Все, що я відчуваю впродовж останніх двох тижнів, неможливо порівняти ні з чим. Навіть мій власний досвід останніх восьми років війни та окупації зараз не допомагає. Хочеться, щоб хтось взяв мене за руки і сказав, що треба просто прокинутись і весь жах останніх 11 днів розвіється, як хворобливий сон. Але приходить ранок і жах не минає: десь поруч вбивають людей, руйнуються їхні будинки, плачуть діти, жінки народжують у бомбосховищах. Я вже пройшла через це у 2014 році і дуже добре знаю, як це – вперше відчути страх смерті, страх за свою родину, за свій дім. Тимчасом тутешні пропагандисти бридко зловтішаюся: мовляв, ось тепер “вони” – тобто решта українців — нарешті відчули те, що відчували “ми” – тобто українці, котрі вісім років тому опинились в окупації.
Зараз ми всі почуваємось статистами, масовкою без слів. Почали знову скупати крупи, олію, сірники. Знімати гроші. Заправлятися. Черги, паніка, конфлікти. А ще мобілізація. Чоловіків хапають просто на вулицях, по місту кружляють спеціальні автобуси. Тому у місті зараз можна побачити лише жінок, старих і малих. «Місто бабів та дітей», – сказав, ніби плюнув, при мені чоловік за шістдесят – як виявилось, це зараз найкращий вік. У магазині зустріла двох чоловіків — обидва безногі каліки. Їх теж, зрозуміло, не мобілізують. Жінки тягнуть додому пакети. А вдома по льохах сидять їхні чоловіки, сини, брати. Ховаються від призову. Двері, як у дитинстві, нікому не відчиняють, за ворота не виходять, телевізор гучно не вмикають, слухавку не беруть. Сидять тихо, ніби їх немає вдома. Зараз все тримається на жінках: ринок, торгівля, гроші, покупки, робота.
Читайте також: Війна з прибульцями
Патріотичних — у тутешньому “республіканському” сенсі — слів я не чула у Луганську ні від кого, крім Леоніда Пасічника і місцевих телевізійних агітаторів. Навколо мене ніхто не радіє тому, що відбувається, ніхто не святкує. Думки у людей, звісно, різні. Більшість не підтримує війну, боїться і розмірковує, що буде далі, чи не розвернеться фронт. Щиро обожнюють Путіна і вважають його великим стратегом, який дбає про мир, хіба що літні люди, котрі не мають доступу до інтернету і свято вірять російським новинам.
В ці дні Луганськ став іншим: тихим, майже безлюдним, без дитячих садків та шкіл, без питної води, бо її нікому розвозити, без радості завтрашнього дня — тієї, без якої дуже важко прокидатися з ранку. Час завмер між новинами про війну. А ще перестав працювати Vodafone — і ми стали ще більш замкненими на себе і на Росію.
Читайте також: У ОРДіЛО мобілізували навіть вчителів української мови
Страшно від усього. Страх настільки сильний, що хочеться міцно заснути та не думати ні про що. Але як я можу дистанціюватись, затулитись від всього? У мене у Краматорську рідня, у Рубіжному — друзі, у Києві безліч кого. І серце болить про всіх, хто зараз не спить, хто виявився полоненим у власному місті, у власному домі… Іноді накочується відчуття, що цей кошмар не скінчиться ніколи. Лише тепер я розумію, що навіть два тижні тому ми жили майже щасливо, не знаючи про це.