На торішньому Каннському кінофорумі Серж Аведікян підкорив журі та глядачів неординарним розкриттям теми геноциду вірменського народу та незвичним художнім рішенням своєї стрічки, за що й отримав «Золоту пальмову гілку».Цього разу разом із українським режисером Оленою Фетісовою він презентує в Каннах проект художнього фільму «Параджанов». В межах Дня Параджановав Українському павільйоні на кіноринку також демонструватимуть «Тіні забутих предків», документальні картини Романа Балаяна «Ніч в музеї» та Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина», ексклюзивні документальні зйомки Параджанова, зроблені Сержем Аведікяном. Напередодні режисер знайшов час для Тижня.
У. Т.: Ви познайомилися із Сергієм Параджановим, коли його ім’я вже було легендою. Чи боялися ви цієї зустрічі?
– Так, звісно. Я завжди захоплювався роботами Параджанова. Коли ж він опинився за ґратами, ми в Парижі розгорнули кампанію на його захист. Через Іран, через вірменську діаспору ми отримали копію стрічки «Колір граната» на 16-міліметровій плівці та влаштовували покази. Ми зв’язалися з Лілією Брік, Ів Сен-Лораном. Шукали та знаходили людей, думка яких була вагомою не лише у Франції, а й в усьому світі. А коли вже Параджанов був звільнений, я приїхав до Єревана, де народився. Дуже хотів зняти стрічку про друзів дитинства, з якими навчався у французькій школі. А тут Генріх Малян, відомий вірменський режисер, запитав, чи не хочу я часом поїхати до Тбілісі, познайомитися з Параджановим. Він знав, що я мріяв про це. Знав, що маю речі від Іва Сен-Лорана для Параджанова. Певна річ, я погодився. Попри те, що не мав візи на відвідування Тбілісі, ми ризикнули. У Франції на якомусь фестивалі я познайомився із Софіко Чіаурелі, тому, приїхавши до Тбілісі, зателефонував їй, – це було 1983 року, 31 грудня. Вона запросила в гості, додавши: «Сергій буде у нас ввечері». Однак була вже перша, друга ночі, а він не приходив. Тож я вже казав Софіко, що маю йти, позаяк вже час їхати. Але тут з’явився він, й усе змінилося, заворушилося. Від цієї зустрічі залишилися не лише фотографії, а й невеличкий фільм, хвилин на 35: у друга була семиміліметрова камера. Сергій дуже полюбляв гру, все довкола себе він перетворював на театр. Одразу запропонував залишитися назавжди, забрав мій паспорт, приміряв речі від Сен-Лорана…
У. Т.: Що найбільше тоді вразило та запам’яталося?
– Нині, коли я маю грати Параджанова в кіно, дедалі частіше згадую ту зустріч. Коли я вперше його побачив, мені здалося, що ми давно знайомі і дуже добре знаємо один одного. Ми ось так розкрили руки назустріч один одному та обійнялися. Це було дуже природно. Потім я не одного разу помічав, що, зустрічаючись із кимось уперше, Сергій або приймав його, або ні. Це інтуїтивне «свій-чужий» було дуже розвинене у нього. Він людина колосальної інтуїції та знає про тебе щось таке приховане, про що ти сам можеш не здогадуватися. Може, це трохи дивно, але в ньому поєднувалася дитяча природність поведінки та безперервне театральне дійство, де він сам і режисер, і головний актор. Він заволікав усіх у ці неймовірні перетворення. Це жило в ньому природно й органічно. Здавалося, що він дивиться крізь людей і предмети, що він бачить все в іншому ракурсі, під іншим кутом, що йому дано знати те, що жоден не може розгледіти. Він витворював довкола себе фантастичний та сповнений чарів світ гри та як велика дитина тішився ним. Напевно, він міг бачити приховане, якусь таємницю. І це для нього було реальнішим, ніж справжнє життя. Поруч із ним завжди відчувалася його колосальна творча енергія, протистояти якій було неможливо.
У. Т.: Сергій Параджанов був містиком і містифікатором. Чи не боїтеся рухатися в цьому напрямку?
– Якщо боятися, то й починати не варто. Сергій, коли ми вперше зустрілися сказав, що ніколи не треба боятися, тому що людина народжується вільною. Крім того, як на мене, якби сам Сергій боявся, він не вижив би у в’язниці. Не зняв би своїх стрічок. Думаю, закон митця – бути небезпечним для влади. Хоч трохи, щоб вони боялися тебе, а не ти їх. Він ніколи не мав ні перед чим страху. Й навіть перед смертю. Я провідував його в паризькій лікарні, він був уже зовсім слабким, але і тоді намагався наповнити життя радощами, він звеселяв та підбадьорював нас.
У. Т.: Наприкінці життя Параджанов казав: «Всім відомо, що у мене три батьківщини. Народився я в Грузії, працював в Україні, померти збираюся у Вірменії». А скільки у вас батьківщин?
– Справжня батьківщина для мене – це театр, кіно, це любов, це людина. Для душі немає кордонів.
У. Т.: Що у вас із Параджановим спільного, а що відмінного в характері, ментальності, звичках тощо?
– Це секрет. У нього була своя аура, своє магнітне поле. А чи вдасться нам відтворити цю магію Параджанова у нашому фільмі, це зможуть оцінити лише глядачі. У мистецтві обов’язково має бути така магнетична сила, що б’є, як любов. Я аж ніяк не наївний і розумію, що знімати стрічку про Параджанова – це неабиякий ризик, тому що багато хто вважає, що він так чи інак нині живий. Скажу лише, він близький мені за духом, його Всесвіт мені також дуже близький.
У. Т.: Яка із його стрічок найулюбленіша?
– Гадаю, його шедевр – це «Колір граната». Там немає жодного недовершенного плану чи кадру. І це в той час, коли він як людина, як особистість, напевно, опинився у найкритичнішій ситуації свого життя. Мені здається, що він повсюди був іммігрантом, батьківщиною якого була його творчість. У його мистецтві є водночас дуже проста й дуже складна річ: ти любиш не лише те, що перед тобою на екрані, а те, що поза ним, всю глибину минулого, теперішнього та майбутнього. Й іноді те, що мається на увазі, важливіше за те, що бачиш насправді. Такої багатошаровості, багатозмістовності глядач не може не відчути.
У. Т.: У вашій творчості доволі потужною є вірменська тема. Як актор ви грали в кількох картинах французьких режисерів вірменського походження, зокрема, у стрічці Анрі Вернея «Майриг», ви зняли фільм «Собачі історії». Тепер – Параджанов. Що переважило: те, що він вірменин, чи те, що він геній.
– Для мене те, що він геній, і те, що вірменин, нерозривно. Якщо у народу немає коріння, а є лише крона, з цим важко жити. В діаспорі завжди так. Наше коріння лишилося у Вірменії. В собі ці корені відшукати вкрай складно, щоб минуле твого народу поєдналося з теперішнім, тоді корені почнуть живити крону й дерево оживе. Це не означає, що я завжди кажу собі та всім: я вірменин, я вірменин. Головне, бути людиною. У нас тяжка історія та спадщина, я маю на увазі геноцид та відносини з турками. В молоді роки я зробив три-чотири документальні фільми на цю тему. У мене багато друзів у Туреччині, в Стамбулі. Не можна жити виключно минулим, треба дивитися у майбутнє. Допоки ми чесно не розповімо, що трапилося, будемо разом помирати: і вірмени, і турки. А треба жити. Не з геноцидом, а з подоланням цієї трагедії. Не можна зациклюватися, не можна бути обмеженими, прокидатися й жити з думкою, що був геноцид. Але водночас не можна забувати й викреслювати те, що сталося. Треба жити, дивлячись у майбутнє. Мені вдалося нещодавно зробити нову докуметальну стрічку про геноцид, яку показали в Туреччині на ТБ, моя остання анімація «Собачі історії» також про це.
У. Т.: Коли ви почали знімати картини про геноцид, що це було: обов’язок, данина пам’яті чи для себе необхідно було зрозуміти, що сталося насправді?
– Перші стрічки про геноцид з’явилися у Франції у 1982–1983 роках. До цього часу не було нічого, не хотіли навіть торкатися цієї теми з політичних міркувань. Мені ж важливо докопатися до правди. Я не люблю націоналізму й націоналістів, тому що вони завжди намагаються щось приховати. Націоналізм – це не лише кордони держав, а й межі думок. Я б дуже хотів, щоб усі люди, усі народи були терплячішими. Й у націоналізмі, й у прояві своїх релігійних почуттів. А для цього треба бути правдивими, не приховувати від народів навіть найжахливіших сторінок історії. Зокрема, варто розкрити правду туркам про геноцид вірмен.
У. Т.: В Україні така ситуація склалася з Голодомором: тоді на Сході нашої країни померли цілі райони, які одразу ж заселили переселенцями з Росії, певна річ, там нині заперечують усе це, позаяк їхні родини не помирали. А за радянської влади Голодмор був узагалі забороненою темою. Що, на вашу думку, є дієвішим для суспільства в розкритті жахливих сторінок минулого: історичні праці чи художні твори?
– Як на мене, це має бути паралельно. Для людини з вулиці, звісно, мистецтво зрозуміліше, дієвіше, тому що воно більш емоційне. Серйозні наукові праці навряд чи хтось масово читатиме. Проте робота митця має ґрунтуватися на правдивих фактах історії. Й у школі варто подавати правдиву історію, не переписану під певний політичний момент. Діти мають знати правду, щоб ніде у світі не повторювалися такі трагедії. Діти мають знати, що війна, геноцид, Голодомор – це патологія, це ненормально, це злочин. Потрібні книжки, документальне та художнє кіно. І дуже важливо, щоб у світі тривав діалог на найболючіші теми. Не треба боятися діалогу. У художників, у артистів часом більше можливостей, ніж у політиків та вчених задля налагодження діалогів. До речі, Параджанов своїми роботами й провокував такі діалоги, тому що він у своїх стрічках на прикладі різних народів – українців, вірмен, грузинів – порушував теми загальнолюдські, близькі й водночас зрозумілі всім. Усі його картини національні, але не націоналістичні, загальносвітові. Це універсальна культура.
У. Т.: У «Собачих історіях» ви розповідали про геноцид вірмен алегорично. Чому ви обрали таку форму?
– Історя собак була витоком геноциду. Це правдива історія. Турецька влада не хоче, щоб про це знали. Про неї в Туреччині не прийнято навіть згадувати, у школі цьому не навчають. А історія, власне, така: коли младотурки почали розбудовувати нову Туреччину, вони казали, що нині все буде інакше, по-європейському: ми з Європи, ми освічені, забудьте про Османську Імперію. Вони вирішили винищити всіх собак у Стамбулі, проте не хотіли жорстокості. Тому французькі вчені з Інституту Пастера запропонували застосувати гази, а потім ще й підзаробити на утилізації трупів: шкіра, вовна, м’ясо. Проте младотурки відповіли, що їхня релігія їм забороняє вбивати, ми просто дамо трохи грошей курдам і циганам, нехай вони їх і ловлять та вивозять на острів. На якому вони без їжі помруть, але це зроблено буде не нашими руками. Я вибрав анімацію, тому що реалістичні кінокадри з собаками, що масово гинули, були б просто нестерпними для глядача. Анімація дала мені можливість досягти якоїсь абстракції, позаяк намальовані люди і собаки схематичніші, відстороненіші. А документальності того, що відбувається, ми досягли за рахунок тла, на якому розгортається трагедія: це фотокартки, що ожили, дагеротипи Старого Стамбула.
У. Т.: Як сприйняли «Собачі історії» в Туреччині?
– Турецька демократична опозиція – це і мої друзі також. Вони доклали чимало зусиль, щоб картину побачило якомога більше людей в Туреччині. До того ж я ніколи не співпрацюю з владою ані в Туреччині, ані у Вірменії, виключно у Франції.
У. Т.: На якому етапі нині «Собачі історії», фільм другий. І як просувається робота над стрічкою про Параджанова?
– «Собачі історії-2» вже цілком готові. Зйомки відбувалися у Стамбулі. Там є собаки, які дивляться на людей, люди, які дивляться на собак, і є я, котрий споглядає місто згори. Щодо картини «Параджанов», то кінопроби до неї вже майже завершені, а знімати розпочнемо у вересні.
Біографічна нота
Серж Аведікян, французький актор та кінорежисер, володар «Золотої пальмової гілки» Каннського кінофестивалю 2010 року
1955 р. – народився в Єревані в родині репатріантів з Франції.
1970 р. – разом із сім'єю переїхав до Франції.
Здобув освіту в Консерваторії драматичних мистецтв у Медоні.
1976 р. – організував театральну трупу.
1988 р. – заснував власну кіностудію.
Як актор здобув європейське визнання численними роботами в театрі, кіно й на телебаченні.
Фільм «Параджанов»
Художня картина «Параджанов», у якій Серж Аведікян зіграє головну роль та буде корежисером,присвячена 90-річчю митця, яке відзначатиметься в 2014 році. Метою створення біографічної драми «Параджанов» автори майбутнього фільму декларують віддання пошани геніальному режисерові, який ще за життя увійшов в історію світового кіно та прославив Україну, створивши фільм «Тіні забутих предків». Його творчість шокувала тоталітарний радянський режим, але, незважаючи на роки ув’язнення та заборони працювати за фахом кінорежисера, Параджанов зумів вижити й переможно повернутися у професію. Хронологічний проміжок стрічки від 1960-го – року одруження з Світланою Щербатюк – до тріумфу на Роттердамському кінофестивалі у 1987 році, де пройшла ретроспектива його картин.
Роман Балаян,художній керівник та креативний продюсер:
Мені запропонували стати режисером цього фільму, проте я відмовився. Про Параджанова створено майже 50 документальних стрічок. Я теж зняв про нього документальну картину «Ніч в музеї» і цим, як мені здається, віддав свою шану цьому генієві. Він творив елітарне кіно, яке знають лише кіномани й мистецтвознавці, та для мене особисто Сергій цікавіший за свої роботи. Його особистість – унікальне явище… Фільм-біографія – це завжди ризик, тому що є 100–200 людей, які добре його знали, і дивлячись художню стрічку про його життя, вони стануть говорити, що це зовсім не він, що він був іншим. Нащо мені грати в ці ігри? Краще я буду збоку наглядати, щоб там часом чого не накоїли…
Олена Фетісова, автор сценарію, продюсер та корежисер фільму:
Кінопроект «Параджанов»розроблено незалежною кіностудією «Інтерфільм» в рамках Європейської продюсерської програми EAVE. На міжнародних форумах копродукції, де я презентувала цей проект, він викликав неабиякий інтерес та отримав високу оцінку кінофахівців. Це дозволило нам залучити до реалізації фільму копродюсерів з Франції, Нідерландів, Грузії та Вірменії. До партнерства в реалізації проекту також долучилися Французький Інститут у Києві, Європейська продюсерська програма EAVE, авіакомпанія МАУ, а також меценати – знавці та поціновувачі творчості Сергія Параджанова. Орієнтовний початок зйомок – вересень 2011 року, Грузія. Далі група переїде до України, потім до Вірменії, а закінчити знімальний період плануємо навесні 2012 року у Роттердамі (Нідерланди).
Бюджет, терміни
Вартість майбутньої картини – €1,9 млн.
Половину бюджету фільму (національне фінансування) знімальна група розраховує отримати від Державного агентства України з питань кіно. Конкурс на отримання фінансування має бути оголошений найближчим часом. А решта фінансування бюджету вже підтверджена зарубіжними партнерами. Прем’єра картини має відбутися на Каннському кінофестивалі 2013 року.