Кримські татари почали повертатися до Криму після Указу Президії Верховної Ради СРСР від 5 вересня 1967 року «Про громадян татарської національності, що проживали в Криму». Цей указ знімав звинувачення з народу. В ньому зазначалося, що ми вкоренилися в місцях депортації, проте не було заборони повертатися до Криму. Люди думали: раз реабілітували, значить, кожен громадянин СРСР має право проживати будь-де. Проте для Криму існували окремі умови. Діяла Постанова «Про обмеження прописки в деяких населених пунктах Кримської області і Краснодарського краю», згідно з якою на кожного прописаного мало бути 13,65 м2 житла. Якщо сім’я складалася з п’яти осіб – житлова площа мала сягати 70м2. Татарам на основі цієї статті часто відмовляли в прописці. В той час можна було оселитися лише в степових районах Криму – Красноперекопському, Раздольнічеському, Первомайському, Чорноморському, Радянському, Нижньогірському, Ленінському. В інші райони потрапити було нереально, навіть якщо мав гроші на будинок.
До 1990-х років чисельність кримських татар, наприклад, у Херсонській області сягла 10 тис. Селилися татари також у Новоолексіївці, Генічеську, частково в Миколаївській та Одеській областях. Водночас близько 25 тис. кримських татар осіли в Російській Федерації, у Краснодарському краї. Тобто це люди, котрі приїхали до Криму й не змогли тут прописатися, затриматися.
На сьогодні в Криму є близько 300 місць компактного проживання кримських татар. Подібно до будиночків, що зараз виросли навколо Сімферополя, самозахоплення, чи то пак самоповернення, були й у 1989–1991 роках. Тому що влада землі не давала, а пропозицій на ринку житла вже майже не було. Залишався єдиний шлях – будувати самим.
За двадцять років виросло ціле покоління – хлопчик, який повернувся на батьківщину в 5-річному віці, зараз уже 25-літній. Сьогодні ці люди хочуть одружуватися, облаштовуватися – на шести сотках тепер проживають дві й більше сімей. Влада знову не йде назустріч. Землі роздають різноманітним організаціям, але не кримським татарам.
От приклад. У мене на руках рішення лише однієї сесії Масандрівської сільради – а таких на рік буває до десяти: землю в смт Нікіта (це біля Ялти, де розташований відомий Нікітський ботанічний сад) виділяли організаціям і підприємствам. Вихідці з цього населеного пункту з 2003 року просять землю для побудови житла. У декого там ще з часів депортації стоять старі будинки – але в них живуть інші люди.
Міністерство аграрної політики навіть зробило відчуження певної кількості земель саме для будівництва житла для депортованих громадян – 10 гектарів на території Гаспрівської сільської ради. Але її віддали не репатріантам.
З’явилося таке явище, як слов’янські самозахоплення. Це без урахування чиновницького «самозахоплення». А якщо подивитися, скільки захопили медведчуки, франчуки, януковичі й ахметови, причому в заповідних зонах, в тому-таки Нікітському ботанічному?
Нам закидають, що через 10 років ми знову захочемо землі. Пояснюю: зараз кожен росіянин, українець чи громадянин іншої національності може успадковувати нерухомість своїх бабусь і дідусів. Наша молодь цієї можливості позбавлена, їм поки що немає чого успадковувати.
За моїми оцінками, татарам по всьому Криму треба близько 3–4 тис. га землі. Переважно це стосується степової частини Криму. По Великій Ялті потрібно лише 83,5 га.
В Україні діє Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій», але в ньому прописано, що депортовані громадяни під нього не підпадають. Вирішення земельних питань наштовхується на те, що Україна, на превеликий жаль, досі не ухвалила закону про відновлення прав депортованих громадян. Це основоположний документ, який потягне за собою прийняття низки інших, пов’язаних із поверненням і облаштуванням татар, зокрема й із земельними ділянками.
У проекті цього закону кожному, хто повертається після депортації та оселяється в сільській місцевості, гарантують земельну ділянку для зведення житлового будинку. 2004-го Леонід Кучма наклав вето на цей закон. Якби він набрав чинності, ситуація в Криму була би зовсім інша.