Під час цієї драматургічної лабораторії молоді автори, котрі надіслали свої п'єси, мали нагоду послухати їх у виконанні професійних акторів і виставити на суд глядачів. Поряд із новаторськими текстами читалися більш традиційні за формою і змістом твори, при цьому аудиторія сприймала їх по-різному. В той час, як одні критикували за брак «свіжого», інші пропонували хоч зараз на сцену. Були серед прочитаних текстів і такі, які публіка під час обговорень класифікувала як агітки. Знайшлося місце навіть невеличкій містифікації, яка стала цілковитою несподіванкою для організаторів: україномовний драматург із Краматорська, який надіслав п’єсу «Війна» і пройшов із нею до шорт-лісту, виявився вигаданим персонажем, а сама п’єса – плодом колективної творчості київських театралів, критично налаштованих до цього заходу.
Баба з візком: Ти б краще закрила свого гидкого рота і стояла спокійно.
Ірина: Сама закрий.
Баба з візком: О-ой, ви чули, люди? Яка молодьож зараз. Палець в рот не клади, бо зразу ж пошлють. Нализалися і, як ті бички, мичать.
(«Сімейні люди», автор – Артур Млоян)
Автор п’єси «Сімейні люди» Артур Млоян написав її під час Лабораторії сучасної драматургії, проведеної ЦСМ «Дах» за участю московських драматургів задля пожвавлення вітчизняного театрального процесу. «Відбувалася така сама лабораторія, як і зараз, – розповідає Артур. – Але драматургам була задана тема – смт (селище міського типу. – Авт.)». «Сімейні люди» Млояна мешкають у селищі під Києвом і борються не лише з нудним життям на периферії, а й із бажанням податися із нього геть. Потішила мова п’єси, глядачі навіть визначили її походження – Південна Чернігівщина.
Ірка, розбитий великий рот, синці на крихких зап’ястях. Десь на обрії, відображений в розпеченому повітрі, догори ногами проходить велетенський караван, понурі верблюди топчуть хмари розплющеними копитами. Караван вигадала Ірка.
(«Три монологи», автор – Катерина Бабкіна)
Були серед представлених текстів і заявки на режисерські експерименти, однак формат «читок» не давав змоги оцінити масштаби задуму. Наприклад, поетична проза «Три монологи» Катерини Бабкіної у майстерному виконанні Галини Стефанової спершу здалася просто гарною літературою, прочитаною зі сцени чудовою акторкою. Але коли авторка почала розповідати про задум сценічного вирішення прочитаного тексту, який мав поєднуватися із уже написаними саунд-треками, складними світловими конструкціями, грою акторів і трансформаціями театрального простору, із зали почувся захопливий шепіт режисера Сергія Проскурні: «В українського театру є майбутнє».
Позаконкурсна програма Тижня актуальної української п'єси, тексти якої, проте, так само жваво обговорювалися, складалася із робіт фіналістів конкурсу театру Royal Court і творів українських драматургів, які успішно влилися в російську хвилю «нової драми». Зокрема, прозвучала п’єса «Язичники» одеситки Анни Яблонської, яка загинула під час теракту в «Домодєдовому», та два твори добре знаних в українському театральному середовищі й слабко представлених у вітчизняному театрі киян Максима Курочкіна та Наталії Ворожбит. «Читка» п’єси Ворожбит «Змішані почуття», виконана акторами «Молодого театру» і зрежисована Станіславом Мойсеєвим, пройшла з аншлагом, однак у репертуарних театрах Києва постановок на п’єси цих драматургів майже не знайдеш.
Принцип документа
Під час Лабораторії також відбулася презентація ще не завершеної документальної вистави без назви про місто Черкаси, створеної Центром «Текст» та Черкаським академічним обласним українським музично-драматичним театром ім. Т. Шевченка. Збирала матеріал на вулицях Черкас група драматургів у супроводі соціолога. Прочитаного досить, щоби стверджувати, на сцену проникло саме життя. А що проект був присвячений місту, то воно зі сцени й заговорило голосами продавчинь, працівників хімічної промисловості, старожилів, які пам’ятають ще маленькі курортні Черкаси, п’яних підлітків, які розмірковують про мистецтво. Воно навіть заспівало блатну пісню Ґріґорія Лєпса голосом черкаського співака.
Приятелька продавця: Запомни, в Черкасах такого нема, шоб підти десь посидіти. Ну посидіти, єсть де, нема такого, щоб просто піти розважитися. Ну от почнеться літо, єсть місця, щоб підти там ввечері потусманитися. Ще на пляж люди ходитимуть. А шоб так – піти десь подивитися – нема. Розважаловка тіки.
(Документальна п'єса про місто Черкаси, спільний проект Черкаського театру ім. Т. Шевченка та центру «Текст»)
В Україні вербатім (запис розмовної мови на диктофон. – Ред.) як метод написання драматургії та проекти документального театру раніше практикували у Херсоні, Шаргороді, Житомирі. Застосування цього методу на центральноукраїнських теренах має надзвичайно цікаві, передусім лінгвістичні, результати. Адже для того, щоб відтворити мову, якою насправді говорять Черкаси, треба або мати неабиякий літературний хист, або просто вміти слухати. Режисер Андрій Май знає, як із підслуханого та вислуханого створити не просто драматичний твір, а і довести глядача до катарсису: «Реакція людей – спочатку це завжди сміх, а потім момент рефлексії: а хто ж я?» Як зауважила одна з учасниць проекту Наталія Ворожбит, публіка мала нагоду порівняти вигадані історії та мову в представлених на Лабораторії п'єсах з реальними.
Створення середовища
Вже саме залучення театральних осередків Києва до участі у спільному проекті робить проект Тижня актуальної української п’єси дуже перспективним. Презентуючи творчість молодих драматургів увазі театралів, цей захід уможливлює їхню співпрацю і створює такі необхідні для живого мистецького середовища зв’язки. «Жодної з почутих п'єс я би не взяв для постановки, – зауважує молодий актор та режисер Ігор Білиць, задіяний на читці деяких творів, зокрема й позапрограмної «Клас Бенто Бончева» Максима Курочкіна. – Але я побачив діапазон можливостей. У мене є уподобання, певний код, якого я очікую від драматургів. І я побачив п'єси, у яких було те, що мені подобається. Взагалі я задоволений цим заходом, тому що сучасні автори, режисери та актори щось робили разом, а вони й мають одне одного формувати. Новий театр розвивається лише за цією формулою. Протягом Тижня… мене деякі п'єси формували і виховували як режисера».
Заходи Лабораторії відбувалися на сценах співорганізаторів, актори яких презентували читання надісланих п’єс. «Майже кожна п’єса – це новий погляд, – відзначає актор та режисер Черкаського театру Олесь Павлютін. – Вони всі мають певний рівень, погоджується з цим аудиторія чи ні. Тож про українську драматургію можна говорити як про таку».
«Я бачу дуже великі перспективи і в цих авторів, і в багатьох цих текстах. У них є дві складові, які мені особисто дуже сподобалися, – заявив на під час круглого столу Сергій Проскурня. – Це фантастичні характери старих і надзвичайно сильні характери зовсім юних створінь, які ненавидять себе в соціумі, в якому вони живуть, які намагаються полюбити себе і щось змінити. Через різні способи самоідентифікації вони всі доходять висновку, що якщо вони не зміняться, то й суспільство також».
Загалом на було представлено широкий діапазон різних за рівнями майстерності та новаторства творів, які продемонстрували, що працювати є над чим і є з ким. І навіть якщо жодна з прочитаних п’єс не матиме сценічного майбутнього, а котрийсь із розкритикованих драматургів складе перо і займеться іншою справою, Тиждень актуальної української драми відбувся як форум свіжого драматургічного слова. Справа за створенням нових формацій, спроможних ставити актуальну драматургію і змінювати театральний клімат Києва і країни.