Останнім часом в Україні створюють дедалі більше нішевих видавництв, себто таких, які спеціалізуються на конкретному аспекті літератури. І це добре, адже там, де розмаїтість тем, проблематик, мотивів, жанрів і стилів сягає приблизно нескінченності, орієнтація на різноплановість текстів часто є програшною стратегією. Одним з таких видавництв є «Компáс», що позиціонує себе як «осередок ібероамериканської літератури в Україні». Попри їхню відносну молодість (мають наразі всього 4 видані книжки, на п’яту щойно запустили передзамовлення), їхні видання привертають увагу, бо ж вони досить сильно контрастують з іншими книгами, котрі так чи інакше з’являються в нашому культурному просторі. Саме така характеристика – контрастне, відмінне – щонайліпше пасує роману аргентинської письменниці Аріани Гарвіч «Здохни, коханий», який у 2018 році був номінований на Букера, а вже в 2022 році вийшов друком в «Компáсі» в українському перекладі Анни Марховської.
Ця книга – стенограма думок головної персонажки, яка водночас є і нараторкою; вона суб’єкт та об’єкт оповіді, вона протагоністка і водночас антагоністка. Сама вона описує себе так: «Звичайна жінка зі звичайної родини, але дивакувата, ненормальна, мати однієї дитини, і хтозна, чи десь на горизонті не вимальовується ще й друга»; «Я – мати на автопілоті». Героїня цієї книги страждає: вона оточена чужим простором, їй важко інтегруватися в середовище, у якому їй доводиться існувати, її чоловік їй переважно байдужий, власне, як і все навколо, у неї притуплений (а чи й зовсім атрофований) материнський інстинкт. Здається, ніби її стан – усього лише наслідок післяпологової депресії, та насправді ця пригніченість має іншу природу, яку сама нараторка називає радше «депресією від необхідності жити». Незадоволеність життям, ба навіть розчарування в ньому спричинюють її божевілля, і читачеві доводиться спостерігати за тривалим зануренням героїні в тотальне відчуження й бентежність, у власну навіженість і схибленість.
Читайте також: Вільнюський книжковий ярмарок: підтримка і словом, і ділом
Ракурс нарації тут обрано так, ніби доводиться спостерігати за подіями зсередини свідомості головної персонажки, слідуючи за кожною її думкою. І це одразу ж викликає дисонанс, адже за такого тонкого (з психологічної точки зору) і глибокого занурення в усі переживання героїні – її ім’я читачеві невідоме. Власне, у цій книзі взагалі немає імен, усі персонажі лишаються неназваними (якесь ім’я з’являється хіба що раз, тож його важко затримати у фокусі, також ще раз чи два названо прізвисько собаки – і це все на 155 сторінок роману). Тексту взагалі не притаманна конкретність щодо сюжету, деталі тут окреслено хіба що натяками: ми не знаємо, коли саме відбуваються ці події (хоча можемо здогадатися, що йдеться приблизно про 2010 рік), ми не знаємо, де розгортається цей сюжет (жодного топоніму, навіть вигаданого), ми не знаємо подробиць минулого головної персонажки (лишається тільки припустити, що вона не місцева, що вона приїхала звідкись – але звідки?) – авторка роману вельми скупа на загальну описовість.
Утім, для концепції книги все це і не потрібно, бо ж рушіями сюжету тут є не так персонажі, як конфігурації обставин. Тому-то весь світ цього роману видається якоюсь недолугою сценою з купкою дешевих декорацій. Таким чином син героїні сприймається «не дитям, а картиною, ескізом дитини, архетипом»; про себе із чоловіком вона каже: «”Дивимося” одне на одного й “розмовляємо” – у лапках, адже це і не дивитися, і не розмовляти»; і врешті нараторка визнає: «…драматург мого життя геть посередній». Усе їхнє існування у книзі – лише життя за інерцією, життя за звичкою, чи радше навіть гра у життя, імітація без мети. У цьому й полягає головний конфлікт роману – у надуманій косметичності абсолютно всього, що складає людське єство. Звідси й оксюморон назви – «Здохни, коханий». Як пояснює сама героїня: «Ми з тих пар, які машинально кажуть “коханий”, навіть якщо ненавидять одне одного; коханий, очі б мої тебе не бачили». Тож у такій, здавалося б, провокативній назві приховано направду банальну словесну формулу, яка налітає на життя, мов іржа на залізо; тут поєднані емоційна, щира, хоч і перебільшена реакція («здохни»), та нав’язане фіктивною картинкою ідеального сімейного співіснування уточнення («коханий»).
Але оприявнення книжкою всіх цих проблем стає і недоліком роману. Тому інколи важко зрозуміти, кого саме нараторка ховає за словом «він»: чоловіка, коханця чи, може, сина? З одного боку, подібна нерозрізненість образів, так що починаєш плутати, хто є хто, сплутування їхніх контурів і стікання їх в один силует слугують маркером відчаю головної персонажки: вона вже настільки розчарована в житті, вона вже настільки не приділяє йому уваги, що їй байдуже, до кого проявляти емпатію – до конкретної особи чи до загального «він». З другого боку, цей стилістичний прийом так сильно ускладнює читання та губить читача між і без того плутаних зв’язків викривленої свідомості героїні, що одну сторінку інколи доводиться перечитувати двічі, а то й тричі, щоб нарешті хоча би начерками окреслити собі, про що ж там ідеться.
Читайте також: «Я залишаюсь тут»: байдужість і принциповість
Ще більшим випробуванням для читача стає стиль Аріани Гарвіч. Він без сумніву виписаний, сформований (попри те, що «Здохни, коханий» є її дебютним романом), самобутній і цікавий, проте манера письма, яка нагадує щось середнє між потоком свідомості й автоматичним письмом, не дозволяє плавно занурюватися в нарацію – натомість такий стиль постійно подразнює читацькі рецептори, не даючи перевести подих. Тим паче це увиразнюється синтаксисом, який не дає ввійти в стабільний ритм читання: він побудований на чергуванні довгих і коротких речень, ніби авторка так шифрує якесь повідомлення морзянкою. Може, таким чином на якійсь із сторінок навіть вдасться розгледіти сигнал SOS, що його посилає персонажка у світ.
Не буде перебільшенням сказати, що «Здохни, коханий» – дивна книга. Вона констатує невідповідність жінки світові чи навпаки – невідповідність світу для жінки (і, варто визнати, робить це напрочуд гарно, поетично, щільно), проте не зазначає ані причин цього, ані наслідків. Питання «Чому це все відбувається?» лишається проігнорованим, натомість тут трапляються цілі пасажі відповідей на питання «Як?». Власне, такий підхід породжує ще більшу кількість питань. Ця книга дасть можливість прискіпливіше подивитися на жіночий досвід – проте не дасть можливості його зрозуміти, настільки вже сюжет далекий від традиції реалістичної оповіді. Це не погано і не добре – це просто вкрай специфічно. Утім, не варто звужувати контекст розуміння роману, адже в ширшому сенсі він – про всі ті надумані принципи життя, що розчинають його в кислоті буденності й імітації; про всі ті нав’язливі, але всуціль нереальні картинки ідеальних сценаріїв, які породжують хибне уявлення, ніби людське життя списане з пасторальних сюжетів. «Здохни, коханий» застерігає від блукання цими помилками: людське існування є занадто складним, аби припасувати його до простих алгоритмів. Для нашого життя узагальнення та спрощення є зайвими настільки ж, наскільки слово «коханий» здається зайвим у назві цього роману.