ВІД РЕДАКЦІЇ:
Стрижнем культурної еліти суспільства завжди були люди, що поєднували талант і високі моральні якості. Тому всі трагічні «перезавантаження» нашої історії ставили цю частину суспільства під удар найперше. Авторитарні системи незалежно від кольору та ідеології прагнули мати справу з сірими, безликими масами, добре керованими й маніпульованими, тож сильні особистості, до того ж озброєні моральною вищістю й авторитетом, були для них найнебезпечнішими. Тоді поставала необхідність вибору: лишаєшся самим собою, але за велику ціну, мірилом якої могло бути життя, або стаєш спільником влади, що, втім, добробуту теж не гарантувало. Дилема для творчої і мислячої частини наших співвітчизників дуже актуальна й сьогодні, а історичні уроки її вирішення важливі як ніколи. Матеріалом про Миколу Зерова Тиждень розпочинає серію життєписів тих, хто колись поставав перед таким вибором, лишаючись самим собою, або ж прислужував і плазував, втрачаючи власне я.
«Ми ж з вами знаємо, чого вартий наш український селючок, коли він починає кар’єру робити. Жадність, заздрість, готовність усім пожертвувати – аби тільки мати черевики з гострими носками і сидіти в кав’ярні в ролі законодавця і арбітра «elegatiarium». Всі вони однакові, і ті, що УНР будували, і ті, що до УСРР зараз примазуються…»
Лист Миколи Зерова до Павла Тичини від 27 травня 1924 року
Виконавець
Професора, поета-неокласика Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв 3 листопада 1937 року. Зерову йшов 48-й рік…
Історія ця спливла тільки 1997-го. Відшукані в архівах документи, зокрема «розстрільні» протоколи засідань особливої трійки УНКВС Ленінградської області, неспростовно свідчили про масові знищення «ворогів народу» з нагоди 20-річчя революції. Трійка у складі Л. Заковского (начальник УНКВС ЛО), його заступника В. Гаріна та прокурора Ленінграда Б. Позерна ухвалила розстріляти 1825 «ворогів народу» з-поміж в’язнів Соловецького табору особливого призначення. 198 із них було страчено безпосередньо на острові; 509 устигли до припинення навігації вивезти до Ленінграда, де старший лейтенант А. Полікарпов із підлеглими й виконали вирок. Найбільшу ж частину соловецьких бранців (1118 осіб) вивезли із Соловків раніше за інших, ще в жовтні 1937-го. З Медвеж’єгорська їх, зв’язаних, вантажили на автомобілі й відвозили на 19-й кілометр дороги Медвеж’єгорськ – Повенець, у піщано-гравійний кар’єр, і там капітан Матвєєв пострілами з револьвера відбирав життя у приречених (загальна кількість жертв, яких наприкінці сталінських 1930-х прийняло урочище Сандармох, становить приблизно 8–9 тис. осіб – їхні останки знаходять на площі близько 6 га).
Розстрілювали «контрреволюціонерів», «буржуазних націоналістів», «султан-галієвців», «шпигунів», «троцькістів»… Членів ВКП (б) і КП(б)У, комсомольців і безпартійних, молодих та літніх, наркомів і письменників, червоноармійців та професорів, узбеків, грузинів, євреїв, туркменів, казахів, башкирів, росіян… Кожен шостий зі страчених у Сандармоху – українець. До останніх більшовицький режим ставився з підозрою, нерідко вбачаючи «буржуазний націоналізм» уже в самому факті користування українською мовою, у тому, що людина відчувала себе українцем.
Про капітана Матвєєва відомо небагато. Був він «солдатом революції з простим серцем» (як писав про одного з персонажів своєї «Патетичної сонати» Микола Куліш, також застрелений Матвєєвим). Минуло небагато часу – і Матвєєва знищила та сама репресивна машина, коліщатком якої він був.
Жертва
Гортаючи в затишному читальному залі Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України справу Миколи Зерова, я несподівано для себе натрапив на його листи до Людмили Кошової, яких не містять відомі мені видання спадщини поета-неокласика. Датовані вони (за винятком першого) 1935–1936 роками. Аркушики, на яких професор Зеров мережив своїм бездоганним почерком адресовані закоханій у нього Людмилі Василівні Кошовій слова, – вражаючі документи, сповнені болю, розгубленості, нерозуміння того, що відбувається… Микола Костьович описував своє нове життя-буття й водночас сповідався. І в тому його епістолярному репортажі з душі багато відчаю, викликаного щойно пережитим шоком…
Передісторія цих листів така: 1 вересня 1934 року Миколу Зерова звільнили від викладання в Київському університеті. 1 листопада його позбавили можливості займатися ще й науковою роботою. Того самого дня помер 10-річний Костик, син Миколи Костьовича і Софії Федорівни. Жодної надії, що в Києві вдасться десь прилаштуватися, не залишалося, тому відразу після Нового року Зеров без дружини виїхав до Москви. На що сподівався? А він і сам того не знав. До Білокам’яної його погнав відчай.
І ось тепер він ділиться з Людмилою Кошовою сумнівами: як бути – залишитися в Москві й влаштуватися на роботу «в апараті кіноуправління» чи повернутися до Києва і спробувати домогтися «реабілітації»? «Щодня я страждаю, довго й тяжко вагаюся, почуваючи, що виїхав по суті без ясного і чіткого рішення», – зізнається собі й кореспондентці Зеров. Зрештою, він таки залишається й починає працювати в кіноуправлінні.
Проте становище Зерова все одно вкрай непевне. Йому навіть спадає на думку податися кудись зовсім далеко, може, до Казані? «Тільки ж де гарантія, – міркує він, – що знайдеш там друзів і роботу, що Соня (дружина, яка залишилася в Києві. – Авт.) захоче відриватися так далеко від рідної могили, від усього, що в нас залишилося: гірких спогадів і щастя, яке не повернути…»
Його листи важко читати – в них запікся великий душевний біль…
Останнє послання, адресоване Людмилі Кошовій, Зеров написав 31 травня 1936 року зі станції Кемь – пристані на березі Білого моря.
…Наприкінці літа 2004-го мені разом зі ще кільканадцятьма волонтерами з України під орудою колишнього радянського політв’язня Василя Овсієнка випало побувати на тій-таки станції Кемь, звідки вже недалеко й до Соловків (60 км Білим морем на катері). На стендах Соловецького музею я несподівано побачив портрет Миколи Зерова. Професор у куфайці зека. І малював його також зек. Дата в куточку: 1 січня 1937 року. Миколі Костьовичу залишалося жити десять місяців і два дні.
Свою долю Зеров передбачив у сонеті «Чистий четвер», написаному ще 1921-го в Баришівці. Там були рядки, що віщували страшні часи, наближення апокаліпсису.
Навколо нас – кати і кустодії,
Синедріон, і кесар, і претор.
Це долі нашої смутний узор,
Це нам пересторогу півень піє,
Для нас на дворищі багаття тліє
І слуг гуде архієрейський хор.
І темний круг євангельських історій
Звучить як низка тонких алегорій
Про наші підлі і скупі часи…
Ці слова читаються як моторошне пророкування: «Для нас на дворищі багаття тліє…»
Але чим був небезпечний для новітніх інквізиторів син учителя з Полтавщини, охтирський, а потім київський гімназист, студент історико-філологічного факультету Київського університету ім. Св. Володимира, вчитель Златопільської гімназії (на півдні тодішньої Київщини), а з осені 1917 року викладач латини у щойно відкритій Другій українській державній гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства? Які загрози для себе могли побачити інквізитори сталінських часів у тому, чим займався поет-неокласик, перекладач римлян, професор Микола Зеров?
Замовники
Усе починалося з літературного середовища, з малоосвічених, проте сповнених амбіцій та комуністичного пафосу «селючків» і «пролетарських» поетів. Літературна шантрапа заздрила Зерову. Її дратували його освіченість і популярність. Зануреність в античність, любов до римлян і давніх греків «пролетарські» поети тлумачили як «відрив від сучасності». Серед тих, хто вже 1921 року «одгетькувався од неокласиків», був і Микола Хвильовий. То вже згодом ім’я Зерова в його памфлетах звучатиме як синонім інтелекту й культури. А поки що він разом із Володимиром Сосюрою та Михайлом Йогансеном оголошував про початок «ери творчої пролетарської поезії справжнього майбуття».
На відміну від Хвильового Микола Зеров комунізмом не марив. Його естетична позиція рішуче відрізнялася від декларацій «пролетарських» поетів:
Леконт де Лілль, Хозе Ередія –
Парнаських зір незахідне сузір’я –
Зведе тебе на справжнє верхогір’я.
Сонет «Нова українська поезія»
Орієнтири абсолютно виразні: строгі класичні форми на противагу «старосвітчині» й «повітовому смаку».
У заданих обставинах Микола Зеров обрав внутрішню еміграцію. Крізь пелену античних алюзій у його сонетах прозирала та сама СУЧАСНІСТЬ, за відрив від якої його постійно шельмували. Хіба ж не про неї, сучасність зразка початку 1920-х, ідеться в сонеті «Oi triakonta», яким відкривалася збірка?
А знаєте: в дні тридцяти тиранів
Була та сама навісна пора.
Безмовний Онікс, безлюдна агора
І безголосся суду і пританів.
І тільки часом, мов яка мара,
Ще озивався сміх Аристофанів;
Сократ, як перше, виявляв профанів,
І весело роїлась дітвора.
Так само і тепер. Усе заснуло.
Все прилягло в чеканні Трасибула!
А ми? Де ж заступ нам на нашу гич,
І сапка на бур’ян, і лік на рани?
Дитяча сліпота? Сократів бич?
Чи невтишимий сміх Аристофана?
Усе тут – гра. Злегка прикриваючи свою сумну іронію античною запоною, поет рефлексує з приводу того, що відкривалося його очам і душі в порослому травою Києві, в Баришівці, де він у 1920–1923 роках учителював, у всій збільшовиченій Україні. Нагадування про Сократа, який «виявляв профанів», про «сміх Аристофанів» також багато про що промовляють…
А в сонеті «Обри» легко вгадувалася голодна українська реальність початку 1920-х:
І в селах плач. Герої саг і рун
Воскресли знов аварин, гот і гун,
Орава посіпацька, гадь хоробра…
Сільської ситості останній трен,
Усюди лемент – крик дулібських жен
Під батогом зневажливого обра.
Настане час – і більшовицькі «обри» впізнають себе в цих «парнаських» рядках поета-неокласика. Вони нічого йому не пробачать: ні його підозрілої внутрішньої еміграції, ні його знань, ні його друзів, ні його українства, ні його слави.
У 1934 році атмосфера психозу, що нагніталася «обрами», стала жахливою. Літературні оцінки переводилися в площину політичних звинувачень. Критичні статті набували характеру публічних доносів. Усе, що писали про неокласиків тодішні критики, нагадувало війну на знищення. 22 січня 1934-го газета Київського університету «За комуністичні кадри» повідомляла про чергове засідання літсекції Товариства войовничих матеріалістів-діалектиків: «У переповненій аудиторії тов. Колесник П. порядком проробки ухвали листопадового пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У виголосив велику доповідь на тему «Буржуазно-націоналістична літературознавча концепція М. Зерова і хвильовизм». Піддаючи гострій критиці всю літературну і літературознавчу практику Зерова, активно виступили ряд товаришів…»
Петро Колесник, згаданий у цій інформації, – колишній учень Миколи Костьовича. Його доповідь незабаром опублікують, а професорові Зерову доведеться пояснювати й виправдовуватися… Проте вже в листопаді він зрозуміє, що сподіватися ні на що. Замовники – літературна й політична шантрапа – жадали жертвоприношення…
«Світле майбутнє» на Соловках
На Соловках Зеров намагався хоч якось зберегти свій внутрішній світ – останнє, що в нього залишалося. У вільні хвилини він перекладав Вергілієву «Енеїду».
Але чому все-таки будівництво «світлого майбутнього» потребувало Сандармоха, Соловків, величезного архіпелагу ГУЛАГ? Відповідь на це запитання є на сторінках «Маніфесту Комуністичної партії» Маркса й Енгельса (1848 рік). Його автори викладали план грандіозного «революційного переустрою всієї суспільної споруди», вінцем якого мало стати досі не бачене досконале комуністичне суспільство, заселене новими (теж не баченими досі!) людьми. «Більш чи менш прикрита громадянська війна», пророкували автори «Маніфесту», перетвориться на «відкриту революцію», себто на насильницьке повалення буржуазії.
Рефреном у «Маніфесті Комуністичної партії» є слова «знищити» і «зруйнувати». Ідея насилля як універсального засобу виправлення історії пронизує його. Передбачається колосальне потрясіння основ. Знищується приватна власність. Знищуються класи. Наявні закони, мораль, релігія оголошуються «буржуазними передсудами, за якими криються буржуазні інтереси». Виняткова історична місія покладається на пролетаріат (та його авангард – надпартію!), які силою запровадять принципово новий устрій…
Ескіз комуністичного суспільства через 70 років ляже в основу програми соціалістичного будівництва в СРСР. Утопія, увійшовши в плоть і кров політичного маніфесту, потребувала диктатури, а отже, насилля. Причому ощасливлювати тих, хто вцілів після кривавої рубки, запроваджувати соціалістичний рай була покликана шантрапа!
Усе відбувалося за тією моторошною логікою, про яку Сємьон Франк, один із російських філософів, вигнаних 1922 року Лєніним в еміграцію, писав як про залізну закономірність. Утопізм неминуче проходить шлях «від святості до садизму». «Всупереч первинному задумові, – констатував Франк, – він (утопізм. – Авт.) завжди приводив не до добра, а до зла, не рятував, а знищував життя», і на цьому шляху «самі рятівники людства із самовідданих служителів благу якимось незрозумілим і несподіваним чином перетворювалися у безсовісних злодіїв і кровожадібних тиранів».
Виходить, Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас і тисячі, мільйони їхніх сучасників зі сталінського СРСР були приречені задовго до свого народження, принаймні ще 1848 року? Адже той, хто виділяється, небезпечний, оскільки порушує принцип казарменої рівності. Тож на що міг сподіватися «київський Златоуст», улюбленець студентської молоді професор Микола Зеров? Приреченість Зерових ще 1871 року прогнозував Фьодор Достоєвскій, полемізуючи своїм романом «Біси» з російськими нігілістами – предтечами більшовиків. Верховенський (один із «бісів») із захопленням викладає план «великого стрибка», що його мріє реалізувати Шигалєв: «Найпершим чином понижується рівень освіченості, наук і талантів. Високий рівень наук і талантів доступний тільки вищим здібностям, не потрібно вищих здібностей! Цицерону відрізається язик, Коперніку виколюються очі, Шекспір побивається камінням – ось шигалєвщина! Раби повинні бути рівні: без деспотизму ще не було ні свободи, ні рівності, але в табуні має бути рівність, і ось шигалєвщина!»
Замініть Цицерона, Коперніка й Шекспіра на Зерова, Куліша й Курбаса – і ось вам Сандармох, ситуація розгорнутого будівництва в СРСР за бісівським сценарієм Шигалєва!
Винищення Зерових дорого обійшлося Україні – досі не можемо оговтатися. Аби ще хоч затямили як слід: коли командні, владні висоти займає шантрапа, не чекай добра…
«УКРАЇНО, УКРАЇНО, ОСЬ ДЕ ТВОЇ ДІТИ…»
1. Соловки з боку бухти Благополуччя.
2. Карелія. День пам’яті жертв політичних репресій в урочищі Сандармох. 2004 рік