У цьому лютому виповнюється тридцять років з дня, коли в США вийшов культовий роман Девіда Фостера Воллеса «Нескінченний жарт». Воістинну Великий американський роман у всіх смислах — 1079 сторінок в оригіналі. Цьогоріч Видавництво Жупанського обіцяє його видати українською у двох томах в перекладі Петра Таращука, й обсяг там, подейкують, буде десь півтори тисячі сторінок. І річ навіть не в тому, що роман Воллес справді заслужено такий шанований, хоч і багатосторінковий, а в тому, що «Нескінченний жарт» майже одразу, як його надрукували в 1996 році, став символом. Символом інтелектуальної літератури. Книгою, яку не так дочитують, як хизуються тим, що читають. Роблять фото, хваляться кількістю різнокольорових закладинок, залишають на видному місці, адже навіть наявність такого роману на полицях — це вже показник статусу, знак обраних, приналежість до інтелектуальної еліти. І, звісно, саме в такій поведінці мало справжнього шанування якісної літератури і багато снобізму. Втім, чи це аж настільки погано?
The Guardian ще торік випустив статтю із симптоматичною назвою «Чи нормально читати “Нескінченний жарт” у громадських місцях? Чому інтернет ненавидить “перформативне читання”?», де якраз і йшлося про те, що чималі й складні книжки здебільшого стали елементом показухи. І, власне, проблема ускладнилася тим, що стало неможливо визначити, чи людина справді читає цю книгу, чи лише демонструє, що її читає. І чи тепер варто зараховувати будь-яку появу на людях з серйозним томом під пахвою за акт перформативного читання? Авторка статті, вийшовши в парк з «Нескінченним жартом», зрештою, зрозуміла, що більшість людей або просто не звертають на неї уваги, або просто дивуються тому, що вона сидить із книжкою (ще й таким чималим одороблом), а не зі смартфоном. Та під час цього експерименту сталося дещо важливіше: авторка почала отримувати задоволення від читання. І, звісно, коли ти читаєш щось інтелектуальне, то отримуєш додаткову насолоду від того, що хтось побачить тебе за цим і подумає, який же ти розумник. Власне, десь тут і пролягає межа між здоровим і нездоровим снобізмом: можна читати щось немасове й інтелектуальне, та не варто цим дуже пишатися. Зрештою, це те саме, що й надто підкреслювати власну освіченість, соціальний статус чи вишуканий смак, зневажаючи всіх тих, хто не дотягує до твого рівня. І книга того ж Воллеса може просто бути інструментом снобізму. А може і не бути, якщо, за логікою The Guardian, ви її будете розгортати тихцем удома, без свідків і соціальних мереж.
Нещодавно в The New Yorker вийшла стаття із теж доволі знаковою назвою — «“Нескінченному жарту” виповнилося тридцять. Чи ми не забули, як його читати?». Бо ж справді — у нас є кому поговорити про велику літературу, а от вдумливих читачів такої літератури значно менше.
Я зумисно нічого не розповідаю про зміст роману Девіда Фостера Воллеса, бо, як на мене, однією з граней сучасного снобізму є те, що з появою інтернету загалом і ШІ зокрема стало майже неможливо вирізнити людину, яка читала «Нескінченний жарт», від людини, яка його не читала. Хіба під час усної розмови, та й тоді «читач» може сказати, що давно читав і вже не може пригадати якісь подробиці тексту. Менші і простіші книжки справді читають, а от більші й непрості частіше потрапляють або в категорію «Куплено і припадає пилом на полиці», або в категорію «Прочитано кільканадцять сторінок і Що це було». Втім, обидва варіанти аж ніяк не заважають розповісти всьому світові про те, що отака книга в тебе є, а далі вже починається низка домовленостей із Почуттям власної значущості, щоб (не) стримувати себе в бажанні показати всім свою «начитаність». Ще й коли нездоровий снобізм підказує не соромитися, бо живемо один раз і хай усі знають, що «я не з такої сім’ї, я з багатої», і в мене, як в тому афоризмі, на стіні великі полиці, а не великий телеекран. Зрештою, що ж тоді буде здоровим снобізмом: ховатися від усіх зі своїми розумними книжками? Думаю, усе, як і завжди, впирається у почуття міри, і насамперед — у міру власної нав’язливості в житті інших.
І «Нескінченний жарт», між іншим, — і про це теж: про зацикленість на собі і задоволенні власних насолод; про таку Розвагу, від якої не можеш відірватися; і, зрештою, про вибірковість і потребу цінувати якість, а не кількість. Тож і снобізм вочевидь може бути здоровим, якщо поважати інших як і самого себе і, зважаючи на приклад цього допису, говорити лише про книжки, які ви реально прочитали. Бо це, зрештою, і є повага до того, із ким говориш, і, звісно, повага до того, про кого говориш. Та лінія тут, безперечно, дуже тонка і червона й уся в прапорцях такого ж кольору: від поваги до самоповаги — один крок, а від самоповаги до її надмірного вияву — ще менше. Отакий нескінченний і не аж надто веселий жарт буття над кожним поважинм індивідом.
