Перші два дні липня 1942 року були вкрай напруженими для прем’єр-міністра Його величності Вінстона Черчилля. Як і попередні два роки, відколи він очолив Британську імперію в момент найбільшої загрози за всю її історію. Та цього разу його турбували були не так нові успіхи німецьких чи японських армій на численних фронтах, а події в стінах британського парламенту, а саме у Палаті громад. За декілька днів до цього група депутатів висунула на розгляд парламенту резолюцію наступного змісту: «Палата громад, віддаючи шану героїзму та витримці Збройних сил Корони за вкрай складних обставин, не має довіри до центрального проводу у війні». А далі спалахнула запекла дискусія з приводу того, чи варто прем’єр-міністру втручатись у планування військових операцій, помилок командування і багатьох інших наболілих питань, котрі постали після ганебного падіння Сінґапуру і краху біля Тобрука.
Цей сюжет видається вельми актуальним і для теперішньої ситуації в Україні. Якщо у перші тижні війни на політичному фронті панувала майже абсолютна тиша, то після усунення (тимчасового?) загрози окупації Києва тенденція стала мінятись. Заїжджене гасло про необхідність єднання в часи війни лунає звідусіль, проте все більше діячів піддаються спокусі політикування. Однак, слід зважати на нюанси. З одного боку, критика влади у виконанні деяких персонажів є відверто безпідставною і навіть абсурдною. А з іншого, дехто у команді президента явно не проти позбутись опозиції як такої — і звісно ж, під тим таки гаслом про єднання.
Питання, чи можна і чи варто критикувати владу у наш «найвищий час» вкрай делікатне. Кожен, хто бодай поверхово ознайомлений з українською історією, добре пам’ятає, скільки разів внутрішні чвари та роз’єднаність призводили до національних катастроф. І з яким ентузіазмом українці на ці граблі не що наступали, а стрибали з розгону. І навіть якщо Володимир Винниченко й не казав сумнозвісної фрази «Або Україна буде соціалістична, або ніяка!», вона добре передає вузькопартійний, сектантський і деструктивний спосіб мислення одного з керівників Української Народної Республіки. Та й, на жаль, багатьох інших наших діячів — з поправкою на ідеологічні відмінності.
Читайте також: Бійся миротворців, які несуть подарунки
Президентські, а потім парламентські вибори 2019 року стали для певної частини українського суспільства вкрай болючим досвідом. А для декого – й відверто травматичним. Наслідком цього стала безоглядна критика будь-яких дій нового президента та його команди. Вагомих приводів для критики вони давали більш ніж достатньо. Але часом критика із засобу перетворюється на самоціль — і у опозиційних середовищах це трапляється частіше, ніж хотілося б. Особливо комічно виглядають персонажі (причому з вельми неоднозначною репутацією), котрі вжилися в роль військових стратегів і тепер розповідають, як би вони звільнили Херсон, деблокували «Азовсталь» і вже б роздивлялися червоні зірки Кремля у польовий бінокль. Ну а про тих, хто звинувачує у нападі Росії самого Зеленського та його прибічників, годі і казати — це вже навіть не позерство, а «клініка».
Але деструктивні тенденції помітні й у провладному таборі. Вибори 2019 року породили залізобетонну віру в те, що все можна «підім’яти» під себе. Після перших тижнів війни (якраз коли на диво не було видно й чути Андрія Єрмака – збіг та й годі!) владна команда взялась за вельми сумнівні справи. Відключення від цифрової мережі «5 каналу», «Прямого» і «Еспресо», «зацитькування» будь-якої критики разом із вкрай важливими запитаннями – все це геть не відповідає державі, котра засадничо протиставляє себе фашистській Росії. Деякі прихильники влади, котрі не займають офіційних посад, взагалі не стримуються, публічно (у ЗМІ, а не у фейсбуці!) закликаючи «розібратись» з опозицією і всіма, хто сміє критикувати владу і особисто президента.
Взяти до прикладу питання про те, чому російські війська так легко змогли прокласти собі шлях в напрямку Херсона. Чому Херсон опинився в руках окупантів настільки швидко? Чи справді місцева влада або інші органи фактично саботували оборонні приготування? І це питання не лише про Херсон, адже успіхи ворога на півдні спричинили до трагедії Маріуполя – рани, що кровоточить у прямому ефірі. Задавати ці питання — це аж ніяк не генерувати «зраду». І так само не «зрада» — розбиратись, наскільки ефективно у попередні роки працювало Міністерство оборони. Наше суспільство достатньо зріле і заслуговує на чесну (наскільки це дозволяє воєнна доцільність) відповідь, якою би вона не була. Але все, що влада змогла вичавити з себе за весь цей час, це знамените «про*бали» від Олексія Арестовича. Причому й це було сказано так, що винуватцями видавалося військове командування. Це що — початок політичної боротьби проти надто рейтингового генерала Залужного?.. Чим гірша комунікація і чим менше чітких відповідей на важливі питання, тим більше виникає підозр і здогадок.
Читайте також: На чотири літери. Чому заборона ОПЗЖ та люстрація її партійців – ще не панацея від колабораціонізму
Сьогодні Україна – це приклад боротьби за свободу для всього світу. Наша демократія — це одна з головних причин, чому Захід настільки активно нас підтримує. Це перепустка до клубу цивілізованих країн — не більше і не менше. А що важливіше, самим своїм існуванням Україна, разом з владою, чиновниками і політиками, завдячує Збройним силам і всьому суспільству, яке вже третій місяць робить все можливе і неможливе, щоб наша держава не зникла з мапи світу. Тому відмахуватись від громадян, а надто затуляти їм рота, влада просто не має морального права.
Шкодять такі дії і особисто Володимиру Зеленському. Так, він був поганим президентом до війни. Ймовірно, залишиться таким і після неї. Але він, подобається це комусь чи ні, став одним із символів українського опору. І так, зараз, під час війни, він виконує свою роль так, як належить. Підтримка світової спільноти значною мірою є результатом комунікативних зусиль Зеленського, його мужнього рішення не покидати столицю навіть за найбільшої небезпеки. І коли Джордж Буш-молодший називає його «Черчиллем нашого часу», а в «The New York Times» цю гіпотезу аналізують і, на загал, обґрунтовують, це виглядає компліментарно, але зовсім не комічно. Однак, це жодним чином не дає Зеленському і його оточенню карт-бланш на будь-які дії. Хоча б тому, що (увага, ще одна заїжджена фраза!) у битві з драконом головне не стати драконом самому. В Україні, як ми знаємо, з драконами розмова коротка.
Читайте також: Ніколи знову. Як Мінський процес гальмував розвиток України
І до речі, про Черчилля. Голосування щодо вотуму недовіри 2 липня 1942 року в Палаті громад він виграв 475 голосами проти 25. І довів справу свого життя до перемоги. А після неї зазнав поразки на виборах і мирно передав крісло прем’єр-міністра лідеру опозиційної Лейбористської партії Клементу Еттлі. Саме так працює демократія. Зріле суспільство має відчувати межі дозволеного навіть в умовах війни, якщо прагне успіху. І коли влада раптом відчула, що вхопила Бога за бороду і що «війна все спише», то це небезпечна тактильна галюцинація, якої треба чимскоріш позбутись. Врешті-решт, не даремно саме Велика Британія є найкращим зразком поєднання традицій, демократії та успіху. І висування вотуму недовіри (до речі, не єдиного за час війни) Черчиллю не завадило йому привести націю до перемоги, в котру влітку 1940 року вірили лише найвідчайдушніші оптимісти, зокрема й він сам.