Колись, у часи моєї юності, зірка польської попмузики Мариля Родович в одному зі своїх шлягерів співала: «І здоров’ячка дай машинам». Сьогодні це речення пригадується мені зовсім в іншому контексті, але все по черзі.
Річ у тім, що в Канаду й США з презентаціями приїхав відомий і визнаний письменник з України, а точніше з Ужгорода, Андрій Любка. Приводом для подорожі стала видана нещодавно книжка «Війна з тильного боку». Перша зустріч відбулася в Торонто в книгарні Koota Ooma, найбільшій на американському континенті, яка вже 30 років пропагує українські книжки й англомовні видання, присвячені Україні. Цього разу це була унікальна зустріч, бо творчість Андрія була певною мірою тлом для його діяльності як волонтера, а свіжовидана збірка коротких текстів описує та одночасно контекстуалізує його волонтерський досвід. Про популярність Любки й значущість його нового досвіду хай свідчить той факт, що в самому Торонто були заплановані три зустрічі як в українській книгарні Koota Ooma, так і в Науковому товаристві імені Шевченка й на факультеті славістики Торонтського університету. Автора й невтомного волонтера в одній особі чекає довгий маршрут від Торонто й далі через Монреаль, Едмонтон, Калгарі, Оттаву, Баффало, Чикаго, Вашингтон і Нью-Йорк.
Про зустріч із Любкою в книгарні Koota Ooma на її сторінці у фейсбуку написано: «Це була щира розмова про те, як війна змінила долі мільйонів людей, як письменник перестав робити звичні речі, а зайнявся новою справою — вивченням особливостей автомобілів та логістики, і наразі вже передав на потреби ЗСУ 311 автівок».
Любка з легкістю, почуттям гумору й водночас певною стоїчністю описує свій шлях молодої людини, яка живе якісь 1400 км від Донбасу на Закарпатті, в Ужгороді, біля воріт Європейського Союзу, і щодня займається важкою, але спокійною працею письменника, який одного дня питає себе: як жити далі? Це болісне запитання з’явилося як наслідок брутальної агресії Росії проти України й поступово перетворило його на іншу людину, яка вирішила в нових обставинах по-іншому бути корисною суспільству. Хоча в глибині душі він не перестав бути письменником, який бачить дійсність зі своєї метапозиції творця, усе ж таки він шукає можливостей дуже конкретної, практичної участі в перемозі над агресором. Йому в цьому допомагають друзі, які добровольцями приєдналися до лав українського війська.
Як виявилося спочатку, бракує всього. А саме їм бракує, здавалося б, банальної на фронті речі — невеликого джипа. Андрій береться зібрати гроші й з допомогою ужгородських колег купити, підготувати й відправити на фронт перший джип. Потім буде наступний, потім іще й іще, згодом їх стане 10, 50, 100, 300, на цей момент — 311. Любка зі своїм упізнаваним у світі культури прізвищем залишається фронтменом усієї витівки, але йому в цьому допомагають місцеві волонтери, які віддають свій час та вміння, щоб якнайкраще виконати покладений на себе обов’язок — доставити на лінію фронту якнайбільше добре підготовлених машин.
Поступово утворюється глобальна мережа людей, які приєднуються до ініціативи Андрія і його закарпатських друзів. У цій мережі є й торонтська книгарня Koota Ooma, яка давно стежила за його творчістю, а кілька років тому організувала його авторський вечір. У нових обставинах книгарня вирішила долучитися до активного збору коштів. За словами Любки на зустрічі із читачами, на цей момент книгарня передала кошти на 20 джипів для фронту. У такий спосіб діаспоряни, які досі підтримували Україну та українську культуру, купуючи й читаючи українські книжки, активно долучилися до боротьби з окупантом, пожертвувавши кошти на волонтерську ініціативу письменника Андрія Любки.
Нещодавно, святкуючи свій 70-й день народження, я попросив друзів, щоб замість подарунків вони підтримали напрочуд культурну, бо створену й підтриману творцями культури, акцію купівлі джипів для Збройних Сил України. Так я долучився до довгого ланцюга небайдужих.
Андрій на привітання мене з днем народження привіз мені з Ужгорода пляшку чудового закарпатського коньяку «Тиса». Тепер я знаю, яким буде мій перший тост, а він буде цитатою зі шлягеру зірки польської попмузики часів моєї юності Марилі Родович, яка співала: «І здоров’ячка дай машинам (джипам)».
Бо хтось слушно зазначив: «Це не військовим потрібна машина — це нам усім потрібно, щоб у військових була машина».