Оксана Пахльовська, письменник, культуролог, професор. Доктор філологічних наук. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за 2010 рік (за книжку «Ave, Europa». Член Наукової ради Інституту студій суспільної та релігійної історії (Італія, Віченца) та редколегії наукової серії «Media et Orientalis Europa» («Центральна і Східна Європа». Донька Ліни Костенко та польського письменника Єжи-Яна Пахльовського
ДУША ЛЕБЕДИНА
Легка, як ельф, жінка з летючою посмішкою і летючим кроком – як вона може заплутатись у чорному павутинні хвороби? Ця жінка завжди еманувала свіжість і радість. Зачудованість життям. Справді, такий завжди трохи здивований ельф, який – попри клопоти і цейтноти – завжди бачив зелений світ, чув музику дерев, з усього вичакловував живу душу, надію і віру, що все має вивершитися світлом. Неодмінно. От не переможе темрява, і годі.
Я познайомилася з пані Оленою в 2008-му, коли вийшла моя «Ave, Europa!» і через пані Олену та Юрія Макарова почалося співробітництво з «Українським Тижнем». Олена Чекан працювала в редакції від самого початку народження цього особливого часопису, – і вона сама багато в чому робила його тим абсолютно новим і унікальним виданням, яким він є на сьогодні. Тож було багато зустрічей в редакції, планів, рефлексій, дискусій. Роки були відповідні: дедалі відчутніший параліз помаранчевої влади прокладав дорогу чорному катку Януковича. Олена дуже від цього страждала, але переплавила своє страждання, своє обурення – у становчий моральний та інтелектуальний протест.
Олена Чекан йшла завжди своїм окремим шляхом у журналістиці. Це все ще рідкісна в наших координатах інтелектуальна культурологічна журналістика, позначена неповторною особистістю автора, впізнаваним стилем, імпресіоністичною настроєвістю і якоюсь дуже світлою філософією життя. Входила в кімнату чи в твоє життя ця жінка – і ставало світліше.
Живемо в часи постмодерної імітації, масок, до огиди знайомих симулякрів, невротичних мод. А тут раптом – людська автентика, яка буває тільки у людей дуже високої культури. Адже коли культура стає фібрами особистості, вона міняє параметри світу. Це не показ на публіку, а переживання вглиб. Актриса, чтиця, журналіст – три іпостасі, які взаємодіють, заряджають взаємні приховані ресурси. Звідси й діапазон – справді рідкісний діапазон журналістської подорожі світом. Подорож світами в різних точках планети, подорож історією – від сталінських репресій до нинішніх нанотехнологій, від соціальних проблем до мистецьких аналізів – живопис, музика, література… Тому, куди б не пролягала подорож Олени – до баварського замку Нойшванштайн чи поховань репресованих поляків на Волині, до країни Бутан у Гімалях чи до безпритульних дітей, а звідти знов до княжих міст України чи Гібралтарської скелі, – це ніколи не є нарація, стільки в тих подорожах особистісно пережитого, просвітленого моментальністю індивідуального сприйняття у переплетенні інтелектуального та емоційного. І діалоги – також безцінні: письменники і дипломати, митці й російські опозиціонери, польські, французькі, німецькі, литовські інтелектуали… Знайдемо там розмову з Юрієм Афанасьєвим і з Борисом Нємцовим. До речі, саме в інтерв’ю з Оленою Чекан Нємцов попередив про «путінізацію» України, але передбачив при тому, що
Янукович «на Банковій не затримається» … Це було за два роки до початку Євромайдану.
Але чомусь не хочеться згадувати ті роки через фільтри політики. Хочу пригадати пані Олену світлими флешами пам’яті.
Ми з нею – практично сусідки: вона мешкала зовсім неподалік від нашого дому. Тому найперший з флешів – це наша подруга в сусідньому парку, висока, струнка і дуже зелена. Сосна. В одну з наших перших зустрічей пані Олена мені її показала з неймовірною радістю. Щось там було сталося з тою сосною, мов вітром отруйним торкнуло, – що її вершечок почав усихати, гілля мляво хилилося врізнобіч. Олена казала, що розмовляла з тією сосною, молилася за неї, посилала їй позитивні флюїди… І ось сосна ожила, гілочки напружинились, вершечок став знову свіжо-зелений.
Бачила, який стрес пережила Олена, коли в жовтні 2011 року писала матеріал про Волинську Катинь: сотні розстріляних карателями НКВС поляків біля Новоград-Волинського – як припускається, напередодні і на самому початку Другої світової . Йшлося при тому, судячи з артефактів, про підприємницьку, фахову, зокрема й військову еліту. Перед наступом нацистів їх – як «неблагодійних» в очах радянської влади – знищили цілими сім’ями, розтрощуючи черепи немовлят прикладами рушниць, ледь прикопуючи розстріляних і звалюючи потім на них нові трупи. Олена довго не могла заспокоїтись, втратила сон. Казала, що найбільше її вразило в тому потворному видиві радянського минулого, серед тих сумних артефактів не що, а – пляшечка з парфумами. Знищене життя якоїсь польської пані – і нічого не лишилось. Лиш аромат парфумів у слові українського журналіста.
От, власне, таємниця журналістської майстерності, коли журналіст стає письменником. Якщо не сказати цієї деталі, втомлена пам’ять каталогізує і цей черговий кошмар радянських злочинів серед нескіченних інших, поселить його на периферії свідомості. А та пляшечка парфумів зупиняє час, і з темряви того часу проступають риси якоїсь беззахисної польки, – може, дівчини, може, матері, – в чиє життя увірвались російські карателі, дощенту його зруйнувавши…
Олена вміє передавати привіт з того світу. Закінчую статтю якраз у червні 2015-го – напередодні поїздки до Парижа на презентацію видання «La Règle de Jeu» («Правило гри»), присвяченого Україні. Ідеатором і упорядником є Галя Акерман, відома французька журналістка, письменник, історик, експерт з Росії, релігієзнавець, перекладач. Це Галя Акерман супроводжувала Бернара-Анрі Леві в його поїздці на революційний Майдан. Друг Політковської і філософа Ґлюксманна (чия невістка Ека Зґуладзе реформує нашу поліцію), Галя постійно поруч з Україною. Зробила велику виставку про Чорнобиль у Барселоні, вивчала з Ліною Костенко Чорнобильську зону… Нині – виконавчий директор Міжнародної асоціації «Європейський Форум для України». А ось і стаття Олени Чекан про «гуцульського супрематиста» Олександра Акермана, чоловіка Галі, визначного французького художника родом із Закарпаття … Чи це нас так мало, що все так тісно переплетене? Дякуєш Олені за цю публікацію і маєш відчуття, що ніби й за неї їдеш у Париж, згадуючи, як вона любила це місто…
І ще один епізод. Був День Незалежності, 24 серпня, – вже коли Янукович з його орками судомно вп’ялися залізними кігтями у державу. Пані Олена подзвонила привітати зі святом, ішла на Майдан. І сказала мені виклично – з веселим азартом дівчинки-підлітка: а я принципово одягну вишиванку. І справді, мені здається, в неї була якась унікальна старовинна вишиванка з насиченими кольорами.
І от питання – це ж та київська інтелігенція, яка традиційно і родинно й історично була, напевно, російськомовною. Але це навернення до України, ця любов до України мають у собі неймовірну знову ж таки автентику, таку пронизливу щирість, яка обеззброює, той чистий ентузіазм, який заряджає пасіонарністю і великі й малі справи. Бо це питання вибору, а отже, питання долі. Було так зворушливо думати про тендітну витончену жінку, яка вишиванкою протестує проти тих темних сил, що вже тоді згущувались, клубочились, щоб потім розпоротись і вивалити з свого нутра тітушок та чорний «Беркут» на кривавих снігах Євромайдану…
Якось увечері дивний дзвінок: така завжди лаконічна, делікатна, завжди вибачалась, що турбує. А то раптом піввечора розповідала мені про своє життя. Про красиву й трагічну історію. Про жертву жінки. Про містику любові. Я навіть їй порадила написати цю історію – адже, крім статей, інтерв’ю, репортажів, Олена писала дуже талановиті імпресіоністичні шкіци. На останній сторінці «Українського Тижня» після великих тем можна було ніби забігти до неї на вечірній затишок, зігрітись біля каміну, перемовитися таємними знаками з дитиною або деревом. Пані Олена була магом таких шкіців, з яких проступав потенційний прозаїк. І от такими імпресіями вона описала мені меандри свого жіночого буття. Ніби хотіла залишити комусь, кому довіряла, таємницю великого почуття.
Або й просто: перестрілись на Гончара задля якоїсь справи – і це була остання наша зустріч, коли вона була при здоров’ї. Лежали сніги, і Олена легко йшла у шубці, така собі елегантна білочка, що мерехтіла під ліхтарями. Мабуть, щось відчувала, бо сказала мені, що хотіла би перевірити здоров’я, бо і синові ж вона потрібна, і стільки ж іще працювати треба для України… Аж дивно було її чути – з нею просто не в’язалась хвороба. Але було тривожно її слухати. І потім, коли ми вже попрощались, я провела її поглядом, – як вона тихенько танула між снігами, ніби опускаючи за собою легку завісу вечірніх сніжинок.
А далі почалося непоправне. І першим сигналом було не повідомлення про хворобу чи скарга, а – вибачення. Вибачення, оскільки пані Олена завжди писала матеріали про виступи і презентації Ліни Костенко . Ми домовлялись про наш звичний спосіб роботи: вона записувала вечір, потім надсилала нам, радились… Була вона й на презентації книжки Івана Дзюби «Є поети для епох» в «Арсеналі» 9 квітня 2012 року – сказала, що надішле матеріал. І раптом – тиша, ані листів, ані дзвінків. І мені ж теж не хотілось турбувати. Аж потім виявилася правда: те чорне павутиння хвороби почало її засотувати.
Але коли я вперше побачила її вже в стані хвороби, мене зустріла сліпуча жінка в аквамариновому тюрбані. А ви що подумали? Яка з біса хіміотерапія?! Мені так і лишився в пам’яті той свіжий аквамарин, блік Середземномор’я. І що ж він міг супроти тої хвороби? А от же міг, бо згадується не трагедія переможеного тіла, а світла воля до життя переможної душі.
Але ще: було дуже страшно здалеку і зблизька бути свідком етапів хвороби, бачити, як людину нищить не лише хвороба, а й система, від якої у спадок дісталась держава, не здатна подбати про здоров’я своїх громадян. Драма сина Богдана, який – попри справді титанічне зусилля врятувати матір – був приречений відчувати, як брак грошей веде до загибелі найдорожчу людину. Зусилля редакції і друзів, які мають інших друзів чи рідних, яким теж треба допомагати. Постійне почуття вини. На тлі владного Левіафана зі щупальцями олігархічних кланів, що, висотавши ресурси країни, готували разом з Путіним сценарій війни проти неї… Думалось тоді: о Господи, якщо комусь важко зрозуміти, що таке Європа на рівні філософії, варто хоча б зрозуміти на рівні медицини, що європейська реальність – це зокрема й та «соціальна держава», яка бере на себе витрати за лікування кожного громадянина. І ось тоді Європа – це не електоральна риторика, а вимір, який може діткнутись кожного людського життя…
І ще один флеш. Під час однієї з зустрічей у редакції «Українського Тижня» говорили про важливість статей у часописі про наукові гіпотези й відкриття, які стосуються стану й становища людини в сучасному світі. Я згадала про теорію італійських учених з Парми про дзеркальні нейрони – достатньо загадкові нейрони, що активізуються при спостереженні поведінки іншої людини. З допомогою цих нейронів людина декодифікує дії та почуття інших людей, вчиться їх розуміти, перетворює на мову і тим самим будує систему координат для орієнтації не лише в просторі й часі, а й в етичних площинах. І якщо інша людина страждає, наші дзеркальні нейрони змушують нас поставити себе на місце тієї людини, включаючи спів-чуття, спів-переживання. Тобто це нейрофізіологічне явище свідчить про закладений природою імператив для виживання людської цивілізації, що втілюється у співчутті, жалості, емпатії, – це те, що в біо-соціальній поведінці має назву «емпатична участь». Звідси й солідарність, взаємна підтримка й допомога. На біологічному рівні в нас запрограмована соціальна відповідальність. А вже потім людина сама зуміла цей інстинкт перетворити на музику, слово й молитву. На добру волю. На місіонерство. І на волонтерство, як у сьогоднішній Україні. В чужих історіях болінь і борінь, кохань і втрат, надій і страждань ми впізнаємо самих себе. Словом, усміхайтеся – і вам усміхнуться, жалійте іншого – і інший пожаліє вас.
Коли я це говорила, я побачила на очах Олени сльози: вона співпереживала вже від однієї думки про співпережиття.
Квітнева легка душа покинула світ холодного грудня 2013-го року. За місяць до смерті Олена бачила початок Євромайдану. Може, її душі, зітканій з поезії, музики і квітів, було від того легше покидати Україну, яка остаточно – будемо сподіватись – звільнялась з-під влади кремлівського Мордору…
Пані Олена дуже любила Цвєтаєву і унікально тонко її читала. Як може читати поезію та назавжди загадкова і вічно молода жінка в «Солярісі» Тарковського, яку грала Олена Чекан. Жінка, що мовчки дивилась у вікно і бачила космос. Тому зараз, коли на тектонічному розломі історії зійшлись в остаточному герці Україна й Росія, коли кресляться кордони нової Європи, коли в неандертальський проріз очей путінської Росії провалились і російська музика, і живопис, і поезія, ніби їх ніколи в Росії й не існувало, – такою є важливою та аристократична півтемрява, в якій Олена Чекан тихо, без надриву й риторики, читала Цвєтаєву й інших російських письменників. Це і є одне з облич справжньої України: відповісти на потворне насилля, на шовіністичну істерику, на мілітарний угар хворої недоімперії – спокійним голосом культури і гідності.
Тож і хочеться згадати Олену Чекан цими чистими, стражденними й високими словами:
Пляшущим шагом прошла по земле! – Неба дочь!
С полным передником роз! – Ни ростка не наруша!
Знаю, умру на заре! – Ястребиную ночь
Бог не пошлет по мою лебединую душу!
Не знаю, чи Бог послав за нею «яструбину ніч». Але знаю, що в неї була «лебедина душа». Яка в грудні 2013 року, коли для України почався відлік нового історичного часу, пролетіла над тією нашою високою сосною. Душа Олени з нею прощалась, а сосна росла, сповнена сил і життя.
Оксана Забужко, українська поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист. У своїй творчості приділяє багато уваги усвідомленню української ідентичності і при цьому часто користуючись методологією фемінізму та постколоніалізму
М’ЯКА ТВЕРДІСТЬ
Пані Олену я запам’ятала по журналу «Art-Line» – то була середина 1990-х, нині забутий благословенний короткий період справжньої, не шустер-симулякрової свободи слова: коли українські ЗМІ ще були справді українськими – і за власниками, і за контентом, – а українські журналісти взорувались не на Москву, а «на Захід», і чесно старались завоювати публіку добропорядним «меритократичним» способом – якістю матеріалів, – в результаті в Україні було цікаво читати пресу й дивитись телевізор (так!), і навіть не просто цікаво, а й необхідно: щоб довідатися, гейби справді в незалежній європейській країні, що твої співвітчизники пишуть, знімають, грають і малюють, і взагалі, чим живуть. Одне слово, «Art-Line», редаґований Юрієм Чеканом, «читали всі». І статті пані Олени, відповідно, також.
Мені пан Юрій був одного разу зателефонував із проханням написати для них невеличке есе (здається, про якийсь міжнародний письменницький форум, з якого я саме повернулася), – тексти тоді відсилалися факсом, інтернету ще не було, а потім треба було їхати в редакцію за гонораром – редакція містилася десь в індустріальному задуп’ї, в районі заводу «Більшовик», і там я вперше вгледіла «ту саму» Олену Чекан, котру раніше знала з її публікацій – завжди розумних, інтелігентних, позначених якоюсь особливою «внутрішньою підтягнутістю» стилю і одночасно (що розлито між рядків і ніколи не дається укрити) – щирою й непідробною захопленістю тим (і тими), про що (про кого) писала. Авторка виявилась вродливою, так само підтягнутою, елеґантною жінкою, ми перекинулись кількома жартівливими репліками, і я запам’ятала її сміх – їй личило сміятись, а це буває далеко не з усіма вродливими жінками (те, що першою підмітила Леся Українка, і недарма її Мавка відразу складає про Килину безпомильну думку, бо «чула сміх її і голос», а на заперечення Лукаша, ніби «сього ще мало», відрізає безапеляційно – «ні, сього доволі»: сміх і голос – таки дійсно той найпевніший маркер людини, який ніколи не заводить).
Потім, уже по багатьох роках, виявилося, що для пані Олени Леся Українка також один із «головних авторів», «на ціле життя». Важливий штрих, що повністю завершив для мене її портрет: вона була жінка саме цього типу – «Лесиних читачок». А це справді окремий культурний тип, не побоюсь навіть сказати – порода…
Втім, найяскравіша про неї історія, що вбилась мені в пам’ятку, пов’язана з іншим класиком, і розповів її Юрій Макаров. Вони тоді разом працювали на «плюсах» (ще не «спутінізованих», з повним набором «по-європейськи» змістовних дискусійних шоу і яскравих культурних програм), і ідея зняти документальний серіал про Шевченка, за словами Макарова, належала саме пані Олені, і вона ж була й мотором цілого проекту («Юрочка, надо снимать!» – досі звучить мені в вуху любовно відтворена ним її інтонація – м’яка й тверда одночасно, так що мимоволі згадується винайдена Стусом формула, яку зафіксував у своїх спогадах М.Хейфец: «м’яка твердість», саме той випадок, і в ній вона весь час відчувалась…). І от, на зйомках «Мого Шевченка» (і досі – найкращого твору всієї нашої фільмової шевченкіани за всі роки незалежности!), у Казахстані, посеред тої кос-аральської пустелі, де до найближчого населеного пункту треба півдня трястись «уазиком», пані Олену вкусила змія. В ногу.
У групи був вибір, розповідав Макаров: або покинути зйомки і негайно гнати машину в найближчий медпункт – або дозняти матеріал до кінця світлового дня, і тоді вже їхати – втративши таким чином кілька годин, які могли б виявитись для пані Олени вирішальними. Для її здоров’я, а,
можливо, й для життя (хтозна, що то за змія була!). Останнє слово було за самою хворою – блідо-зеленою, з перетиснутою джгутом ногою, але все-таки притомною настільки, щоб прийняти рішення. І вона скомандувала: «Знімаєм!».
І вони лишились. І все, що треба, відзняли. Згодом у медпункті лікарі не могли зійти з дива, як таке зволікання обійшлося без жодних фатальних наслідків. Бо змія таки була отруйна…
Вражена цією історією, я потім, у телефонній розмові, зажадала від пані Олени подробиць, але вона тільки сміялась – красиво сміялась, хіба, може, трошечки збудженіше, ніж зазвичай. І сказала, що вважає цей випадок чистої води чудом – результатом Шевченкової опіки. І що цілий час ту опіку відчувала, весь період роботи над фільмом.
А потім їм усім довелося з каналу піти. І туди прийшли зовсім інші люди – знімати зовсім інше кіно…
Простір для культурної журналістики – того класу, в якому працювала пані Олена, – від початку 2000-х з року в рік стрімко збігався, як шагренева шкіра. Україномовних видань зосталось на пальцях однієї руки, а таких, що потребували б матеріалів її рівня, – і того менше… Я не знаю, яке це мало бути відчуття – коли система витісняє тебе на маргінеси професії, заганяє в лузу, як більярдну кулю, і ти можеш тільки безпорадно споглядати, як твоє місце – твій екранний час, твою журнальну площу, приділену тобі на твій земний термін кількість друкованих знаків, – юрмами займають байдужі циніки й напівписьменні невігласи, – але, підозрюю, це щось подібне до того, що переживала українська інтеліґенція в задушливі 1970-ті: в поколінні моїх батьків найпоширенішою хворобою була онкологія – саморозвал організму під тиском затяжного стресу.
На якийсь час я була стратила її з виду. А потім дізналася, що в пані Олени рак…
В історії української журналістики вона назавжди залишиться для мене прикладом того, якою та журналістика, короткий щасливий час, була – і якою вона могла б бути.
Якби не війна – та, якої ми 15 років не помічали. І якій пані Олена теж стала жертвою – ніким у такій якості не зареєстрованою, а проте безперечною: як і цілій когорті блискучих українських журналістів 1990-х, їй просто не дали повною мірою зреалізувати свій талант.
Добре було б тепер видати її найцікавіші публікації окремою книжкою. Для майбутніх журналістів нової України.
Игорь Померанцев, прозаїк, поет, журналіст, правозахисник, радянський дисидент, радіожурналіст на ВВС та «Радіо Свобода», автор радіоп'єс
Forever — назавжди
Олена Чекан прийшла в журналістику з театру. Найбільше вона любила під час виступів читати вірші. Золоте правило журналістики — дотримувати балансу. Олена цим правилом нехтувала, і тому читач любив її: на емоції відповідаєш емоціями. Під час інтерв’ю вона не просто ставила співрозмовникам запитання, а говорила з ними так, ніби це приватна бесіда. І співрозмовників вибирала таких, із ким їй було цікаво.
Наші з Оленою стосунки були багатогранними: вона була моїм редактором у журналі «Український тиждень», уважним редактором, моїм інтерв’юером (говорили про ремесло радіо, про винну культуру, про Україну), моїм автором (у радіопередачі «Поверх бар’єрів» вона розповідала про свої улюблені платівки), нарешті, моїм епістолярним співрозмовником. Я дуже любив отримувати від неї листи: дотепні, глузливі, ліричні. Добре пам’ятаю її есе-подорожі, її голос, її сміх. Часто ловлю себе на бажанні написати їй листа, а потім із нетерпінням чекати на відповідь. Свої листи, адресовані мені, вона підписувала англійською літерою F. Тільки я знав, що ця літера означає слово «forever», тобто «назавжди». Такою вона для мене й лишилася — назавжди.
Тижднь.ua висловлює подяку кервництву Literaturhaus Wien Mag. Robert Huez та Barbara Zwiefelhofer за надані фото і відео матеріали презентації книги пані Олени Чекан OLENA CHEKAN – Hymns to Ukrainian Art – Bohdan Rodyuk Chekan (Ed.) 09.03.2016 в Literaturhaus Wien
Авторські права на відео ©Literaturhaus Wien