Останніми днями з’явилась інформація, що на перемовинах у Стамбулі російська делегація буцімто погрожувала, що «наступного разу» вимагатиме в України Сумську й Харківську області на додаток до територій, які вони вже вважають своїми. Загарбницькі напади й анексія окремих територій України, зазіхання на інші області росіяни виправдовують гаслом Владіміра Путіна переглянути кордони нашої держави як такі, що буцімто не відповідають «історичній справедливості». Цілком закономірно, що це гасло знайшло своїх поціновувачів і серед західних радикалів. Адже в Угорщині, Польщі, Словаччині та Румунії є чимало людей, які вважають, що кордони України несправедливі щодо їхніх народів, і їх насильно нав’язала радянська влада.
В українському суспільстві мало хто розуміється на питанні історичних підвалин державних кордонів України, а шкільні підручники не дають однозначної відповіді. Водночас є незаперечні факти, від яких ми можемо відштовхуватися в розгляді цього питання. У своїх державницьких традиціях ми серед іншого спираємося на часи Української Народної Республіки. Кордони того часу могли б бути для нас важливим історичним орієнтиром.
Державні кордони України вперше визначила Центральна Рада в Універсалах. Спочатку в ІІ Універсалі, проголошеному 3 (16) липня 1917 року, ішлося про те, що до складу автономної Української Народної Республіки входить п’ять губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська та Київська. А вже за ІІІ Універсалом Центральної Ради, проголошеним 7 (20) листопада 1917 року, до складу УНР мали входити не п’ять, а вісім з половиною губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, а також Північна Таврія. На Південну Таврію — Кримський півострів, УНР ніколи офіційно не претендувала.
Розподіл на губернії часів Російської імперії з позначенням червоним сучасних кордонів України
Центральна Рада не даремно прив’язувалась у питанні встановлення кордонів саме до меж губерній. Поділ на губернії запровадили в Російській імперії ще у ХVIII столітті, і він мав чітку історичну логіку. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський, як видатний історик свого часу, добре розумів цю логіку. Від початку в ІІ Універсалі він та інші лідери Центральної Ради передбачив включення до складу УНР території п’яти губерній, заселених за часів Княжої та Польсько-Литовської доби. ІІІ Універсалом до складу УНР додавали території, колонізовані передусім українським населенням (або з допомогою українського козацтва) уже за часів Російської імперії.
Більшовики та їхній лідер Владімір Лєнін, зважаючи на своє гасло про самовизначення народів, повністю визнали ці кордони. Єдине, із чим вони були принципово не згодні, — форма правління на цих територіях. У зв’язку із цим Червона армія повністю відвоювала ці території в Армії УНР, установивши там маріонетковий радянський уряд і формально проголосивши створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).
Якби це маріонеткове утворення, що 1922 року ввійшло до складу Радянського Союзу, зберігало кордони, визначені ІІІ Універсалом Центральної Ради, нині, через понад сто років, у нас було б значно менше проблем зі східним сусідом. Але ж більшовики прагнули зламати історичні традиції та нав’язували нові, які з часом виявилися нежиттєздатними.
Передусім правителі Московського князівства, Російської імперії та Радянського Союзу в політиці міграції населення ніколи не зважали на якісь національні питання. Бо переселенці, хай би якої національності вони були, завжди виявлялися добрими колонізаторами та гнобителями автохтонного населення. У цій ролі московські правителі часто використовували й українців. Найбільш відома історія колонізації коштом українців — окупація нащадками запорожців (Чорноморським козацтвом) Таманського півострова й Кубані, які відібрали в черкеських племен (сучасних адигів).
У радянські часи міграційні процеси ще більше пожвавились. Українських селян висилали або вони їхали добровільно на заробітки займатися сільським господарством на Далекому Сході, у Сибіру, Казахстані чи навіть на Кольському півострові. Проте до найбільших міст України з уральських та інших російських заводів переселяли робітників з родинами — для будівництва місцевої промисловості.
Разом з пожвавленням міграційних процесів почали ламатись і перекроюватись історичні кордони. Ба більше, із самої УСРР у 1920-ті роки почали робити багатонаціональну республіку — за прикладом Російської Федерації.
Адміністративна мапа УСРР з позначеними національними районами на 20.04.1931. Червоний — російські, жовтий — німецькі, блакитний — єврейські, зелений — болгарські, синій — грецькі, малиновий — польський
Передусім із частини Подільської та Херсонської губерній, яка прилягає до Дністра, споконвіку заселеної українцями, штучно створили Молдавську Автономну Республіку. Тут заселили молдаван, які відступили із Червоною армією з нинішньої території Молдови, яка тоді увійшла до складу Румунії. Своєю чергою, Молдавську Автономну Республіку включили до УСРР, а 1940 року, після «приєднання» до складу СРСР Бессарабії, «об’єднали» з нею.
Як компенсацію за ці території до Української Радянської Соціалістичної Республіки (як вона звалася від 1934 року) долучили Ізмаїльську область і Хотинський повіт — північну й південну частини Бессарабії (що входила до складу Королівства Румунія). На цих територіях досі мешкає багато румунів, молдаван, болгар і гагаузів. Отже, сьогодні ми маємо відторгнуту від України територію Придністров’я, яка є форпостом Російської Федерації, а також два регіони, на які висувають претензії румунські радикали.
Ще гірша ситуація склалася на східних кордонах. В України вилучили кілька північних повітів Чернігівської губернії — так звану Стародубщину, і приєднали до складу Російської Федерації. Замість них до УСРР додали дві частини Курської губернії з містом Путивль, а також досить велику частину земель, які раніше належали Війську Донському.
Відторгнення Стародубщини та приєднання до РСФСР, на перший погляд, мало чимало логічних пояснень. З історичного погляду її завоювали свого часу поляки в Московського князівства, і потім вона увійшла до складу держави Богдана Хмельницького. Але населення Стародубщини у більшості завжди вважали російським. Навіть за часів Української Народної Республіки намагалися не брати до лав армії людей з «північних повітів Чернігівщини», бо ті часто зраджували. У 1918 році цей регіон став джерелом формування радянських військ для походу проти УНР.
Але замість Стародубщини Україні передали місто Путивль разом із повітом — одну з найвизначніших фортець давнього Московського царства, а також землі двох округів колишнього Всевеликого Війська Донського, густо населеного російськими козаками, що за кілька років до того затято воювали з радянською владою. Власне, у цьому останньому й полягала причина відторгнення цих земель: більшовики таким способом намагалися розшматувати землі донських козаків і роз’єднати їх поміж новими адміністративними утвореннями. І хоч Путивль із часом «перетравила» українська людність, із землями донських козаків усе вийшло навпаки. Політика розкозачення (колективізації) і кілька хвиль голодомору змушувала колишніх донських козаків шукати заробітку на копальнях та підприємствах Сталінської та Ворошиловградської областей. Як наслідок, міста й містечка цих регіонів УСРР були густо населені російською людністю. Нині це Донецька й Луганська області.
У другій половині 1920-х років мапа УСРР була картатою від різних національних районів. За задумом радянської влади, на території України мали постати не лише райони, де мешкали автохтонні народи, а й такі, куди переселялись би політемігранти.
Передусім створили вісім досить великих російських районів на території нинішніх Сумської, Харківської, Луганської, Донецької та Запорізької областей (на мапі, що додається, вони позначені червоним). Ці райони створювали там, де раніше були московські фортеці або великі поселення відставних солдатів російської армії. Далі йшли сім німецьких районів (зафарбовані жовтим), де мешкали нащадки переселенців кінця ХVIII століття й куди очікували прибуття політемігрантів з Німеччини (так званих спартаківців). Євреям (синій), болгарам (зелений) і грекам (блакитний) надали три національних райони. Також передбачалося, що на ці території прибуватимуть переселенці: болгарські комуністи, грецькі збанкрутілі селяни та єврейські родини, що почали зазнавати тиску в різних країнах Європи. Як експеримент один район надали полякам (малиновий). Цікаво, що чехи, яких чимало мешкало на Поліссі й Волині, свого району не отримали. Вочевидь, із Чехословаччини, яка в економічному сенсі тоді значно випереджала деякі інші країни Європи, більшовики переселенців не очікували.
Після Другої світової війни радянська влада здійснила розмежування західних кордонів УРСР, де не враховували всіх національних чинників, зокрема з угорцями. А 1954 року зі складу Російської Федерації до УРСР передали Кримську область.
«Історична справедливість» у розумінні сучасних російських політиків — це використання будь-яких фактів з історії для виправдання окупаційних планів. Часто корені цих погроз можна виявити на мапах України недавньої минувшини. Отже, нині російським політикам «муляють очі» так звані російські райони на території Сумської та Харківської областей, які існували наприкінці 1920 — на початку 1930-х років.