На відміну від українців, французи рідко коли виходять святкувати під державними прапорами національне свято День взяття Бастилії. «Кілька десятиліть поспіль прапор негласно привласнили прихильники Національного фронту, — пояснює Катрін, учителька історії в одному з паризьких коледжів. — Спочатку батько, Жан-Марі Ле Пен, а за тим його донька Марін систематично організовували політичні акції, надуживаючи французьким прапором. Отже, всі решта за замовчуванням припинили під ним виходити, аби не мати вигляду крайніх правих».
В імперій — свої комплекси. Офіційна ідеологія з часів Франсуа Міттерана всіляко заохочувала у громадян відчуття провини за колоніальне минуле. Не можна сказати, щоби Франція зовсім не була відповідальна за численні злочини на територіях колишніх колоній, особливо під час Алжирської війни. Шовіністичне мислення, зверхнє ставлення до іноземців, — усе це справді було і є присутнім у свідомості частини французького істеблішменту. Проте усвідомлення проблеми — це одне, а її політична експлуатація різноманітними політсилами, часом у протилежних цілях, — зовсім інше.
Читайте також: Упрозорена приватність
«Мабуть, востаннє французький прапор мав належні престиж і пошанування за президентства Шарля де Ґолля, — згадує Катрін. — Потім, у 1960-ті роки, коли Алжир почав війну за незалежність, французьке знамено, особливо в розумінні ліво-ліберальних кіл, перетворилося на символ гноблення. Відповідно все, що було пов’язане з патріотичним вихованням, наповнювалося новими сенсами. Пригадую, як один мій учень, алжирського походження, іронізував над посібником історії від 1969-го, де йшлося про «наших предків галлів». Десь від часу приходу до влади соціалістів саме поняття патріотичного виховання перейшло до категорії чогось дуже факультативного, ефемерного, майже не існуючого, щоб не образити вихідців з інших країн, які переходили до французького громадянства».
Французька політична модель тривалий час трималася на принципі співіснування різних культур та релігій, політичних бачень та ідентичностей. Тут не прийнято зауважувати іншим за надмірну оригінальність. Французький плюралізм виявляє себе не лише в політиці. Патріотизм? Аж до терактів 2015 року це слово швидше лунало з певним присмаком недовіри та іронії. «Отак ось вийти між люди та на повному серйозі заявити себе французьким патріотом мало б дивакуватий вигляд, — каже Крістоф, поліцейський на пенсії. — У моєму професійному середовищі це було б нормальним. Але не на вулиці. Поміж собою ми говорили і про патріотизм, і про обов’язок громадянина перед державою, і про жертовність, — уся ця палітра правих цінностей є близькою захисникам правопорядку, бо такими є наші робочі будні. Натомість викладацький корпус Франції традиційно орієнтований на лівицю, з усіма її антиполіцейськими упередженнями. Свідомо чи ні, викладачі передають власну нелюбов до силових органів своїм учням. Потім дуже непросто виховати у підлітків повагу до державних символів…»
Ситуація почала змінюватися в січні 2015-го, після розстрілу ісламськими радикалами карикатуристів сатиричного тижневика Charlie Hebdo. Шкільні вчителі розгублено констатували, що частина учнів принципово не бере участі в жалобних заходах на вшанування пам’яті загиблих. Поліцейські не встигали реагувати на виклики стосовно підозрілих пакетів, що їх підкидали невідомі недоброзичливці, — з красномовним написом, так, щоб здалеку бачити: «Я не Шарлі»…
Читайте також: Інклюзивність чи асиміляція?
Французька модель, якою так пишалася, зокрема, освітянська інтелігенція, з усією очевидністю дала збій. Стало ясно, що далеко не всі громадяни держави поділяють її базові цінності. І якщо раніше це десь відчувалося, але не озвучувалося, зухвале вбивство журналістів Charlie Hebdo серед білого дня, у стінах редакції, чітко розставило всі крапки над «і». Школа спохопилася. Але як відновити тему, якої система уникала десятиліттями? Курс освітньої дисципліни, що має назву «моральне та громадянське виховання», розповідає про загрози, пов’язані з інтернетом, про культуру співіснування в суспільстві, про етичні цінності…
«Культ суспільної злагоди виявився ілюзією, — розмірковує Катрін. — Виросло декілька поколінь, яких переконали в тому, що життя має бути насамперед затишним, приємним, комфортним, і жити треба так, щоб нікому не заважати. Це загалом непогані установки. Однак надто куці. Людина не мусить жити лише заради того, щоб утілювати свої особисті бажання. Таке поняття, як «французька спільнота», надто давно не переусвідомлювалось освітянами. Що означає бути французом? Чи доречно пишатися своїм громадянством та своєю країною? Про все це поки що не дуже розповідають дітям у школі».
Натомість чого довгі роки не заохочувала унітарна французька модель виховання, так це самоідентифікації за приналежністю до нефранцузьких мовно-етнічних та культурних спільнот. Відповідний термін «комунаторизм» завжди мав негативну конотацію. Але сам розподіл за національними спільнотами був і є. Це не заборонено, лише сприймається з деякою недовірою. Ідеться не лише про іноземні громади — китайців, італійців, португальців, тунісців, ліванців тощо, — а й про ті мовно-культурні меншини, які століттями мешкають як автохтонні на землях Франції. Себто про каталонців, басків, корсиканців, бретонців…
Читайте також: Франція за рік після «Батаклану». Привид тероризму
«Коли я була школяркою, однокласники дивилися на мене трохи скоса через те, що ми з батьками щонеділі ходили до української церкви, — згадує Наталі, француженка українського походження. — Це було трохи дивно, бо більшість ровесників виховувалася атеїстами. У моєму ж випадку йшлося не лише про церкву, а ще й про іншомовну культову установу».
У Парижі, та й по всій Франції, представлено, мабуть, чи не всі релігійні конфесії світу. Принцип свободи віросповідання гарантовано конституцією країни. Поза тим, іншомовні церкви перебувають під негласним контролем спецслужб. Наприклад, прихожани паризького собору Святого Володимира української греко-католицької церкви давно звикли бачити на богослужіннях тихого, мовчазного пана, який ні з ким особливо не спілкується, мовчки сідає та слухає, а потім так само непомітно йде. «То наглядач від держави, перевіряє, чи не закликаємо ми тут до повалення державного ладу», — сміється Марія, одна з вірянок.
Після терактів 2015 року спеціальним розпорядженням посилився нагляд над мечетями, особливо ж над тими, які визначено радикальними. Декілька імамів-іноземців було вислано без права повернення. Французи поступово привчаються до думки, що з-поміж них можуть жити особи, яким «затишно та комфортно» користуватися можливостями країни, проте вони відверто ненавидять усе французьке. Як із ними бути? І як захищати те, що, власне, і визначає французький спосіб життя?
Нова освітня модель, яка врахувала б реальні модерні небезпеки та виклики, остаточно не напрацьована. Але вже зрозуміло, що якби навчальні програми десятиліттями не оминали тему патріотизму, в здоровому сенсі цього слова, Національний фронт не зміг би повністю узурпувати все, що пов’язано з проблематикою французької ідентичності, та не набирав би по 34% голосів на президентських виборах. Природа не терпить порожнечі. Особливо ж коли вона штучно створена політиками.
Читайте також: Свобода для терористів?
Українська імміграція натомість намагається виховувати дітей за дещо іншим алгоритмом. За сто років присутності на французькій землі українці згуртувалися довкола бібліотеки, кількох церков, культурницьких та інших асоціацій, Наукового товариства імені Шевченка, українських шкіл, волонтерських ініціатив, мистецьких колективів… Від покоління до покоління французи українського походження намагаються передати дітям не лише мову та побутову культуру, а й почуття співвідповідальності за те, що відбувається на «великій землі». Не все, звичайно, аж так райдужно. Хтось асимілюється, хтось просто байдужий, хоч би де він жив і ким народився. Але мотивація тих, хто активно допомагає Україні вистояти та відбутися, не в останню чергу сформована усвідомленою причетністю до світового українства. «Для мене патріотизм — це солідарність з іншими громадянами твоєї країни чи людьми тієї самої культури, що й власна, — каже Наталі, українка, яка народилася в Нормандії. — Відчуття спільної долі. Обов’язок».
Наталі пригадує, що у французькій школі її не навчали патріотизму. Однак у суботній українській школі та в родині часто говорили про співпричетність та солідарність, про обов’язок зберігати культуру та передавати її наступним поколінням. «Маленькою я відчувала ніби таке завдання: зберегти та втілити колись, обов’язково, українську мрію моїх бабусь та дідусів, які приїхали до Франції в 30-ті та 40-ві роки, — згадує Наталі. — Я знала змалечку, що СРСР хоче винищити все українське, а моє завдання — чинити тому посильний спротив».
…У дні терактів, у листопаді 2015 року, з вікон та балконів французів спонтанно замайоріли французькі прапори. Відчувши загрозу, люди усвідомили себе в «спільному човні». Національний триколор масово повертається на вулиці в дні великих спортивних перемог, проте доволі сором’язливо — на мітинги та інші політичні акції. Інтелектуальний супровід процесу дещо запізнюється. Президентська партія «Вперед, Республіко!» закликає до патріотизму переважно великі французькі підприємства. Але хоч так. «Якщо завтра Франція зазнала би збройної агресії, чи багато людей постало б на її захист?» — усе частіше замислюються французи. Гібридна війна, попри всі свої негативні наслідки, ставить на порядок денний правильні запитання.