У 2021 році Україна входила до п’ятірки світових лідерів експорту зернових культур. Українські аграрії оснащувалися сучасною технікою, зернові порти модернізовували, нові елеватори виростали в полях. Наше зерно можна було знайти всюди — від Іспанії до Китаю, а для деяких держав Африки Україна стала основним імпортером хліба. Після широкомасштабного вторгнення експорт пшениці зменшився до десятирічного мінімуму, а російські окупанти продають зерно, викрадене з окупованих територій, і далі нищать аграрну інфраструктуру.
Атаки на порти, елеватори й електростанції, блокування кораблів та окупація п’ятої частини сільськогосподарських земель — російські війська доклали багато зусиль, щоб зменшити кількість українського хліба у світі.
Результатом було різке підняття цін на зерно на світовому ринку й укладання обнадійливої зернової угоди. На наступний день після підписання документа про створення безпечного морського коридору Росія атакувала Одеський торговельний порт. Наступними були знищення Каховської ГЕС і Каховської зрошувальної системи та атаки на новозбудований річковий порт в Ізмаїлі. Українське збіжжя — чітка ціль для російської армії.
За роки повномасштабної війни країна втратила частину ринків збуту, де була одним з основних постачальників. Російське зерно витісняє Україну на африканському ринку.
Водночас на прифронтових територіях досі працюють фермерські господарства. Аграрії повертаються в деокуповані міста й відновлюють бізнес. Знищена техніка, заміновані поля, нестача кадрів — усе це вони долають, щоб працювати далі.
Партизанське
Село Партизанське лежить за 50 кілометрів на схід від Миколаєва. Воно було вісім місяців під обстрілами, які пошкодили або знищили більшість домівок, школу й будинок культури. Обстрілювали з лінії фронту на півдні, зокрема із села Благодатне, де стоїть ферма Володимира Прадуна — героя цього матеріалу.
Автобус до Снігурівки виїхав з автовокзалу Миколаєва о восьмій ранку майже порожнім. Такий транспорт тут ходить рідко. Добрий стан дороги до Снігурівки контрастує із зупинкою, у стінах якої пробили дірки для колишнього блокпоста. За нею на залізних воротах дворів колись яскраву фарбу поїла іржа й подірявили кулі та уламки. За парканами видніються зруйновані дахи будівель, де-не-де покриті плівкою і дошками. Стіни будинків побиті, краї вулиць розриті ямами поміж насипів землі. У дворах видніються руді покручені залишки спалених тракторів і машин.
Село здається покинутим тільки на перший погляд. За знищеним парканом починає гавкати собака. На вулиці поруч ховаються в тіні вцілілих дерев кози. Далі можна знайти охайний вичищений двір з відремонтованими будинками й навіть доглянутою клумбою біля паркану. З-за старої машини довго й насторожено дивиться чоловік. В іншому дворі гора зерна й робочий трактор. Поля оточили Партизанське зусібіч. Величезні території засіяні соняшником і зерном.
Сусідні села по різні боки фронту
За селом більшає вирв від снарядів. Будинки змінюють склади й поодинокі зруйновані споруди посеред необробленої землі та високої трави. На жовтуватому пейзажі сухої трави й порослих лишайником стін вирізняється новенький білий стовп ЛЕП, який тягнеться від траси. До Благодатного треба пройти ще шість кілометрів ґрунтовою дорогою.
Край дороги — засіяні соняшником поля. Між ними починається посадка, а з нею і перший знак «Небезпечно, міни!» перед зарослями високої трави й кущів. Знаки стоять уздовж усієї дороги. Після 40 хвилин ходи вперше трапляються люди. Два трактори із цистернами їдуть до траси. Ззаду кузова одного з них прикріплений той самий знак «Небезпечно, міни!», який тракторист роздобув, напевно, з одного зі стовпців. Шофер везе його, наче носить нагороду — пластову нашивку за здобування якоїсь особливо важкої навички.
Посадка закінчується біля каналу, через який веде новенький міст. Перед ним табличка з написом пояснює, що міст стратегічного значення зруйнували російські окупанти у квітні 2022 року. У травні 2023-го його відновили військовики 36 шляхо-відновлювального Конотопського полку. Завершує напис подяка військовослужбовцям і всім, хто допомагає відбудовувати Україну.
На годиннику було лише по дев’ятій ранку, але сонце вже відчутно припікало. За мостом з’являється старезний москвич із розкритим капотом, у якому колупаються двоє дідів. І в механіків, і в пасажира сива голова й темнюща засмага. Їм сонце не таке страшне як машині. Перед Благодатним більшає знаків про міни. У траві видніються залишки ракет і покручений метал. Край дороги більшає спалених і поломаних дерев. Особливо багато слідів бойових дій на прямій від Благодатного до Партизанського й траси.
За два кілометри до села на узбіччі лежать залишки бойової машини. Обгорілий шматок металу дивиться колами люків і шкіриться гільзами від снарядів на траві. Уже видно село. Поля й дорога такі рівні, що, здається, неможливо підійти до нього непоміченим. Як і сховатися десь на цій рівнині від кулі.
Благодатне
Село Благодатне окупували в серпні 2022 року. Численні бої за регіон пошкодили або знищили кожну будівлю в селі, зруйнували міст, який сполучав село з дорогою до Миколаєва, спалили техніку місцевих фермерів і замінували поля. Повністю його звільнили 9 листопада 2022 року.
Ближче до села раптом чути скрегіт. Ритмічний і високий звук тертя металу об метал. Спочатку здалося, наче хтось працює в селі. Біля в’їзду в поселення видно металевий хрест. Він подірявлений, а дашок, який мав захищати іконку від сонця й дощу, хитається на вітрі та скрипить назустріч.
Благодатне в гіршому стані, ніж Партизанське. У будинків не побиті дахи, їх почасти просто немає. Як і половини стін. У найзруйнованіших місцях села впізнати будинок можна по почорнілих стовпах парканів і невисоких залишках стін. Двори позаростали високою травою і кущами. Край села стягнули спалену техніку й автомобілі.
Жодної вцілілої техніки чи слідів роботи не видно, але на землі лежать розсипані зерна. Ідучи селом, я таки бачу кілька відремонтованих і новозбудованих невеликих хат. Знаків про небезпеку мін тут не видно. Як пізніше пояснять місцеві, усюди, де є стоптана трава, можна йти, в інших місцях не варто ризикувати.
Першими в деокуповане село зайшли сапери ДСНС. Місцеві розповідають, що вони приїхали й прибрали міни із села, показали фермерам, як поводитися. Розказали, які снаряди й уламки можна прибирати самим, а які не варто чіпати. Одразу після ДСНС сюди зайшли електрики. «Ми навіть не вірили, що дадуть світло, але електрики — молодці, усе швидко зробили», — розповідає фермер. На тлі почорнілих розвалин вирізняється новенький трансформатор.
Найвитриваліші фермери Благодатного
Роман Прадун веде агробізнес разом з батьком Володимиром, який працює фермером уже 15 років. У день нашої зустрічі Прадуни збирали врожай пшениці. О годині десятій вони повернулися разом з поля. Не тому, що закінчили роботу. Поламалася техніка, яку вони нашвидкуруч ремонтували. До війни Володимир з Романом встигли зібрати власний парк обладнання для бізнесу. Самостійно обробляли й зрошували величезні площі. З техніки нічого не пережило окупацію. Під час розмови Роман махнув на гори заліза у дворі й сказав: «Брухт». Машинерія, яку купили після окупації на похапцем зібрані кошти, уже ламається й потребує ремонту.
Біля складів гори спаленої техніки. Поблизу кількох знищених тракторів валяється спалений БТР окупантів. Роман показує купи снарядів біля понищеного паркану. Залишки «калібра» лежать біля уламків інших ракет, різних снарядів, танкових мін. Спецслужби забрали двигун, а корпус «Калібра» валяється під парканом.
Згадуючи про розмінування, Роман хвалить хлопців з ДСНС. Каже, що пояснили, як справлятися з вибухівкою і що не варто витягувати самим. Але власними руками розміновувати випадало всяке. Витягували і мінометні снаряди, і ракети «смерчів», і «градів». Деякі снаряди здетонували, але Володимир каже: «Дякувать Богу, тільки два колеса й вікно від таких вибухів утратили».
Роман розміновував поля разом з батьком. На телефоні показує відео, де вони обережно несуть боєголовки снарядів, які витягнули із землі. На іншому — прив’язали мотузку до залишків ракети й повільно виймають її.
У відсутності техніки й холодильників можна знайти плюс: Прадунам не так страшні вимкнення світла. У разі потреби є генератор — подарунок англійських волонтерів.
Більш насущна проблема з питною водою. Жителі Благодатного отримували її зі свердловин, які знищили. За їхнє відновлення взялися теж волонтери.
За спаленою технікою розвалини ангара. Від нього залишився кістяк із продірявленими воротами. Там ховалися російські військовики. Володимир знаходив тут залишки спорядження й сухпайків. Коли Роман говорить про ворожих солдатів, чути його особисту ненависть до росіян, які прийшли сюди. Для нього це не безликий ворог. У траві фермер знайшов покинутий дрон окупантів. На карті пам’яті збереглися розмови й обличчя росіян. Роман віддав дрон СБУ, адже це допоможе ідентифікувати солдатів.
З ангара ми йдемо до зруйнованого овочевого складу. Про нього фермер говорить з особливим жалем. Будівлю вони з батьком зводили власними руками. Товсті стіни складу й вентиляція давали змогу довго зберігати врожаї, які швидко псуються. Це збільшувало доходи й робило фермерів незалежними від мінливих цін. Сьогодні біля зруйнованих стін гора свіжозібраного зерна на наступний посів.
Ці ж міцні стіни використовували росіяни. У складах Роман знаходив залишки спорядження російських та українських військовиків. Роман показує видряпані слова на обгорілій стіні складу. «ПИZДА НАЦИСТАМ, ZOV» — залишене послання від ворогів. Дивлячись на це, Роман каже: «Оце все, на що вони здатні. Не страшно, відбудуємо. Але відбудуємо, на зло, ще краще».
Іншим фермерам пощастило, каже Володимир. Вони отримали техніку від американських грантів. На запитання про те, чи пробували позичити техніку в інших, відповідає, що кожен розбирається зі своїм. Сьогодні немає техніки, щоб полити землю, якій загрожує рекордно жарке літо. Така ж проблема з працівниками: тут не залишилося тих, кого можна найняти на роботу в полі. До війни у Володимира працювало 30 людей із села. Нині в команді два місцеві хлопці й водій комбайна. Роман згадує, що до війни село активно жило й розвивалося. Завдяки аграріям місцеві мали роботу майже цілий рік. Навколо села не було землі, яка не оброблялася б. Сьогодні там польові трави й червоні таблички про мінну небезпеку.
Зі складу ми йдемо до поля пшениці поряд. Весь час, доки ми з Романом говоримо, триває робота. Комбайн збирає останні 30 гектарів зерна. Батько Володимира, коротко зі мною переговоривши, повернувся до роботи. Сам Роман час від часу відволікається на дзвінки щодо збору врожаю. Сьогодні, наприкінці липневих жнив, у них особливо багато роботи. Зерно, яке збере комбайн, треба зважити й відвезти на елеватори. Сонце підіймається дедалі вище й пече дедалі сильніше.
На даху комбайна сидить хлопець — помічник водія. Він спускається, коли треба вивантажити зерно, але більшість часу сидить під сонцем високо на даху кабіни, розпливаючись у хвильках гарячого повітря.
У розмові Роман часто згадує про українських військовиків — із вдячністю про тих, хто оборонявся тут, та із жалем про поранених і загиблих. «Наші хлопці-працівники, хто вже поранений, від кого вже не чути звісток». Роман каже, що колишні працівники, які нині воюють, хочуть повернутися на роботу після служби.
Жителям Благодатного роздавали сертифікати на житло в Миколаєві. Багато хто скористався цією можливістю, щоб виїхати із села. Тепер тут бракує людей, які відновлювали б у ньому життя, як у сусідньому Партизанському.
На тлі нашої розмови чути приглушені вибухи. До лінії зіткнення з Благодатного 40 кілометрів. Прадунам треба не тільки остерігатися снарядів, які залишилися в землі, а й стежити за новими прильотами та загрозами. Багато залізяк у землі додалося вже після окупації. На моє запитання про те, які успіхи були після повернення в Благодатне, Роман швидко відповідає: «Головний успіх — живий-здоровий».
Прадуни запропонували підвезти мене до дороги, щоб я не повертався в спеку півтори години полем. На прощання Володимир тисне мені руку й усміхається. Його долоня велика, суха й тепла, як нагрітий сонцем ґрунт. Ми попрощалися, Володимир пірнув у високу траву край поля. За хвилину вибіг звідти з мокрою головою, розкидаючи краплі води. «Там канал за травою», — пояснив Роман. Освіжений Володимир повернувся до роботи.
Ціни на зерно, як кажуть Прадуни, надто низькі. Через зруйновані склади вони не можуть торгувати ним поступово, за вигіднішу ціну. Весь хліб відразу продадуть на елеватори. Прибутку має бути досить, щоб упоратися з боргами, ремонтом техніки, зимою з потенційними блекаутами й підготуватися до наступного сезону. До ризику мати неприбутковий бізнес додається ризик здоров’ю і життю, на який Прадуни йдуть, працюючи на деокупованих територіях за 40 кілометрів від лінії зіткнення.
У листопаді Роман підбиває підсумки врожаю. Фермер визнає, що рік був важкий, а ціни на зерно досі невисокі. Не зникла й гостра потреба нової техніки та підтримки, яку фермерам надають на сьогодні тільки волонтери. З хороших підсумків — уся робоча земля Прадунів уже розмінована, але на околицях Благодатного ще є багато небезпечних місць. Роман з Володимиром працюють уже для наступного врожаю: засіяли більш ніж 200 гектарів озимої пшениці. На весну заплановані посіви овочів: цибуля, буряк, картопля і гарбуз.
Щоб працювати фермером, доки росіяни обстрілюють порти й елеватори, потрібна відвага. Чи йтимуть фермери Миколаївщини на цей ризик? Гора зерна на посів у зруйнованому складі й гектари свіжо обробленої землі навколо свідчать, що так, ітимуть на ризик. Чи потрібне це зерно нам? «Так», — відповідають одночасно росіяни, які продали вкраденого в Україні зерна на мільярд доларів на осінь 2024 року, і українці, які намагаються наростити його експорт в умовах війни. Попри важливість майбутніх успіхів українських аграріїв, Прадуни в бізнесі покладаються тільки на власні сили й ресурси.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ.