Екзотика ХVІІ століття, розкішні пейзажі, панорами Дніпра й лісостепу, стрімка зміна планів, ретроспективи (письменниця вміло вплела в сюжет дві казки), численні пригоди січовика й Марусі — усе це «смачна» пожива для творчої фантазії.
По-п’яте, у повісті «Маруся» багато чудово виписаних діалогів та полілогів, а це неабияка підмога уявному кіносценаристові.
По-шосте, є хороший переклад «Марусі» українською мовою, виконаний ще на початку ХХ століття Василем Доманицьким, якому вдалося досягти невимушеного звучання твору.
Я міг би продовжити низку аргументів на користь кінофільму про маленьку Жанну д’Арк із-під Чигирина, проте час ставити крапку. Залишається хіба що про всяк випадок назвати найдоступніше видання «Марусі»: Марко Вовчок. Три долі. Упорядниця Віра Агеєва. – К.: Факт, 2002.
Агов, режисери!