Фото: instagram @serhiy_zhadan
Улюблений автор святкує 50 років, а я — 20 років свого читацького стажу. Про вірші й стадіони, розлами часу та вічні профспілкові цінності — у програмі наших вітань. Читати під пісні Степана Галябарди.
— Чи має хороший поет збирати стадіони? — запитала я Сергія Жадана в найпершому своєму інтерв’ю 2010-го.
— Стадіони має збирати хороша футбольна команда, — віджартувався тоді він.
А через 14 років узяв та й зібрав стадіон. Без футбольної команди. І навіть без команди «Собак». Тільки віршами. Хоча не тільки.
Це була історична подія. Для української поезії — уперше. Цього травня на поетичний вечір Жадана в київському Палаці спорту прийшли понад шість тисяч людей. І це — результат інтенсивної щоденної багаторічної праці Сергія. У поєднанні з його непересічними волею, завзятістю, масштабністю бачення, мисленням та харизмою. І таланту, звісно.
Zhadan Connecting People. Перефразовуючи рекламу «Кнопочна нокіа. Єдина родина», кажу, що це таки правда. На читання Жадана я завжди йду не тільки почути вірші, а й побачити всіх цих неймовірних людей.
Бо це те, що нас поєднує. Любов (варта всього) до його віршів і поезії взагалі. Цінності. Затятість. Уперта віра в те, що це все недаремно. Гордість із того, якою може бути сучасна українська культура. Біль за те, що відбувається з нашими містами, утрати й розуміння боротьби, яка ще надовго.
Це бульбашка, але добре, коли твоя бульбашка розростається до обсягу стадіонів. Бо наші цінності — ті, за які йде ця війна. І ще одна особиста причина ненавидіти наших ворогів — ми тепер не можемо так часто ходити на поетичні вечори Жадана.
Спостерігаю за улюбленим автором уже 20 років — від презентації роману «Депеш Мод» у рідній Могилянці (восени святкуватиму свій читацький шлях), — і мене завжди надихає, як Сергій усе це робить. Як поєднує навколо себе цих неймовірних людей, як пише, наскільки системно ставиться до процесів і всього, що робить. А тепер це — радіо «Хартія». Мандрівне, як Сковорода. Мобільний і мобілізований. «…про країну, яка підтримує своє військо, і про військо, яке захищає свою країну». Бо нині це — головне.
Його завзятість надихає і дає плоди. Пам’ятаю перші роки концертів «Собак», коли публіка була переважно знайома між собою, а тепер їх нарешті співають у мене під вікнами п’яні діти замість російського року. Як і було задумано, бо українська музика й мова має бути на всіх рівнях та в будь-яких виявах — від поминок до дискотек, від барів до опер. Пишаюся, що 12 років тому, коли працювала редакторкою відділу культури, прем’єри пісень альбому «Zброя Пролетаріату» відбувалися на нашому сайті, з моєї адмінки. Тепер «Собаки» — зірки головних фестивалів і продають на концертах чоботи «нової тьолки барабанщика» за десятки тисяч гривень для ЗСУ.
На всі биті жарти про моє захоплення Жаданом маю відповіді.
Коли називають «фанаткою», відповідаю його ж словами: «Не фанатка, а читачка».
Коли вже зовсім перегинають, кажу: «Не гарем, а прайд!». Як і належить левам.
Коли приходжу на роботу, а колеги повісили на покуті над моїм робочим місцем портрет Сергія Вікторовича у вишиваному рушнику — рушник не знімаю.
А що насправді — я в нього вчуся. Як писати й бути письменником, як комунікувати із читачами та медіа, як невпинно й інтенсивно рухатися. Така в мене рольова модель.
На його виступах знайомилася з дивовижними людьми: деякі ставали мені найближчими друзями, дехто надалі надихає звіддаля й дає приклад. Їх усіх поєднує те, що вони талановиті й дієві. Люблю таких. Так тішило, що в перервах між читаннями в Палаці спорту друзі обговорювали робочі питання по грантах на культурні проєкти та волонтерські ініціативи.
Вони і є героями його поезії та прози — активні, дієві, зі зміями в рюкзаках. Вони всі пам’ятають, що «зневіра — це зло», а «радість — це те, що дається з боєм». І вірять, як я, що «щастя не оминеш».
Фото: instagram @serhiy_zhadan
Але ще напишу про вірші, бо це все насамперед через поезію.
Бо ця поезія варта навіть більшого за стадіони, але наші стадіони тільки починають доростати до неї.
У старих віршах Жадана вражає насамперед те, скільки він усього передчув і передбачив. Просто перечитайте.
Нові ж тексти хочеться далі розкривати вглиб. Це нові знання, відчуття матерії, тремтіння часу й розлами простору.
Вірші Жадана — це правила життя у світі, витвореному із шепоту й жаги. І замилування хребцями на жіночій спині, які проступають, наче острови в первісному океані після створення світу. Це поезія, яку відчуваємо під шкірою. Є вірші, які я знаю напамʼять, але можу слухати їх безліч разів. Щось подібне до того, як діти — улюблену казку, сам факт повторення, упізнавання. Можливо, відчуття чогось сталого в змінному жахливому світі. Чогось красивого й крихкого. Це щось уже рідне. Бо ритми цих віршів суголосні з тим, як бʼються наші серця. Ми з ними живемо. Це як хода годинника мови. Мови, якою ми нині й давно говоримо, думаємо, мовчимо, любимо. Мови, за яку триває війна. Мови, яку вже нічого не спинить.
За що ми так любимо Жадана? Точність оптики й лаконічність засобів, почуття гумору, гра, часом на грані. І водночас ліричність — звідки він це все про нас знає?
Звідки він знає, як жінки «варять на кухні місяці, мов сири, і що кожен місяць має там свій куток поміж ножів, шухляд і терезів»? Звідки він знає, що «вона не прокидається лише з тієї причини, що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе»? Звідки він знає, що перевіривши її кишені, хтось у наряді точно здобуде нове звання? Я здогадуюсь.
І за це йому вдячна: коли засинаєш у поїзді, колеса відбивають, як мантру «Південно-західна залізниця. Третя ночі, годинна рання. На два вагони одна провідниця забезпечує пересування». Вдячна за цю осінь з льоду й сталі, за це «і сонце — мед, домішаний у скло, і глина — ліплена з вологи та отрути…» За всі ці потаємні алхімічні знання, із чого зроблений світ і на чому він тримається.
Я вдячна Сергієві за те, що в моєму житті так багато його слів. І що в мене за вікном графіті «Тому, хто любить, достатньо пам’яті». За це відчуття, коли читаєш його новий вірш, — а він завжди про тебе.