Збирати те, що не вмирає: історія (забутого?) Олександра Малинки

У 2020 році Музей Івана Гончара разом із гуртом «Михайлове Чудо» підготував проєкт переспівів весільних пісень, зібраних фольклористом і етнографом Олександром Малинкою. Дійсно цікаво послухати, пройнятися автентикою. Але що ми знаємо про того, хто зібрав ці пісні? Ім’я Олександра Малинки нині не проговорене й малознане. За життя він зібрав сотні етнографічних матеріалів. Олександра Малинку запрошували в найвідоміші етнографічні комісії. Що особливого в його роботах? І чому нині знаємо про нього так мало? В матеріалі — спроба відповісти на ці та інші запитання й заповнити прогалини до 160-річчя з дня народження фольклориста, 19 серпня.

Записувати й берегти

Олександр Малинка фіксував прикмети й обряди про все пов’язане з появою нового життя — вагітність, пологи, родини та хрестини. Як на кінець ХІХ століття це було поширене заняття. Подібне, наприклад, записував Опанас Маркович у матеріалі «Родини, хрестини і похрестини». Та з усіх етнографів саме про Олександра Малинку чомусь пам’ятаємо мало.

Чи хтось із вас чув повір’я, що вагітним жінкам не можна сидіти на порозі? Бо буцімто тоді дитина «довго на порозі стоятиме», й пологи можуть бути важкими й довгими. Про це повір’я фольклорист Олександр Малинка згадує в праці «Родини й хрестини» 1898 року (часопис «Киевская старина»).

Фіксував Малинка й весільні обряди, на кшталт весільного «поїзда» та інших. Записував прикмети про скоре заміжжя: вмиєшся любистком або чебрецем — готуйся під вінець. Збирав розповіді про те, як люди готувалися до свят, влаштовували побут. Усе тоді мало свої символічні закономірності: і добробут, і нещастя. Жити слід було відповідально й обережно.

«Сборник материалов по малоруському фольклору»

Найвідоміша праця Олександра Малинки — «Сборник материалов по малоруському фольклору» (1903). За рік до того вона вийшла додатком до «Земского сборника Черниговской губернии». Борис Грінченко назвав його «наиболее крупной роботой» Олександра Малинки, і недарма. У праці загалом вміщено й структуровано 261 зразок колядок і щедрівок, десятки прислів’їв, народних жартів і загадок, 49 замовлянь, понад сотня казок і оповідей. Серед останніх є варіації на сюжети «Котигорошка» чи «Курочки Ряби», а також оригінальні народні історії. Є навіть два апокрифи. Малинка зібрав також автентичні прикмети й способи народної медицини. Усе це з кількох губерній, найбільше — з Чернігівської, Полтавської, Волинської.

У збірці Олександра Малинки важливо, не тільки що міститься в ній, але і як вона зроблена. Все доступно, у змісті лаконічно описані сюжети. При цьому робота тягуче заворожлива. Ніби сам опиняєшся в цьому світі серед залишків магічних вірувань і пісенної атмосфери.

Ніхто не вчив цих людей сторітелінгу. Олександр Малинка теж не писав роман, але читати це на диво захопливо. У звичному світі сільської буденності може промишляти чорт, загрожувати господарству й добробуту відьма. Збереглися оповідки про те, як відьом ловили й карали — наприклад, про чоловіка, що вловив відьму завдяки осиновій бороні, викрутив їй ноги та руки. У людському світі можна стріти привида чи чарівників. Це тонко підмічав Малинка в «Сборнику…», що видно вже в його змісті. Там слова «відьма» й «привид» наочно з’являються в назвах зафіксованих історій.

Земне й метафізичне

Збірка тонко передає: різниці між земним світом людей і потаємним, метафізичним насправді немає. У людському світі є місце вищим силам. Тут і остерська легенда про пророка Іллю, що за роботу в його день покарав людей негодою та неврожаєм. Є казки про зустріч людей із потойбічними силами — наприклад, оповідка з села Плоске про смерть і бідного чоловіка, де перша стає його «кумою». Люди вірили в магічну силу слова. Вона відкликається в замовляннях — від усіх хвороб, вроків, переполоху, укусу скаженої собаки чи гадюки, ба навіть від програшу справи в суді («Іду я на суд і возьму я вовчий зуб; я місяцем обгорожуся, я сонечком підпережуся, я — од вас одговорюся»).

Слово — живе. Часом у слові відбувається перехід межі до абсурдності й жорстокості. Народні оповідки бувають не тільки добрими й веселими — в них є смерть, насилля, обман, крадіжки. Малинка все збирає, фіксує, передає максимально автентично. Він не ідеалізує, а зберігає щирість. Це нагадує репортаж — яскравий сюжет, що вражає. Влучні сюжети присутні й у інших роботах Малинки.

Жінки-кобзарки

Ознака геніальності — раптові відкриття. В статті «Кобзарі С. Власко та Д. Симоненко й лірник А. Іваницький, їхній репертуар» Олександр Малинка звернув увагу на феномен жінок-кобзарок, причому тема ця зринула в розмові випадково. А читати про це і в наші дні актуально й цікаво. Серед згаданих кобзарок — донька кобзаря Терешка Пархоменка, жінка з села Високе на Чернігівщині, й дружина кобзаря Семена Власка, що хотіла навчитися грати на бандурі. Щоправда, для жінок це не було промислом і масовим явищем:

«…Жінка читає краще; вона інколи співає разом з чоловіком, хоче навчитись грати на бандуру, — “От, як навчиться”, кажу йому: “то й буде в нас перша жінка кобзарка”. “Чому перша? еж є й жінки, що грають. От дочка покійного Терешка Пархоменка…З бандурою, як оце я, вона не ходить заробляти, а тульки по балях грає, по вечорницях тощо… А то ще є в селі Високому на Черніговщині, верстов 35 од Сосниці, замужня жунка; теж співає і грає на бандуру; но тульки милостині вона не ходить просити — хазяйка. Я до них заходив, просив, щоб заграла, — не схотіла, соромилась”» (О. Малинка «Кобзарі С. Власко та Д. Симоненко й лірник А. Іваницький, їхній репертуар»).

Взагалі Олександр Малинка записував багато кобзарів і лірників. Була система: життя співця, іноді його мова (акцент на діалектних особливостях) і, власне, тексти. Він ніби намагається нічого не пропустити. Одночасно був дослідником, інтерв’юером і «камерою для фіксації».

Пізнання через мову

Фіксувати все навколо Малинка вчився з ранніх літ. Він пізнавав світ через мову, досліджував місцевий діалект. Залишилися його праця про особливості мринської говірки («Особенности говора м. Мрина Неженского уезда Черниговской губернии», 1891). У діалектах Олександр Малинка вбачав щось давнє, автентичне, вважав за потрібне його берегти. У роботах цитував людей дослівно, з усіма діалектними рисами. Зібране Малинкою цікаве не лише як збірка фольклору. Це мовний матеріал, документ діалектології.

Поміж міфу

Загалом любов до локального матеріалу — це продукт його походження. Олександр Никифорович народився 19 серпня 1865 року в Мрині Ніжинського повіту, тепер — село в Носівському районі Чернігівської області. Де ще можна було б віднайти місце, де простір пам’ятає голоси забутої давнини? Саме життя нагадує міф і дивну загадку: звідки й чому все таке? Розгадати її можна, треба лиш більше уваги. А ще бажання чути тих, хто щось пам’ятає. Малинка скористався цим уповні. Про нього вже наприкінці ХХ століття написав Дмитро Калібаба в праці «Відомі діячі культури, науки, політики Придесення» 1995 року:

«Легенди, перекази чарували Малинку з дитинства, захоплювали в юності. Він ріс серед них. Прискіпливо дослухався до кожного варіанту. Швидко вловлював той чи інший поворот у розповідях. Любив їх і багато знав. Он і ліс Воскресенський причаївся неподалік. А чому — Воскресенський? Хто може відповісти? Окрім того, що записав Малинка, мабуть, ніхто. У нього ж знаходимо всі розгадки. Ліс, виявляється, також має свою історію. Він невеликий, зате з давніх-давен оповитий легендами. З двох боків омиває його Остер. З третього — непрохідне болото. За одною з легенд, мринці ховалися в ньому від нашестя татар. Останнього разу, під час переховування, застало там їх Воскресіння — велике весняне свято. Справили його мринці, як удома. Пораділи одне одному всім своїм ворогам на зло. В назві лісу й залишилося те святкування».

Крім згадки про Воскресенський ліс у Мрині, Малинка зафіксував місцеву легенду про Шумиху. То була жінка, що власноруч убила татарина, й зуміла привласнити його гроші. На них знатно «шуміла», за це й отримала своє прізвисько.

Пізніше, живучи у Глухові, Олександр Малинка брав участь в археологічних розкопках і розповів про це в двох статтях — «Находки в Глухове» та «К открытию в Глухове собрания предметов местной старины». Він намагався зберігати все, в чому зуміла законсервуватися давнина — і матеріальні речі, і словесні оповіді. Малинка — шукач скарбів у всіх сенсах.

Син священника і стипендія Рудановських

Хтозна, чи вдалося б йому вповні розкрити свою дослідницьку душу, якби не кілька збігів. Батько Олександра Малинка — священник, але не хотів для своїх дітей духовної освіти. Тож Олександр вступив до Ніжинської гімназії. Матеріальна скрута давалася взнаки, надія була тільки на старанність. Олександр був здібним, докладав зусиль і отримав стипендію імені Платона Рудановського як найкращий учень. Рід Рудановських — земляки Малинки. Вони допомогли Олександру матеріально в сумі 100 рублів на місяць. З гімназійної освіти поступово проклався місточок до шляху фольклориста.

Олександр зміг вступити та навчатися в найкращих вищих навчальних закладах імперії. Спочатку вступив до Петербурзького Імператорського історико-філологічного інституту, але незабаром покинув Петербург через матеріальні труднощі й часті хвороби, і врешті повернувся до рідного краю.

Після повернення Малинка перевівся на другий курс Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Там і віднайшов у собі фольклориста. Активний студент Малинка особливо любив лекції з фольклористики професора Матвія Соколова. Сам запропонував викладачеві організувати етнографічний гурток. Так у студента й з’явилася можливість активно збирати й ділитися легендами, переказами. У колективі інститутських гуртківців виростав новий сильний етнограф. Ось так освіта, стипендійна поміч та підтримка професора Соколова запалили юну душу на відкриття.

Чернігівські амбасадори

Олександр Малинка може по праву зараховуватися до переліку амбасадорів чернігівського краю — як, наприклад, Олександр Довженко, відомий режисер і письменник. Обидва з Чернігівщини й обидва вповні відчули місцеву естетику. Довженко виріс біля «благословенної красуні-дівиці Десни», Малинка — біля річки Остер. Режисер говорив про рідний край візуальною й художньою мовою, фольклорист — схематичною, документальною, що консервує досвід. Ще спільне — вчительська освіта. Довженко вчився в Глухівському інституті, а Малинка — в Ніжині. Загалом, крім шляху фольклориста, Олександр Малинка майже все життя викладав. Був учителем історії та російської словесності в Києві, Черкасах, Острозі. Цікава іронія: доносити дітям російське слово — й при цьому все життя берегти українське посеред імперських загроз.

Зберегти пам’ять

Цікавий до локальних культур юнак став зрілим дослідником — це відзначав і науковий статус. Олександр Малинка став членом Чернігівської й Полтавської археографічних комісій, пізніше головував у Раді Всеукраїнського етнографічного товариства, його запросили до фольклорно-етнографічної комісії при ВУАН. Він усе життя збирав і досліджував народні пісні, колядки, щедрівки, обряди, легенди тощо. Якщо спробувати намалювати мапу його зацікавлень, вона вийде широкою. Це території сучасних Чернігівщини, Полтавщини, Київщини, Черкащини, Волині й землі Курщини та Орловщини.

Олександра Малинки не стало в 1941 році в Києві. На той момент він уже був на пенсії. Позаду були довгі роки активного шукання народних скарбів і вчителювання. Лишається багато «чому?». Чому лишилося так мало інформації про його життя? І чому так небагато пам’яті? Дмитро Калібаба вказував, що 140-річчя з дня народження Олександра Малинки ніяк не відзначили, немає ані конференцій, ані премій на його честь. Нині минуло вже 160 років, а розмови про Олександра Малинку і його роботи досі відсутні в публічному просторі. У вільному доступі можна знайти хіба поодинокі статті про Олександра Малинку і його життя. Нещодавно про нього згадала фольклористка Олександра Бріцина в інтерв’ю для каналу «Пороблено» — відзначивши його феноменальний внесок, але сумне забуття.

Олександр Малинка все життя збирав те, що не вмирає — народні слово, думку. Вкупі з фольклорним спадком треба згадувати і його ім’я. Він не міг не збирати й не любити давнього, і це слід гідно оцінити.