Як ви оцінюєте наслідки візиту до Парижа Владіміра Путіна?
— Існують дві гіпотези щодо того, хто став ініціатором зустрічі. Офіційно французький президент нібито сам запросив російського лідера під час їхньої телефонної розмови 18 травня. У той самий час першим проінформував публіку про цей несподіваний візит російський журнал «Коммерсантъ». Ішлося про те, що Владімір Путін волів би «здійснити наскок» і що він, найімовірніше, використає як привід виставку про Пєтра І у Версалі, аби зорганізувати собі запрошення. Мета — підштовхнути Францію до одноосібного кроку, змусивши знехтувати солідарністю із союзниками в ім’я голлізму, уподібненого до лінії югославського лідера Йосипа Броза Тито. Що важливо? Що зустріч Макрона та Путіна відбулася після переговорів з Анґелою Меркель, саміту НАТО в Брюсселі та перемовин Великої сімки в Італії. Між цим часом Макрон також встиг переговорити з українським президентом. Інакше кажучи, логічний порядок речей було дотримано. Кілька років тому Путін ще брав участь у самітах G7 (тоді вони називалися G8). Нині його тримають на відстані.
Чи існує ризик того, що Макрон із часом перетвориться на такого собі французького Обаму — успішного керівника своєї держави, але малоприсутнього у справах інших країн світу?
— Попри молодий вік обидвох політичних лідерів, я не бачу інших подібностей. Барак Обама був сенатором, а отже, мав досвід роботи на виборчих посадах. Навіть якщо його батько народився в Кенії, а предки не зазнали рабства, він утілював собою чорну американську меншість. Виборче гасло Обами, з якого стільки кепкували через простоту формули, — знамените «Yes, we can», — очевидно, містило прихований сенс: так, Америка може обрати чорного президента (мулата насправді). У випадку з Макроном найбільше вражає політична траєкторія. Радник у президентському палаці, що був схожий на молодого технократа, покликаного, найімовірніше, адмініструвати документи, аніж керувати людьми… У соціокультурному плані це добре вихований молодий чоловік із буржуазної провінційної родини. Його шлях починався за класичною схемою: підготовчі класи, Інститут політичних досліджень, Національна адміністративна школа. У цьому він цілком репрезентативний для загалу керівного політичного класу Франції, що в доповненні з короткою кар’єрою в банківській сфері спричиняє ненависть демагогів.
Читайте також: Задача для Макрона: не стати Обамою
Ще не час казати, чи Макрон стане добрим президентом. Країна швидше перебуває в стані очікування, ніж захоплення. Натомість його класичний стиль відрізняється як від «нормального президентства» Франсуа Олланда, так і від «гіперпрезидентства» Ніколя Саркозі. Традиційно французькі президенти більше зосереджуються на зовнішній політиці — не такій невдячній та прозаїчній, як внутрішня політична сфера. Дипломатична фаза «Берлін — Брюссель — Таормін», продовженням якої стала зустріч з іранським прем’єр-міністром, демонструє великий інтерес, що новий лідер виявляє до міжнародної тематики, а також певну вправність у контактах. Проблема полягає в здатності до дії та впливовості Франції. Можливості для ефективної роботи в Європі Макрон має великі за умови, що внутрішні реформи здійснюватимуться рішуче й послідовно. Необхідно буде виконати зобов’язання, які взяла на себе Франція в межах ЄС (економічні реформи та відновлення балансу державних фінансів), щоб змогти повести за собою партнерів та збудувати амбіційніший та результативніший Євросоюз. Щодо Близького Сходу й інших регіонів, завдання — домогтися максимальної ваги в рамках альянсів та коаліцій.
Під час прес-конференції з Путіним Макрон згадав про зустріч у рамках «нормандського формату», яку він волів би зорганізувати якнайшвидше. Які перспективи ці консультації могли б відкрити для України та для припинення воєнної агресії Росії на Донбасі?
— Ідея полягає в тому, щоб зміцнити дипломатичний формат, у рамках якого відбуваються переговори з Росією, без жодних ілюзій щодо наслідків. Рамки потрібні насамперед для того, щоб цей геополітичний процес не вийшов за межі будь-якого контролю, чого боялися перед ухваленням другої Мінської угоди в лютому 2015 року. Виклики тут пан’європейського масштабу, оскільки геополітичний ревізіонізм Кремля, зокрема спроба переглянути збройним шляхом міжнародно визнані кордони, може відкрити скриньку Пандори. Насправді унікальність західноєвропейської цивілізації не здатна стерти з пам’яті війни за верховенство одних та виживання інших, що тривали на Старому континенті не одну сотню років, при тому, що його геополітична структура нова: понад 20% кордонів держав-учасниць Ради Європи з’явилися в 1989–1991 роках і тільки 15% встановилися раніше за 1815-й.
Як би ви схарактеризували тип діалогу, що встановлюється між двома новими президентами: Макроном і Трампом?
— Історично склалося, що Франція є найдавнішим союзником США. Між двома країнами встановилися «спеціальні відносини», подібні до тих, що існують між Вашингтоном та Лондоном. Військова двостороння співпраця є доволі тісною, зокрема в морській сфері, у зоні Східного Середземномор’я, у Перській затоці, в інших важливих геополітичних регіонах. Це підводить нас до питання авіаносців — цього надзвичайно важливого військового «активу», що є потужним козирем у франко-американському альянсі. Сполучені Штати підтримують французьку військову місію в зоні Сахари в Африці, проти «Аль-Каїди в ісламському Магрибі» та її численних відгалужень (логістична підтримка, обмін розвідувальною інформацією).
Читайте також: Лоран Шамонтен: “Присутність російської пропаганди у Франції — доконаний факт”
У ширшому сенсі НАТО — найбільший альянс у світі, і Франція в ньому бере активну участь. Французи й американці разом задіяні в проекті «посиленої присутності» НАТО по осі Брюcсель — Чорне море, що має на меті стримати Путіна від будь-якого поширення гібридної війни, що здійснюється в Україні. Рішення Дональда Трампа про вихід США з Паризької кліматичної угоди матиме наслідки для двосторонніх відносин, але кліматична дипломатія не затьмарить усієї важливості питань загальної дипломатичної стратегії. До речі, Штати могли б дотриматися частини їхніх зобов’язань по екологічній лінії (мова про роль метрополій, федеральних штатів та громадянського суспільства).
Чи знайде, на вашу думку, концепт нової європейської політики безпеки, що просуває Емманюель Макрон, підтримку в інших державах ЄС?
— У цій політиці нічого нового. Її засади були затверджені під час переговорів про Маастрихтську угоду, ратифіковану в 1992 році: ЗПСБ (зарубіжна політика спільної безпеки) передбачала вже тоді можливість спільної політики оборони. Затим французи та британці домовилися про спільну систему європейської безпеки, додаткову до НАТО (Сан-Мало, 1998-й), що створило можливості ввести в дію ЗПСБ. Лісабонська угода, підписана в 1997-му, перетворила ЗПСБ на СПБО (Спільну політику безпеки та оборони). Британська відмова розпочати діяльність стратегічного функціонального штабу в рамках ЄС загальмувала проект СПБО, а Brexit повністю змінив ситуацію.
Читайте також: Борис Нажман: “Це неправда, що Росія хоче вийти з доларової зони”
На загал європейські союзники вважають Північноатлантичний союз привілейованою інстанцією. Правда й те, що без американського військового внеску до НАТО Європа почувалася б беззахисною. Зміцнення СПБО передбачає створення пулу збройних програм та військових засобів, що посилить європейський внесок до атлантичної системи безпеки. Маючи більші потужності, європейські країни могли б здійснювати необхідні операції під прапором ЄС. Нині важливо знайти систему взаємодоповнення та розподілу обов’язків. Про заміну не йдеться. Схоже, Німеччина зрозуміла, що настав час робити більше. Стосовно Франції, якщо вона хоче зберегти «порівняльні переваги», то мусить зміцнити свій військовий апарат. У цьому сенсі поява нового авіаносця означала б, що Париж не погоджується на провінціалізацію Старого континенту та сподівається відповідати рівневі впливової морської потужності, якою міг би стати Євросоюз.