Терени цього краю з давніх-давен були освоєні землеробами. Не дивно, що чимала кількість пам’яток давніх землеробських культур України припадає саме на Кіровоградщину. Велика Скіфія, вагомий прошарок якої становили скіфи — орачі, землероби, також містилася в серці українського Степу. А якщо відволіктися від сивої давнини й глянути ближче до сучасності, то побачимо, що й нині представники аграрного бізнесу є одними з найбагатших на родючих теренах Приінгулля.
Степ козаків-хліборобів
Український Степ ніколи не був безлюдним, але стала колонізація родючих земель сучасної Кіровоградщини (сподіваємося, невдовзі край позбудеться цього ганебного імені) розпочалася ще в ХVI столітті, коли тут вже з’являлися перші козацькі поселення: зимівники, слободи, бекети. Особливо цей процес активізувався в добу Нової Січі: припинилися набіги кримських татар, доступ до запорозьких земель ще з часів грамоти Стефана Баторія від ХVI століття дістали не лише запорозькі козаки, а й мешканці Лівобережної Гетьманщини, переважно з Полтавщини. Невдовзі Степ залюднили козацькі зимівники та слободи. За Петра Калнишевського цей процес зазнав свого розквіту. Кошовий успішно продовжив реалізацію українського економічного проекту — освоєння цілинних земель прикордонного Степу.
Метою Калнишевського було перетворення запорожців на заможних, самодостатніх господарів-землевласників. Крім того, він не тільки не забороняв лівобережним козакам і селянам селитися на землях Низового Війська Запорозького, а й заохочував такі міграції. Про успіх діяльності Петра Івановича свідчила дедалі більша кількість поселень на території Інгульської, Кодацької та Буго-Гардівської паланок (адміністративних одиниць Нової Січі), а також поява серед українців прислів’я: «Як був кошовий Лантух, то нема чого було покласти в лантух, а як прийшов Калниш, то був на столі цілий книш». Українці розгорнули «обширную экономическую деятельность», як висловилася згодом Єкатєріна ІІ. Вони активно торгували з Польщею, Кримом, Волощиною і ставали економічно незалежними від Російської імперії. Що зрештою й послужило головною причиною ліквідації Запорозької Січі за наказом імператриці.
Читайте також: Децентралізація. Перші кроки в конкретному регіоні
Основою господарства Нової Січі був зимівник — велике козацьке фермерське господарство, яке базувалося на займанщині (освоєнні земельних наділів колишнього Дикого Поля) та вільнонайманій праці. Кіровоградський філолог Леонід Куценко поцікавився прізвищами та соціальним статусом власників містечок, сіл, слобід, хуторів, пасік, земельних наділів: Прокіп Гаврук, Гнат Галаган, Андрій Головко, Олексій Запалисвічка, Василь Гегела, Федір і Василь Зарудні й т. д.
Загалом у середині XVIII століття з’явилося близько тисячі власників на нових землях. Етнічний склад — виключно українці. Куценко небезпідставно вважав, що саме вони є справжніми господарями, «бо це була їхня земля, це була їхня власність», отже, мали стати основою майбутньої державної еліти. Згідно з дослідженнями Анатолія Пивовара в задніпровських поселеннях проживало до 20 тис. осіб. Невеликий відсоток землевласників у XVIII столітті становили п’ять грузинських князів і менш як десяток російських дворян. За 100 років панування російської влади на українських землях форма земельної власності, прізвища та національність землевласників зазнають суттєвих змін.
Отже, «козацькому» (по суті, фермерському) шляху розвитку сільського господарства (згодом цей спосіб організації господарства назвуть американським) Російська імперія, яка у 1750-х роках, із порушенням домовленостей з Кошем, проникла на терени козацьких володінь, протиставила свій «поміщицький» (по суті, прусський, плантаторський, латифундистський) шлях. Який, звісно, був антиукраїнський, бо супроводжувався не тільки відбиранням землі, а й депортацією населення, ліквідацією козацького самоврядування та особистої свободи.
Активна мілітарна колонізація козацьких земель Російською імперією розпочалася зі створенням у 1752 році військового поселення Нова Сербія під командою генерала Івана Хорвата з центром у Новомиргороді. Того самого року імператриця Єлізавєта Пєтровна підписала указ про будівництво на берегах Інгулу фортеці Святої Єлисавети. Як зазначив історик-краєзнавець Сергій Шевченко, цим указом було ініційовано прихід російських військ на терени Центральної України, бо опорних пунктів Російської імперії південніше від Єлисаветграда ще не існувало. Автор першої праці з історії Єлисаветграда міський голова Олександр Пашутін зазначив, що «фортеця Св. Єлисавети була збудована в дикому степу поблизу запорізьких зимівників на правому нагірному боці річки Інгул. Вона мала захистити цей край від набігів татар та запорожців». Аналізуючи ці факти, Сергій Шевченко зазнає, що нав’язана козацькому краю фортеця забрала життя й здоров’я кількох сотень українців ще під час будівництва, а далі: «Різномасті романовські полки фактично перетворили колишні Запорозькі Вольності з козацькими містечками, селами, слободами, зимівниками, рибними й бортничими промислами на військовий табір Російської імперії». Фактично фортеця була розміщена на землях, уже освоєних запорожцями, привласнених та оброблюваних ними.
Леонід Куценко порівняв перелік прізвищ землевласників Задніпровських місць кінця XVIII та кінця ХІХ століть. Його висновок: тепер станову еліту репрезентували росіяни, не загубилися навіть серби, євреї. І майже відсутні українці — нащадки козаків, ті, хто боронив цю землю в козацьких полках, хто заселяв її зимівниками, селами й хуторами. Землі в Російській імперії вистачило всім, але українцям дісталося найменше. І це при тому, що перепис 1897 року засвідчив у Єлисаветградському та Олександрійському повітах 90% українського населення.
Осердя степового бізнесу
Сільське господарство на теренах краю навіть за найнесприятливіших чинників для його розвитку, як-от кріпацтво, мілітаризація краю, поява військових поселень, латифундистський шлях розвитку, традиційно залишалося найприбутковішою галуззю господарства на Приінгуллі. Ось уривок із книжки Євдокіма Зябловского від 1810 року «Землеописание Российской империи для всех состояний»: «Єлисаветградський повіт за природним своїм положенням є вельми пристосованим для ведення сільського господарства. Скотарство та хліборобство доведені до розвинутого стану». І це попри ненависні військові поселення, кріпацтво, низький рівень техніки обробітку землі та технології вирощування культур, екстенсивний характер розвитку!
Читайте також: Непримарний реванш. Регіонали хочуть повернути собі Кіровоградщину
Історія успішного «золотого віку» Єлисаветграда розпочинається з реформи, безпосередньо пов’язаної із сільським господарством, — ідеться про селянську реформу 1861 року. Знавець історії Кіровоградщини Петро Кизименко підкреслив: «У січні 1858 року ненависні людям військові поселення були ліквідовані. Доленосний для Російської імперії взагалі і для України у її складі зокрема 1861 рік став етапом і в розвитку міста. Зі скасуванням кріпацтва економічний та культурний розвиток Єлисаветграда пожвавлюється. Адже розкріпостилися не лише селяни. Розкріпостилася приватна ініціатива, і це наклало відбиток на все життя». Загалом Єлисаветград входив у десятку українських міст за кількістю міщан купецького стану.
Чим же займалися підприємства пореформеного Єлисаветграда? Переробкою продуктів хліборобства та тваринництва. Стрімке зростання капіталістичного господарства пришвидшило будівництво підприємств для виготовлення сільськогосподарських машин і знарядь. Протягом 60–90-х років ХІХ століття тут було відкрито до десяти таких об’єктів. До середини 1890-х кількість фабрично-заводських підприємств Єлисаветграда збільшилася удвічі, а обсяг виробництва на них — у 13 разів. Значно зростає кількість парових млинів для переробки борошна. На початку ХХ століття 13 млинів давали продукції вже на 13 млн руб. З метою доставки сільськогосподарської продукції до портів Чорного моря у 1868 році було споруджено залізничну лінію Балта — Одеса. У 1869-му в експлуатацію здали залізницю Єлисаветград — Кременчук, яка з’єднала місто з водним шляхом по Дніпру та з Донбасом.
Швидкий розвиток сільського господарства сприяв збільшенню інвестицій в економіку Єлисаветграда. У 1874 році підприємці з Англії Роберт і Томас Ельворті в місті заснували майстерню з ремонту сільськогосподарського реманенту. Але по-справжньому справи пішли вгору, коли у 1880-х для потреб сільського господарства в місті стали випускати машини власної конструкції (молотарки, сівалки, крупорушки), які були добре пристосовані до ґрунтів країни. Саме на цьому підприємстві сконструювали першу в Російській імперії рядкову сівалку. Орієнтований на потреби сільського господарства завод Ельворті був найуспішнішим підприємством міста.
Саме в пореформений період Єлисаветград активно впорядковується. Якщо на початку 1860-х років у місті на Інгулі із 2 тис. будинків кам’яними були лише 197, то в 1860–1890-ті обличчя Єлисаветграда невпізнанно змінилося. У місті відкрили телеграф, поштову контору, залізничний вокзал, з’явився телефонний зв’язок, запустили електричну станцію, електричний трамвай (четвертий в Україні та Російській імперії), спорудили водогін, побудували театр, якому судилося стати сценою народження «театру корифеїв». Лев Троцький, який відвідав місто на початку ХХ століття, згадував: «Жодна столиця світу не справила такого враження, як Єлисаветград». Місто хвалив не лише Троцький, а й укладачі «Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона»: «Це одне з найупорядкованіших і найкращих міст, що не поступиться багатьом губернським». Заможні купці, а в місті їх було досить багато, замовляли архітекторам розкішні приватні особняки та прибуткові будинки, було також чимало готелів, що свідчили про його відвідини передусім із комерційною метою.
Джерела прибутків заможних міщан були різні. Так, укладачі «Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона» випуску 1894 року в статті про Єлисаветград писали: «Після Одеси в Єлисаветграді друге за обсягом борошномельне виробництво. На десяти парових млинах переробляється щороку до 3 млн пудів зерна. Борошно відправляється до різних міст Росії та за кордон. Єлисаветград — великий зерновий ринок і центр торгівлі значного регіону, що тяжіє до нього. Загалом п’ять ярмарків. Предмети торгівлі: хліб у зерні й борошні, худоба, вівці та вовна, коні».
Олександр Пашутін був керманичем міста у 1878–1905 роках і ввійшов в історію як найкращий міський голова протягом усього його існування під різними назвами. У часи економічного буму він писав про економіку міста: «Сьогодні Єлисаветград є головним пунктом збуту та продажу місцевих товарів: жита, пшениці, вівса, шерсті, воску, меду, масла. Крім відправки за кордон великої кількості хліба в зерні відправляється борошно, для приготування якого в місті існує чотирнадцять першокласних парових млинів, які переробляють до 5 млн пудів на рік пшениці».
Як бачимо, найуспішніший міський голова чітко визначив джерела прибутків місцевих купців. Тому закономірно, що економічний розвиток міста був безпосередньо пов’язаний з орієнтацією промисловості на потреби сільського господарства. Понад те, саме зростання міста відбувалося за рахунок селян, які в мовах урбанізації ставали містянами, та злиття з ним довколишніх українських сіл. Ковалівка (до речі, саме так називалося село, а не Кузнєцовка), Кущівка (а не Кустовка), Балка (а не Овраг), Лелеківка (колишня Інгульська слобода, а не Аістовка) — ці українські за назвами та населенням села поступово з’єднувалися з містом.
Артіль проти латифундій
Наприкінці ХІХ століття у Єлисаветградському повіті в козацькому селі Аджамка, яке й досі умовно поділяється на сотні, український громадський діяч Микола Левитський в аграрній сфері започаткував цікавий експеримент. Ось як висловлювався про нього відомий краєзнавець Володимир Босько: «Наприкінці ХІХ століття наш провінційний Єлисаветград гримів на всю Росію. Про те, що відбувається в селах Єлисаветградського повіту, писали майже всі поважні столичні часописи, до міста розпочалося справжнє паломництво відомих людей (серед них Леся Українка). Усі вони з величезним інтересом спостерігали за єлисаветградським експериментом Левитського».
Читайте також: Здивувати електорат: від рекламних аеростатів до спідвейних мотоциклів
Про цю людину наприкінці ХІХ століття писали російські та європейські видання. Левитський, який був членом єлисаветградської Української громади, починав із теоретичних напрацювань у створенні сільськогосподарських кооперативів. А повернувшись на терени Приінгулля в 1891 році, поринув у процес їх практичної реалізації. Миколі Левитському довелося обмірковувати та втілювати в життя нелегку справу об’єднання індивідуалістів-українців у колективні спілки та артілі.
У 1894-му в селі Федвар (нині Підлісне) було створено перший колектив кооператорів. А в 1896-му в Єлисаветградському повіті було майже 80 артілей, що об’єднували на добровільній основі 287 господарств. Як згодом напишуть дослідники: «Не все вдавалося артільним піонерам, але справа таки мала успіх і з року в рік до неї долучалися все нові й нові люди». Того самого 1896-го «артільний батько» Левитський брав участь у Міжнародному кооперативному конгресі в Парижі.
У добу Українських національно-визвольних змагань 1917–1920-х років українське селянство Приінгулля чинило шалений опір аграрній політиці більшовиків. Нове покоління власників збройно виступило проти комуністичних експериментів на селі. Терени Кіровоградщини входили до сфери впливу Холодноярської республіки, чимало отаманів цієї потужної збройної селянської організації були вихідцями із сільської місцевості сучасного Приінгулля. А терени Єлисаветградського та Олександрійського повітів чи не найдовше не корилися більшовикам!
Земля — найцінніший ресурс української нації. Збереження цього ресурсу та дбайливого землевласника має стати запорукою економічного розвитку України. А пам’ять про здобутки попередніх поколінь, поєднана із сучасними технологічними досягненнями, дасть українцям твердий ґрунт під ногами, щоб бути справжніми заможними господарями своєї землі.