Україна сподівається розташувати на Донбасі міжнародний миротворчий контингент, можливо, під егідою ООН. Наскільки реалістичний, на вашу думку, цей задум? Чи має він шанс на здійснення?
— З одного боку, залучення таких сил під егідою ООН або ОБСЄ з чітким, дієвим мандатом об’єктивно посприяло б створенню своєрідного санітарного кордону на захист від активного російського експансіонізму. Це забезпечило б спокійніше життя для тих, хто мешкає поблизу лінії розмежування. З другого боку, такий гіпотетичний контингент, інтернаціоналізуючи в певний спосіб проблему Донбасу, зафіксував би за фактом втрату частини української території. Усе залежить від того, де саме він розташувався б: по лінії офіційно визнаного російсько-українського кордону чи по лінії фронту, де збройні провокації, бої та обстріли ніколи не припинялися? В обох випадках дипломатична співпраця з боку Росії зовсім не очевидна, оскільки Москва і безпосередньо, і непрямо причетна до конфлікту.
Кремль зовсім не є відстороненим миротворцем, це очевидно, але досі потребує озвучення. Розміщення контингенту на російсько-українському кордоні, що відповідало б інтересам Києва та його західних союзників (щоб повністю відрізати від підтримки проросійських бойовиків), змусило б Москву відмовитися від контролю над частиною Донбасу, окупованою у 2014-му. Це було б завершенням політики, скерованої на розчленування України, яка спинилася в зародку, навіть якщо зважати на анексію Криму. Важко уявити, щоб Путін не скористався правом вето в Раді Безпеки ООН. Аналогічна ситуація з ОБСЄ. Розміщення контингенту по лінії фронту зафіксує на довгі роки захоплення територій, що сталося у 2014-му. Це не відповідає цілям ані Заходу, ані, ще менше, Києва. Поза тим, варто замислитися: наскільки Владімір Путін потребує саме Донбасу? Схоже, його первинний проект був значно ширшим: розколоти Україну навпіл і взяти під контроль усі землі на схід від Дніпра. У контексті сучасної геополітичної кон’юнктури його негайна ціль — використовувати захоплені території, щоб мати можливість дестабілізувати Україну, а якщо вигідно — збільшувати інтенсивність конфлікту. Це реально робити, коли жодних розмежувальних сил — ні від ООН, ні від ОБСЄ — нема.
Читайте також: Як функціонує міф про українську ксенофобію
У Європейському Союзі бракує одностайності щодо появи нового газогону «Північний потік-2», який дає змогу Росії сіяти розбрат між європейськими країнами. Нещодавно Анґела Меркель визнала політичну складову цього проекту. Чи може так статися, що газопровід не буде побудовано? Якщо ж він з’явиться, то які геополітичні наслідки матиме його поява на світ?
— На перший погляд, досить складно зупинити процес, але група північних країн Балто-Чорноморської осі, яка в загальних обрисах відповідає геополітичним межам Європи, висловила жорсткі застереження. Схоже, Данія ще не визначилася, чи дозволить вона прокладати газогін через свої води. Американська дипломатія активно працює в балтійських країнах і в Польщі, ця робота не залишиться без наслідків. До того ж нові санкції, затверджені 6 квітня цього року, можуть безпосередньо зачепити інтереси підприємств, які задіяні в побудові газогону. За фактом пані Меркель врахувала деякі заперечення щодо доцільності побудови «Північного потоку-2». Принаймні на словах вона узалежнила будівництво газопроводу від російсько-української угоди про транзит мінімальних обсягів газу через українські території. У цій справі німецький уряд гойдається між суперечливими інтересами: зміцнення власної системи енергетичного забезпечення і підтримка каналу співпраці з Москвою, незважаючи на нову холодну війну між Росією та Заходом, й усвідомлення значення дужої України, здатної відігравати роль буферної держави, що стримує ревізіоністську Росію. Нова німецька Ostpolitik ходить між крапельками.
Якщо «Північний потік-2» буде збудовано, як і паралельно «Турецький потік», російський газ зможе потрапляти на Північ і на Південь Європи через Балтійське та Чорне моря, оминаючи Україну. Остання від цього послабне й збідніє. Для Росії це найважливіше. Схоже, у Кремлі сподіваються, що Україна, втративши роль енергетичного містка між Росією та ЄС, позбудеться в очах західних столиць своєї геополітичної цінності. Тож, сподіваються в Москві, Захід покине її наодинці із власною сумною долею, що відкриє нові можливості для російської влади. Колись, можливо, з’явиться й нагода для масштабної збройної інтервенції. Цей розрахунок хибний: Україна має геостратегічну цінність, що виходить за межі виключно енергетичних аспектів. Але, повертаючись до теми «Північного потоку-2», варто віддати перевагу іншим опціям: більшій відкритості атлантичної Європи до поставок американського газу, побудові газогону в східній зоні Середземного моря, від шельфових родовищ Кіпру, Ізраїлю та, можливо, Єгипту, не забуваючи про короткотермінову роль TANAP (Trans-Anatolian Pipeline), чиї обсяги можна збільшити. У чому поки що нема згоди: TANAP є також вектором співпраці між ЄС і Туреччиною.
Після того як Сполучені Штати вийшли з ядерної угоди щодо Ірану, яку стратегію мусить обрати Захід, щоб уникнути ескалації конфлікту між Іраном та Ізраїлем?
— Якщо ми хочемо загальмувати напруженість, яка постійно зростає та загрожує перерости в справжню ірано-ізраїльську війну, насамперед не треба дозволяти «Паддару» («Охоронцям революції»), «Хезболлі» та різним збройним паншиїтським формуванням, утвореним, зокрема, з іракських бойовиків та афганців із Хазара, збройно закорінитися в Сирії, збільшувати військову присутність на кордоні з Ізраїлем та просувати свій вплив у напрямку Середземного моря. Чистка збройних загонів на службі ірано-шиїтського режиму необхідна, але не треба заколисувати себе ілюзіями, ніби такі кроки не призведуть до силового протистояння. Насправді воно вже триває, навіть якщо ЄС не дуже хоче його помічати. У цій справі поки що не сформовано європейську стратегію. До останніх місяців усі вичікували, попри дії, що за фактом суперечать сподіванням західних переговірників, відповідно до угоди від 14 липня 2015 року. Насправді Спільний комплексний план дій лише відтермінував вирішальний крок. Тоді як Тегеран розвиває балістичну програму, що створює небезпеку для цілого регіону Близького Сходу, басейну Чорного моря та Південного Сходу Європи, ставлячи під загрозу Ізраїль і сунітські режими арабських держав, бажання увічнити невловимий статус-кво зв’язує руки Заходу. Сьогодні американська стратегія ще розпливчастіша, проте загальний задум маневру зрозумілий: тиснути на ірано-шиїтський режим доти, доки він не згодиться на спільні переговори. Це вимагатиме узгодженості дій, що передбачає присутність американського збройного контингенту на Північному Сході Сирії, інакше не змінити баланс сил. Щодо європейців, то вони, схоже, практично готові визнати правоту Тегерана й залишитися при висновку, ніби всі проблеми лише від американської та ізраїльської політики. Найважливіше термінове завдання — зберегти західну єдність і працювати разом, щоб нав’язати ірано-шиїтському режиму глобальну угоду.
Наскільки, на вашу думку, Росію послабили санкції та дипломатична криза у відносинах із Заходом, що її спричинила справа Скріпаля? Чи є РФ необхідним учасником у врегулюванні ситуації в Сирії? Чи можна чекати від неї важливих поступок?
— Так, Росія послаблена, і нові американські санкції, про які йшлося вище, будуть ще болючішими. Її змусили повернутися до стану, якщо можна так сказати, бідної потужності. Російська дипломатично-військова гіпертрофія на тлі реального потенціалу — давня історія. Нинішня ситуація механічно не призводить до появи врівноваженої та поступливішої політики, тим більше Росія відчутно нарощує свій військовий ресурс. Але якби послаблена економічно російська влада заповзялася спекулювати на своїй тактичній зухвалості або на буцімто вищій військовій майстерності, вона серйозно помилилася б у розрахунках.
Читайте також: Формат очікування: Курт Волкер про миротворців, Мінський процес і Javelin для України
Політика стримування Росії та протистояння її геополітичному ревізіонізму — довготермінова справа. Кремль міг би погодитися на компроміси, тільки якби країна справді була на крайній межі своїх ресурсів. Ревізіонізм і територіальний експансіонізм є складовими ідеологічної ДНК цього режиму, легітимність якого в очах, схоже, не такої малої кількості росіян, тримається на здатності взяти реванш у холодній війні та відродити повністю або частково СРСР. Саме в цьому контексті український спротив надзвичайно значущий. Важливо також добре проаналізувати зміни, що відбуваються у Вірменії, та оцінити їхній вплив на Євразійський союз. Доречно було б, якби європейці відновили програму розширеної співпраці з Південним Кавказом.
У Сирії Росію ніяк не обминути, як і ірано-шиїтський режим, Туреччину та курдо-арабські загони «Демократичних сил Сирії», які мають пряму підтримку західних держав. Очевидно одне: ми дуже далекі від Pax Poutina, що його вихваляють деякі улесливі коментатори. Російсько-іранська збройна інтервенція ускладнила сирійський конфлікт. Ми на порозі ірано-ізраїльської війни, яка вже певним чином почалася. Щодо Астанського трикутника (Москва — Тегеран — Анкара), то він не здатний забезпечити справжній мир у Сирії. Ігри в еквілібристику Владіміра Путіна занадто ускладнилися. Не за горами випробування правдою.
Емманюель Макрон погодився приїхати на економічний форум до Санкт-Петербурга. Наскільки це розважливе рішення? Чи не сталося так, що французький президент втрапив у пастку Путіна?
— Політика Макрона стосовно Росії є водночас жорсткою та легко зрозумілою, навіть якщо варіації на тему «Франція — країна рівноваги» (так, ніби вона розташована деінде, між Сходом та Заходом) можуть дещо заплутати спостерігача. Що це: звичайний дискурс, який походить від французького дипломатичного штампа, запровадженого з часів де Ґолля, хитрість із метою створити ілюзію змін, нічого не змінюючи, або ж спроби навернути Путіна на Idealpolitik? Дехто стверджує, нібито Емманюель Макрон макіавелліст. Але, мабуть, не варто недооцінювати й хвалькуватість можновладців. Я не казав би про пастку, але цієї поїздки французького президента можна було б цілком уникнути. У згаданому візиті жодної політичної мудрості: очевидна потреба зберегти відкритими канали комунікації ніяк не передбачає такі подорожі. Тим більше ця публічна дипломатична вправа лише заплутує громадську думку.
Отже, було б доречно відхилити запрошення. Варто також припинити казати, нібито Росія — це європейська країна лише тому, що вона розташована на спільній із нами геологічній площині. На Сході простір відкритий, східні кордони Європи накреслені війнами. Росія — євразійська держава. Це не втомлюються гучно проголошувати її керівники. Путін сотні разів висловлювався на теми євразійства. Саме в контексті таких геополітичних реалій варто думати й діяти.
————————–
Жан-Сільвестр Монґреньє народився в 1963 році у Франції. Магістр політико-географічних наук, доктор політології, фахівець із питань геополітики, доцент кафедри історії та географії Французького інституту геополітики (Університет Венсен у Сен-Дені). Викладач Центру вищої освіти військово-морського флоту (CESM), Вищої військової школи та IHEDN (Інститут вищих досліджень національної оборони, Париж), у якому 2007-го здобув наукову премію за дисертацію на тему «Геополітичні виклики французького проекту європейської оборони».