У структурі людського характеру вряди-годи криються зародки незбагненної пристрасті до злісного плюндрування, що невпинно розростається. Спочатку здається, ніби вона спрямована переважно назовні. Та в одну мить якась нестримна сила неминуче позбавляє самовладання та веде до погибелі й самого спокушеного чарами анігіляції нищителя.
Віддавна агресія вважалася чимось негативним і загрозливим, а надто, коли завдано шкоди чи спустошення не лише всьому живому, а либонь і матеріальному. Та згідно з поглядами Конрада Лоренца, вона набуває вигляду біологічного механізму пристосування до певної ситуації, здебільше такої, що передбачає захисну реакцію. Тоді як у ранній теорії Зиґмунда Фройда людське життя регулюється двома егоїстичними чинниками — потягами до поживи та сексу, хоча згодом автор замінив їх інстинктами любові (Ерос) і смерті. Справді, роль інстинктів у житті людини годі недооцінювати. Скажімо, не маючи змоги виявляти життєдайні почуття, вона ладна занапастити саму себе. З другого боку, найбільшого клопоту завдає ворохобна агресивність, яку супроводжують лихі пристрасті та задоволення від убивств, одне слово, ті напасті, що звуться злом.
У відомому дослідженні «Анатомія людської деструктивності» (1973 року) Ерих Фром подає два протилежні варіанти агресії: перший передбачає атаку заради захисту, другий — жорстоку деструкцію. Останній своєю чергою поділяється на садистичну згубу щодо інших і некрофільську манію загибелі та розкладання. Водночас автор аналізує три руйнівні персони: Сталіна, Гімлера та Гітлера.
Тут одразу пригадується, як невдовзі по колапсові совєтської системи з’явився російський переклад чималого уривку з цієї роботи, що присвячений Гітлеровій некрофілії. В апендиксі було розміщено фрагмент і про садистські схильності Гімлера. Тоді як про бузувірства Сталіна нічичирк.
Звісно, в часи ліберальної відлиги в Росії текст уже видали повністю. Та що у цій згадці такого прикметного? По суті, не варто применшувати спадковий садизм у російській владі, починаючи ще з часів Івана Грозного й аж до нинішньої агресії проти України.
До речі, Фромові теж можна дещо закинути, та тільки не замовчування, а радше генералізацію, особливо коли він указує, що нацисти поводилися по-звірячому переважно щодо євреїв, поляків і росіян. Ясно, що тут дослідник удався до поширеного тодішнього узагальнення, попри те, що найбільшими жертвами війни на совєтських теренах, окрім євреїв, стали білоруси з українцями. Але слово «росіяни» у західному дискурсі ще донедавна фігурувало на позначення всього населення совєтської квазіімперії.
Загалом у книжці Фрома згадано дві концептуалізації садизму. Перша належить фон Шренку-Нотцінґу й означає прагнення до болю (алголагнія), що буває активним (садизм) і пасивним (мазохізм). Друга сягає Фройдового вчення, що пов’язане зі статевими бажаннями (лібідо): у випадку зі хтивим садизмом утішається насильник, а мазохізм стосується задоволення, коли болю завдано собі. Деякі радикальні мислителі, як-от маркіз де Сад або Герберт Маркузе, наполягали, що садизм оприявнює свободу сексуальності. Проте важко заперечити притаманну садистові шпарку жагу контролювати та мучити. Несексуальна садистська поведінка проявлялася при застосуванні тортур стосовно раба, в’язня, переможеного щонайменше з давньоримської доби. Та якої подоби вона набуває в сучасності?
На думку Фрома, виразником і ментального, і фізичного, хоч і несексуального, садизму був Сталін, який знічев’я віддавав накази мордувати політичних арештантів засобами низки брутальних заходів НКВД, що суттєво переважали царистські. Годі собі уявити щось потворніше за сталінські табори. Крім того, цинізм ситуації полягав у тонкощах садизму. А саме, у попередньому запевненні майбутньої жертви з боку вождя в тому, нібито вона перебуває у цілковитій безпеці, з метою подальшого заподіяння їй якомога більшої прикрості.
Згадаймо, як за його розпорядженнями бралися під варту дружини, діти чи найближчі родичі совєтського керівництва (для прикладу, Калініна, Молотова, Кагановича та інших) і відправлялися до табору, а заскочені совєтські високопосадовці продовжували виконувати свої часом сумнівні обов’язки. Наступним кроком наведеної садистської «розваги» було звільнення спантеличеної людини після місяців або років ув’язнення та її призначення на посаду чи повернення додому без усякого пояснення.
Специфіка підходу Фрома полягає в тому, що в основі садизму добачається охота до абсолютного, беззастережного контролю над усім живим, але беззахисним. У п’єсі Альбера Камю «Каліґула» він якраз і підмічає тип екстремального садиста, котрому кортіло впиватися безумством і досягнути неможливого — божественної всемогутності, принагідно збезчещуючи жінок сенаторів, а потому знущатися й убивати останніх і безперестану торочити: «Я хочу Місяць».
Але Фромові доводиться стерегтися спрощення, штибу розподілу людей на демонів і святих. Адже зустрічаються поодинокі садистські риси в окремих осіб, які ніколи не претендували на те, щоби ставати господарями життя. Проте саме тотальні руйнівники силкуються знищити того, на кого спрямовано їхню агресію, при постійному страхові втратити контроль над поневоленими. Вони сахаються самого життя та любові, бо все це виглядає їм непевним і таким, що не вдається передбачати. Оскільки садизм видає ознаки анально-накопичувального характеру, він увиразнюється безсиллям, яке компенсується владою над іншими, проте слабшими. У своєму прагненні домінувати садисти залишаються самотніми. Утім авторитарні постаті нерідко бувають і садомазохістами.
З одного боку, ревнощі, заздрість і тривіальність, а з іншого, нарцисизм із фанатизмом, і визначали садистський феномен Гімлера — кволого й інфантильного «мамчиного синка», в його беззастережній відданості Гітлеру, в якому він убачає нового арійського месію: Кришну-Христа. Химородної вдачі Гімлер набуває ще до того, як стає райхсфюрером СС, адже посада тільки дала йому змогу масштабувати свої злостиві потяги. Тому не дивно, що мільйони гімлерів, які нині подибуються серед нас, кожної миті можуть отримати шанс утілити свої виплекані забаганки щодо тероризування решти людей.
А щодо «некрофілії», себто потягу до смерті, терміну, запровадженого Міґелем де Унамуно в 1936 році з нагоди промови іспанського генерала Міяна-Астрая та його гасла «Viva la muerte!» (Хай живе смерть!), то Фром убачає два її типи: сексуальну та несексуальну. Перебування біля трупів, цвинтарів і подібних об’єктів розкладання, бруду, дефекації й екскрементів, уповні розкриває ці схиблені пристрасті. Жадання вбивати та знищувати є чи найголовнішою її ознакою. Та, вочевидь, і тут у Фрома є застереження. Так, історія з Вінстоном Черчилем, яка сталася в Африці, коли той убив одного спекотного дня чимало мух і виклав їх у ряд, є хіба що свідченням лишень однієї складової цієї схильності.
Направду некрофіла видає не тільки химерна поведінка, але й мова (регулярно вживане слівце «лайно»), туалетний гумор, уподобання темного кольору та нелюбов до світлого, застигла міміка, в якій нема щирого сміху, натомість превалює вимушений кривий усміх, невміння заводити контакти, холодність і відсутність жалю, напади гніву, позбавленість ніжності та любові, самодисципліни тощо.
Власне, Гітлерові некрофільські пристрасті поширювалися на цілі країни та народи. Зруйновані міста без електрики, водопостачання, комунікації, де панують епідемії та хвороби, все це збуджувало в ньому неабияку втіху. Чимало людей, на його дике переконання, підлягали не просто культурній кастрації, а тотальному фізичному винищенню. Все це вельми знайоме також і теперішнім українцям, які потерпають від щоденної російської навали, а отже, опинилися перед екзистенційною загрозою та небезпекою зникнення їхньої ідентичності. Тож, якщо в історії щось і відбувається у вигляді трагедії, то повторюється не так у подобі фарсу, як у вигляді неприкритого та холоднокровного злочину, скоєного через жаготу Небуття.