Переконавшись після походу на Озів Байди-Вишневецького 1560 року, що з суші здобути турецьке укріплення надто важко, запоріжці вирішили спробувати з моря. Ці морські походи українських козаків мали стати відповіддю туркам за їхні постійні набіги на слов’янські землі, помстою за покривджені долі українських бранців, які саме через невольничий ринок Озова потрапляли у вічне рабство до турецьких феодалів.
З різних джерел відомо, що в І половині XVII століття було кілька таких морських походів запорізьких козаків до Озова. Відомий дослідник історії українського флоту Мирослав Мамчак, спираючись на документи з турецьких архівів, стверджує, що після Вишневецького до Озова з козацькими флотиліями рушили й інші відомі запорізькі отамани, зокрема Семен Скалозуб 1600 року (загинув у бою в Керченській протоці) й Іван Сулима 1632-го. Останньому, за Мамчаком, нібито навіть вдалося здобути Озів, хоча в інших джерелах таких відомостей немає. Більш традиційною датою походу Івана Сулими на Озів вважають 1634 рік. Радянський історик Юрій Тіхонов стверджував, що козакам під час наступу вдалося взяти куткову вежу міста, але мури вежі обвалилися, і камені засипали вхід до укріплення. В цьому поході на Озів окрім запоріжців брали участь і донські козаки, а гетьман Сулима зимував на Дону, і, повернувшись на Запоріжжя наступного року, штурмом узяв польську фортецю Кодак на Дніпрі, але потрапив у полон до поляків і був страчений у Варшаві.
Читайте також: "Втеча трьох братів з Озова"
Є також відомості й про морські походи запоріжців на Озів 1615 року (разом з донцями) і 1633-го (можливо, це також помилкова дата походу Сулими). Мирослав Мамчак, знову-таки спираючись на турецькі документи, згадує про дві спроби взяти Озів князем Вишневецьким (він зараховує цю подію до 1559 року):
«Чотири турецьких документи від 2 липня 1559 року згадують про атаку, здійснену «Дмитрашкою і невірними» на фортецю Азов. На цей раз напад 10-тисячного сухопутного загону і флотилії Вишневецького, крім гарнізону Азова, відбивали Ногайська орда та турецька флотилія із шести галер та десятка каліт. Цей напад, хоч і був відбитий, неабияк насторожив Стамбул.
Вперше передовий турецький форпост, що зв’язував Стамбул із Астраханню і Туркестаном, давній «шовковий шлях» і пункт доставки до столиці Порти продовольчих запасів і невільників опинилися під загрозою. Стамбул охопив голод. За повідомленням Алі-Реїса, адмірала турецького флоту, у вересні того ж року Вишневецький вдруге взяв в облогу Азов, а його ескадра атакувала Керч, де, витримавши бій з турецькою ескадрою, відступила на Дон» (Мирослав Мамчак «Флотоводці України»).
Сучасний герб міста Озова символізує козацьку перемогу 1696 року.
Як бачимо, свідчень про запорізькі походи на Озів не так і багато, і вони часто суперечать одне одному. Тим не менш, можемо зазначити, що здобуття Озова залишалося однією з провідних засад запорізької воєнної політики XVII століття і після того, як ближче до середини цього століття, значно посилилося донське козацтво, запорожці дістали реальну можливість, спільно з донцями, захопити, нарешті, цю важливу турецьку фортецю на узбережжі Озівського моря. Захоплення козаками Озова відбулося у червні 1637 року, і провідна роль у цій військовій операції належала цього разу саме донським козакам, але без значної допомоги з боку запорожців зробити їм це було б дуже і дуже важко.
Саме відчайдушний штурм Озова гетьманом Сулимою за три роки до того, коли тільки прикрий випадок не дозволив українським козакам увірватися до міста, надав донським козакам віри в те, що здобути цю турецьку фортецю, яка до того вважалася неприступною, цілком можливо. Рішення про похід на Озів було схвалене донським військовим округом ще в січні. До середини квітня донські козаки чекали на запорізькі загони, які рухалися їм на допомогу. Тож у наступі мали брати участь 4,5 тис. донців і 1 тис. запорожців. 21 квітня розпочалася облога міста і тривала дев’ять тижнів. 18 червня, зробивши підкоп під мур та заклавши міну, після вибуху, козаки увійшли до Озова. Сутички на вулицях міста не вгасали три дні. Турків було вибито з Озова, козаки звільнили 2 тис. бранців.
Читайте також: Українська Донщина і далі на Схід
Так на п’ять років Озів став козачим містом. Територію фортеці стали заселяти козацькі родини, місто захищав могутній гарнізон з донців і запорожців. Участь запорізьких козаків у так званих озівських подіях 1637–1642 років яскраво висвітлена в історичних працях і дослідженнях українського історика й архівіста ХХ століття Олени Апанович. За її твердженнями, саме завдяки запорозьким підривникам місто було захоплене. Після здобуття Озова та поділу воєнних трофеїв запорожці пішли звідти. Але, довідавшись, що турки збирають велике військо і готуються вибити козаків з Озова, донці знову звертаються до українців по допомогу. В Озів прибувають нові загони українських козаків. Донські повідомлення до Москви стверджують, що наприкінці 1637 року в Озові вже було 700 запорожців, а донський отаман Михайло Татаринов очікував прибуття на Дін не менше ніж 10 тисяч вояків з України. Насправді ж запорожців до Озова прийшло значно менше – лише кілька тисяч, але знову саме вони відіграли вирішальну роль у справі захисту Озова від турків.
Влітку 1641-го до Озова підійшло величезне турецько-татарське військо. Турків і татар було вшестеро – увосьмеро більше, ніж козаків. Турки мали добре озброєні кораблі та важкі гармати. Коли вороги оточили місто, зненацька, з боку моря, з’явилися запорозькі чайки з українськими козаками. Кілька сотень українців, під прапорами, з музикою, святково вбрані, прорвалися до Озова, нагнавши страху на переляканих турків та надавши нову надію на перемогу оборонцям міста.
Про інший звитяжний вчинок українців пише російський дослідник Алєксандр Самсонов у своїй праці «Безсмертний подвиг донських і запорізьких козаків: Озівське сидіння». Автор зазначає: «Загін донців, після розвідки повертаючись назад, на березі зіткнувся з багатотисячною армією супротивника. Козаки прийняли нерівний бій – відкочуючись до річки, прорватися вони не могли, дорогу закрила турецька армія. Гарнізон Озова також допомогти не міг, навіть усе військо, вийшовши за мури, просто вилягло б у бою. Але сталося справжнє диво – «сміливість і міста бере»; запорожці зажадали пропустити їх допомогти гинучим братам. Старшини були вимушені поступитися: ворота відкрилися, і загін запорізьких козаків понісся у бій. Турецькі командири не вірили своїм очам: невірні загубили розум, самі рвуться до своєї загибелі. Турецькі сипахи лавиною рушили назустріч, але козаки зробили унікальний маневр – на ходу збилися в клин, пробили турецький фронт і прорвалися до залишків загону донців. Сипахи були елітою турецьких військ, хоробрими і умілими воїнами, але і вони не чекали такого розвитку подій. Турки змішалися, і, поки перебудовували ряди, а паша (турецький командувач) слав допомогу, козаки змогли пробитися під захист стін Озова».
Пам’ятний знак на честь загиблих козаків. Позаду – залишки озівських валів.
Облога турками Озова тривала до самої осені. Втративши у боях близько 25 тис. людей, османи змушені були припинити війну і повернутися до Туреччини. Натомість вони вдалися до дипломатичних засобів. Турецький уряд звернувся до московського царя, вимагаючи від росіян вчинити тиск на донських козаків та погрожуючи Росії широкомасштабною війною у випадку невиконання висунутих вимог. Росія ж провадила стосовно донських козаків в ті бурхливі часи доволі таки лукаву політику. Таємно допомагаючи Озову, разом з тим офіційно заявляла про те, що не має на донських козаків жодного впливу. Тепер же, злякавшись османського ультиматуму, московський цар Михайло Романов наказав донцям віддати туркам Озів і назавжди покинути місто. Не чекаючи такої зради від росіян, донці розгубилися. Воювати на два фронти – проти турків та москалів вони не могли. Довелося залишати Озів, пожертвувавши заради миру з Росією тисячами загиблих в боях за фортецю козаків. Донці зруйнували озівські мури, забравши з собою до своєї столиці, міста Черкаська, на згадку про колишні перемоги стулки воріт фортеці та коромисло міських терезів. Вони й донині зберігаються в Воскресенському соборі станиці Старочеркаської. Турки ж за деякий час відновили Озівську фортецю, і через кілька десятиліть українським і донським козакам знову довелося проливати свою кров, штурмуючи турецький Озів. Такою була кривава ціна, що заплатили козаки за московську зраду 1642 року.
Повернувшись до Озова, турки знову, на довгі 50 років, встановили контроль над узбережжям Озівського моря. Нову спробу вибити їх звідси здійснив у 1695–1696 роках молодий російський цар Петро Перший. Зазнавши поразок при його попередниках від турків і шведів, Московська держава втратила всі виходи до теплих морів. Новий амбітний володар Московщини вирішив повернути Росії морські узбережжя, тож і розпочав нову війну проти Туреччини. Провідну роль у бойових діях цієї війни відігравали українські козаки – реєстрові й запорозькі, які мали величезний досвід у боротьбі з турками. Під час першого походу на Озів 1695 року українські війська під проводом гетьмана Мазепи відвертали увагу турецьких армій бойовими діями на Дніпрі, захопивши турецькі фортеці Кизикермен, Тавань та інші. А от росіяни під Озовом зазнали поразки, відступивши звідти з великими втратами. Діставши науку з цієї невдачі, Петро Перший наступного року віддав перевагу у новому поході під Озів саме українським козакам. Керував українськими військами в Другому озівському поході 1696 року чернігівський полковник, наказний гетьман Яків Лизогуб. І дотепер пишаються мешканці Чернігова славними перемогами своїх предків, здобутими під Озовом триста років тому. Ось як про це пише чернігівський історик Олександр Глушко:
«Похід на Азов у 1696 році, що розпочався 24 квітня, став однією з найбільших військових кампаній за участю Чернігівського козацького полку. На чолі козацького корпусу у складі російсько-українського війська був наказний гетьман, чернігівський полковник Яків Лизогуб. Водночас гетьман Іван Мазепа з кількома полками, у тому числі частиною чернігівських козаків, прикривав Крим, щоб хан з ордою не напав на російсько-українські сили з тилу. Крім чернігівських козаків під командуванням Я. Лизогуба були також Прилуцький, Лубенський, Гадяцький, компанійський і сердюцький полки загальною чисельністю до 15 тисяч чоловік. Військо рухалось у напрямі Батурин – Охтирка – Валуйки – Черкаськ – Азов і прибуло до місця призначення 17 червня 1696-го. Табір розташувався на лівому березі Дону. Прибувши під Азов, війська взяли його в облогу і почали готуватися до штурму. Козакам довелось також відбивати напади татар, які намагалися прорвати кільце оточення. Особливо активну участь у бойових діях взяла козацька і компанійська кіннота, яка, починаючи з 18 червня, щоденно зривала спроби татар прорватися до міста з боку р. Кагальник. Також було відбито напади турецько- татарського війська з боку степу 24 червня, 30 червня, з 2 по 8 липня, 13 липня. Козаки Чернігівського полку брали активну участь і у відсічі вилазкам турецького гарнізону з обложеного Азова.
Вирішальну роль у взятті фортеці відіграли українські козаки під проводом Якова Лизогуба. Російські урядовці, які відповідали за постачання під Азов продовольства, значну його частину розікрали, відтак в українських і російських полках почався голод. Голодні козаки, залучені до земляних робіт, вирішили здобувати Азов і, попри те, що московське командування не планувало наступу, успішно атакували. З метою підготовки до штурму Азова з 23 червня по 15 липня було насипано земляний вал, який значною мірою вирішив долю походу, споруджено потужний табір, укріплений артилерією. З 14 по 16 липня з цього валу вівся обстріл Азова, внаслідок якого вдалося зруйнувати один з бастіонів фортеці. 17 липня, відбивши атаку татарської кінноти зі степу і вилазку турецького гарнізону з Азова, війська розпочали штурм фортеці. 19 липня азовський гарнізон капітулював. Після перемоги чернігівські козаки з 20 по 29 липня брали участь у відбудові фортеці, а 31 липня рушили додому. Попри запеклу боротьбу під Азовом, втрати чернігівських козаків у цьому поході були порівняно незначними – загинуло 26 і було поранено 25 козаків, 4 потрапили в полон».
Катерининська церква у Чернігові.
Петро Перший гідно оцінив подвиг українських козаків під Озовом. В козацькому місті Острогозьку, столиці одного зі слобідських українських полків, повертаючись після звитяжної перемоги, російський цар зустрівся з українським гетьманом Іваном Мазепою і від щирого серця дякував українцям за їхню хоробрість та рішучість. На місці цієї зустрічі царя і гетьмана, на центральній площі сучасного Острогозька Воронізької області (що зветься і зараз Майданом), поставили нащадки українських острогозьких козаків пам’ятний знак – єдиний у Росії, де ім’я великого українського гетьмана згадується з пошаною. А чернігівські козаки на пам’ять про здобуття Озова збудували 1715 року Катерининську церкву, яку присвятили пам’яті покійного вже тоді Якова Лизогуба. Своїми вишуканими формами Катерининська церква дуже нагадує Воскресенський собор у донському Черкаську. Обидва собори побудовані українськими майстрами за кращими зразками українського козацького бароко. В наші часи Катерининський собор міста Чернігова належить Українській православній церкві Київського патріархату. Але московські попи й досі чинять провокації, щоби повернути цей український храм під свою юрисдикцію. Під стінами святого місця вони встановили свої намети, з яких лунає в Божий храм антиукраїнська агітація. Історія повторюється – 300 років тому українські козаки боронили Озів від ворожих турків, тепер українські вірні боронять свій храм від нападів посіпак російського імперіалізму. Але перемогли ми 300 років тому, переможемо і зараз.
Пам’ять про козацьку перемогу зберігається й у сучасному Озові. На гербі міста зображено козацький український хрест, згори над півмісяцем. Це символізує перемогу козаків над турками.
Читайте також: Козаки донські і запорізькі – хто є старшим братом?