Загальним тлом і фактичним приводом до зустрічі був конкурс «Мій найкращий урок німецької», восени оголошений Ґете-Інститутом серед українських учителів німецької мови. Як з’ясувалось, таких учителів в Україні працює близько п’яти тисяч (нам байдуже, а німці порахували), і до більшості із них організатори зуміли донести свій заклик (нам то що, а німці постарались, знайшли можливість). А тоді запросили усіх переможців у Київ, організували для них свято з фуршетом, подарували тижневі вояжі до Німеччини та літературу для роботи (воно наче і нічого такого, але німці не забули подбати і про дальшу перспективу). І головне, отут справжня українська душа мусить відчути певний неспокій, наче хтось тут її дурить, головне, що дарувалось усім, – зустріч із письменником Сергієм Жаданом.
Змучений дводенним відстоюванням письменницької честі на футбольних полях, Жадан розповів, що колись, ще навчаючись у котрійсь із донбаських шкіл, мав дуже сувору, але справедливу, вчительку німецької. Вони довго не могли порозумітись, аж поки вона, розгледівши у хлопчиків зацікавлення хокеєм, не вдалась до педагогічних хитрощів і не запропонувала учням розказати про свою любов до гри справжніх чоловік. Але німецькою.
Після цього маленький Сергійко Жадан заразився любов’ю до німецької мови і Німеччини взагалі. Правда, тоді вона звалась НДР і, якщо вірити радянським підручникам, її заселяли завжди молоді і гарні люди із Дрездена чи Ваймара, такі гарні і такі молоді, що більше скидались на ельфів, ніж на людей. І як же шкодував уже дорослий Жадан, коли приїжджав на котрусь із чергових своїх німецьких стипендій, а цих світлих істот так і не міг зустріти на вулицях. Мабуть вони десь зникли разом із духом інтернаціоналізму та соціалістичною єдністю братнього німецького народу. Тому доводиться українському письменникові щораз наново відкривати Німеччину, і процес цей, бачиться, безкінечний.
А тоді звучали вірші. Спочатку стримано із проектуванням перекладу на монітор, а тоді усе динамічніше, усе виразніше, усе більшого набираючи розмаху, аж поки не скінчились переклади, і Жадан не став читати з пам’яті просто посеред сцени, кинувши кафедру, все більше і більше віддаючи себе поетичній стихії. І зазвучавши нарешті так, як на сьогодні в Україні може тільки він.
І це, погодьмось, був учителям добрий подарунок. Ну, бо ж і справді, що подарувати людям у яких усе вже є: про забезпечення роботи подбали, мандрівку організують, про всіх пам’ятають, усім за потреби допоможуть? Ну, не зустріч же ж послом (а він, посол, до речі, також знайшов час прийти, і то до простих учителів) зможе всіх поєднати в єдиному прагненні до саморозвитку, не розмова ж із політиком змусить задуматись, що світ набагато більший за забезпечену роботу і організований відпочинок, бо хто ті політики такі: сьогодні одні, а завтра інші, як офіціанти, як технічні працівники в метро. Не вони ж змінюють світ, не вони ж розвивають світовий дух.
Так собі думали розумні німці. І так хочеться, щоб хоч трішечки подібно почали думати всі ті учителі, що були на зустрічі із Жаданом, слухали його справді добрі вірші (до речі, перекладені німецькою з ініціативи німецької сторони) і навчили так думати усіх своїх учнів по усій нашій Україні. Можливо, тоді в цій країні почався б якийсь рух, і реформи почали б проводитись, а не відбуватись самі собою. А це, насправді, не так вже й неймовірно виглядає. Головне – почати!
Ми того не знаємо напевне, але, думається, німці, організовуючи цю зустріч, встигли подумати і про це.