Триразовий український олімпійський медаліст Жан Беленюк — ровесник України. Йому 33 роки й він щойно завершив свою спортивну кар’єру бронзовою медаллю з боротьби на Олімпійських іграх у Парижі. Попереду на Жана чекає інше життя.
«Тижню» вдалося поспілкуватися з Жаном Беленюком. Розмова відбулась після його повернення з Парижа, де він утретє став олімпійським чемпіоном. Відтепер планує повністю присвятити себе спорту вже в інший спосіб, у політичній діяльності.
Син руандійського студента Національного авіаційного інституту та українки, Жан народився у 1991 році, у рік проголошення незалежності України. Він ніколи не бачив свого батька, Венсана Ндагіджимана. Той загинув унаслідок військового перевороту під час громадянської війни в Руанді. Жан виріс в однокімнатній квартирі площею 36 квадратних метрів у Києві, виховувався матір’ю. Боротьбою почав займатися у віці 9 років.
8 серпня 2024 року Жан Беленюк виграв свою третю олімпійську медаль – бронзову. Уже за традицією після визначної перемоги станцював гопак, який вчив ще в шкільні роки, а тоді зняв борцівки – на знак завершення кар’єри.
Двократний чемпіон світу (2015 та 2019), триразовий чемпіон Європи (2014, 2016, 2019) та триразовий олімпійський медаліст, Жан здобув єдину золоту медаль України в Токіо у 2021 році.
«Я задоволений виступом, – ділиться він враженнями від змагань у Парижі. – Можливо, у майбутньому я відчую ностальгію через те, що вже не є активним спортсменом та професіоналом. Але загалом я задоволений, що кар’єра вдалась і мрії втілились. Намагатися себе проявити у 37 років на наступній Олімпіаді було би складно, це вже складно і зараз».
На Олімпіаді-2021 Жан вивихнув руку за двадцять днів до змагань, але завдяки знеболювальним і психологічній підготовці, не маючи змоги підняти руку більш, ніж на 90 градусів, він таки здобув золоту медаль, неначе в казці.
«Олімпійські ігри – це змагання, де ніколи не можна здаватися», – зазначив він, поділившись своїми тодішніми сумнівами, що хтось інший міг би краще представити країну. Чемпіон вдячний своєму тренеру Володимиру Шацьких за підтримку в той складний момент.
Фото: facebook.com/zhanbeleniuk
Тоді Жан думав, що зможе присвятити себе своїм політичним обов’язкам – мандату депутата парламенту, який він поєднував з моменту свого обрання у 2019 році.
«Потім я взяв відпочинок, і думав, що буду завершувати, але повномасштабна війна внесла свої корективи. Мої близькі люди мене вмовили: сказали, якщо в тебе є сили, то зараз ти можеш бути максимально ефективний ще і як спортсмен і прославити свою країну — якщо відчуваєш в собі сили, то спробуй».
Найменша в історії делегація зі 140 спортсменів та спортсменок, яка представляла Україну на Олімпійських іграх у Парижі у 23 дисциплінах, зокрема трьох нових, таких як брейкінг, мала не лише здобути медалі, а й виконати дипломатичну місію: говорити про Україну та розповсюджувати українські наративи, «щоб допомогти своїй країні, щоб менше українців загинуло на цій війні, щоб ми могли захистити свої території», у той час як російські наративи залишаються всюдисущими.
Тепер, коли спортивна кар’єра Жана завершилася, він зможе повністю присвятити себе політичним обов’язкам. Він став депутатом за рік до попередньої дати Олімпіади в Токіо. «Далі у мене з’явилась команда. Потім я зрозумів, що якщо дещо нехтувати своїм особистим життям, то можна справлятися».
На дострокових парламентських виборах 2019 року Жана Беленюка обрали народним депутатом України за списком партії «Слуга народу», посівши 10-те місце після колишнього та нинішнього спікерів парламенту, Дмитра Разумкова та Руслана Стефанчука, першої в історії України жінки генерального прокурора Ірини Венедиктової та нинішнього міністра цифрової трансформації Михайла Федорова – ще одного однолітка.
У Верховній Раді Жан увійшов до складу груп з міжпарламентських зв’язків з Японією, США, Південною Африкою, Ефіопією, Сінгапуром та Великою Британією, а також став першим заступником голови Комітету з питань молоді та спорту. Він перераховує виклики, які ще більше загострилися через війну, хоча, за його словами, ситуація почала покращуватися з мобілізацією додаткових ресурсів: «Були кошти, інфраструктура, побудова нових об’єктів: басейни, манежі, легкоатлетичні та багатофункціональні зали. Багато що відкрили напередодні вторгнення, спортсменів почали нагороджувати за досягнення. Це дозволило нам будувати плани на майбутнє».
Відтепер Беленюку доведеться зіткнутися з важким завданням: розвивати спортивну та молодіжну політику в країні під час війни. «Молоде покоління, яке виїжджає за кордон з міркувань безпеки або через економічні чинники, і яке бачить там майбутнє своїх дітей і своє власне, це – майбутнє олімпійське покоління. Сьогодні спортивна інфраструктура зруйнована, що поглиблює проблеми українського спорту: брак кадрів для підготовки наших молодих спортсменів, відсутність мотивації у тренерів та спортсменів, брак фінансування. Найважливіше зараз, щоб ситуація нормалізувалася, щоб люди дивилися у своє майбутнє і пов’язували його з країною, щоб вони могли реалізувати себе тут».
Під час перших інтерв’ю після срібної медалі в Ріо Жана запитували про вірність Україні та спокусу виїхати до інших країн, де спортивна кар’єра мала би більше перспектив. Жан щораз відповідав, що обирає Україну і хотів би впливати тут на зміни на краще: «Я почав досягати хороших результатів у важкий для країни час. Мій перший серйозний результат був у 2014 році – під час Революції Гідності, втечі Януковича, анексії Криму… Політична турбулентність у країні не могла позитивно вплинути на розвиток спорту. Проте з часом ситуація покращилася. Я побачив, що з’явилися люди, які підтримують спорт – меценати, спонсори – і що держава почала знаходити додаткові кошти для покращення життя звичайного спортсмена».
Жан Беленюк позиціонує себе як українець. Він різко відреагував на помилку пресслужби Міжнародної федерації боротьби, яка помилково представила його як росіянина: «Я українець!» – відповів він, опублікувавши на своїх сторінках у соцмережах фотографію двобою, обмалювавши напис на спині у формі серця. Однак те, що він темношкірий українець і вирізняє його з-поміж інших.
«Якщо пересічна людина побачить мене [в Україні], вона, напевно, скаже, що я не українець. Ви погодитеся зі мною? У Франції більше кольорових людей, але в Україні ситуація ще не така. Українці, як правило, зустрічають темношкірих людей, в основному студентів, які приїхали на навчання, або бізнесменів, але ще немає усталеної думки, що темношкірий хлопець також може бути українцем і володіти українською мовою. Це питання часу. Якщо в Україні з’явиться велика кількість мігрантів, з’являться мулати у результаті змішаних шлюбів, ситуація також зміниться».
Між людьми змішаного походження є взаємна підтримка, запевняє Жан. Джоан Фейбі Бежура, батько якої угандієць, а мати українка, також представляла Україну в Парижі у складі збірної з фехтування.
Жан був у Руанді двічі і налагодив зв’язки з родиною свого батька з роду хуту. Проте після двох місяців перебування на татовій батьківщині відчуття причетності до українства посилилось: «Я тут народився, я тут виріс, ця країна повністю сформувала мене. Ті обставини, той простір, який сформував тебе і зробив тебе тим, ким ти є зараз – ментально я абсолютно українець. Нехай я виглядаю як афроукраїнець, або навіть африканець, я все одно є продуктом української цивілізації, або як ви хочете це називати».
Як і багатьох киян, 24 лютого застало його зненацька. Жан був переконаний, що масштабної війни не буде. Наступного дня він відвіз матір на Хмельниччину з Білогородки, що поблизу Бучі, і разом з друзями почав волонтерити для забезпечення військових. Беленюк був серед перших, хто потрапив до звільненого Ірпеня 1 квітня, і бачив тіла солдатів і цивільних осіб.
«Люди щойно вийшли з укриттів, вони не розуміли, що відбувається. Це все було дуже страшно і вражаюче. Війна показала людей в іншому світлі – з кращої та з гіршої сторони – це був каталізатор, який виявив, хто є хто. За освітою я психолог, але не практик, тому мені було цікаво проаналізувати це».
Чи переможе Україна? – запитую на закінчення розмови.
«Ми все для цього робимо. Я вірю. Я не можу сьогодні сказати, що вважалося б кінцевими умовами [миру] для України. Я уявляю, що має бути компромісне рішення, і якщо Росія зазнає поразки, то це станеться на умовах України. Це означатиме нормалізацію ситуації, відновлення економіки, надійні гарантії безпеки – ми маємо захистити себе і весь цивілізований світ».