Втомилися. Соромно порівнювати втому бійців на передовій або втому людей, по яких більш-менш регулярно прилітає в прифронтових районах, з утомою біженців за кордоном на пташиних правах, тим паче з утомою решти українців у порівняно безпечному тилу. Усі по-різному, але всі втомилися: хтось від очікування смерті, хтось від невизначеності, хтось від неможливості будувати майбутнє. Але є ще один різновид утоми, яка знесилює буквально всіх, — це втома від неадекватності державних органів і механізмів різного рівня. Ідеться не лише про вертикаль або місцеве самоврядування, а й про будь-кого, хто наділений бодай часточкою будь-якої влади над іншим. Можливо, усе це цвіло буйним цвітом від самого початку вторгнення, але було не так помітно, можливо, були інші турботи й загрози, можливо, багато хто волів не розгойдувати човен. Хай там як, тепер воно помічене й озвучене широкою громадськістю, і це не той випадок, коли можна сподіватися, що воно якось розсмокчеться саме собою.
Один мій давній знайомий на війні з весни минулого року, міг не йти через ваду серця, але приховав. Кілька місяців тому його поранили. Днями він з’явився на ВЛК, розраховуючи пройти реабілітацію і повернутися у свою частину, але голова комісії сказав, що не вірить у його намір, і запропонував комісувати за конкретну суму. Мій знайомий хлопець емоційний, тому просто зарядив своєю милицею чинуші в голову. Здається, сильно. Його, звісно, скрутили й, враховуючи сукупність обставин, запропонували вибір: або до в’язниці, або в психлікарню. Той, звісно, обрав місцеву психлікарню, бо… колись сам там працював. Лікується успішно, бадьорий, чекає на повернення на фронт, хоча, якби після всього він захотів відкосити, я б його зрозумів.
Моя давня приятелька, що перебувала останні 20 місяців на самісінькому нулі, ділиться в мережі подробицями своїх буднів. Вона мене не вповноважувала на цитування, тому без імен. Приятелька це називає: «безнадійний вічний турпохід без права помити голову без дозволу командира». Отже, ротація — це ще не відпустка, це просто гаяння часу в казармі, звідки не можна відлучатися; на все, навіть на похід на пошту, не кажучи про кав’ярню, треба брати дозвіл у начальства; апелювати до здорового глузду немає сенсу, на всі протести відповідь одна: «Це армія». Так ніби вони про це досі не здогадалися. У мене таких і значно більш обурливих історій від бійців, яких я знаю не відучора, цілий блокнот. Від прямо-таки хабаря командуванню за відпустку до журналу витрат боєкомплекту, паперового журналу. Якщо записано, що тобі видали броню, а в тебе своя, нікому нічого не доведеш.
Якщо на завданні загубиш порожній ріжок, вирахують із платні, навіть таке розповідають, я тут у тилу перевірити не можу. А коли починаєш каламутити воду, тебе відправляють на найнебезпечнішу позицію.
У гуманоїдів, підозрюю, гірше, але ж ми не вони?
Щодо пригод ветеранів навіть згадувати не буду, про це розповість кожен демобілізований: як він вибігає по колу свої папірці, що їх мали б принести додому на таці. А ось порівняно свіжа інформація про новий порядок ввезення гуманітарної допомоги, зокрема товарів військового призначення. З 1-го грудня самого лише гарантійного листа від отримувача, тобто в/ч, буде недостатньо. Тепер донор і набувач реєструються в електронній системі Мінсоцполітики, заповнюють силу-силенну документів, включно з детальним описом товару й терміном придатності, потім отримувач протягом 15 днів формує в системі інвентарний опис майна, а до 15-го числа наступного місяця подає до системи звіт, інакше вважається, що товар використаний не за цільовим призначенням із відповідними, усім відомими наслідками. Там ще багато пунктів, у сухому залишку все це означає, що така волонтерка, як пластини для бронежилетів, радіостанції, безпілотники, приціли, біноклі, тепловізори, а також, безумовно, автівки для потреб підрозділів або шпиталів припинять надходити, бо одиниці захочуть грати в таку марудну й, головне, небезпечну гру з державою. Для довідки: 30 % перевіреної волонтерської допомоги немає на балансі військових частин, бо ніхто не хоче мучитися з паперовими журналами й дебільними перевірками. Зрозуміло, що намагалися вгамувати потік контрабаса під виглядом гуманітарки (підозрюю, марно), а натомість ударили по військових, яким і без того не солодко.
Принципове тут — презумпція винуватості кожного, хто хоче долучитися до захисту своєї країни. Себто зневага, демонстративна й цинічна. А це чи не найбільший удар по нашій обороноздатності.
І казус Червінського як показова розправа системи з ініціативним, до біса талановитим, вочевидь непокірним і через те незручним розвідником, про якого мали б знімати кіно державним коштом (а не ці ваші, з дозволу сказати, комедії) і ще, вірю, знімуть. А про Рівненського військкома нагадати, який спершу побив підлеглого, а потім засвітився в будівництві готелю? Добре, що сів, але не факт, що не вийде, бо він верхівка айсберга. Заяложена істина: систему характеризує не помилка, а реакція на помилку, хіба ми не спостерігали типову реакцію?
Ми вірили, що ось-ось гуманоїди видихнуться й здохнуть, зіткнувшись із нашими опором. Авжеж! Ворог ніколи не зважав, не зважає і не зважатиме на людські втрати, це його родова властивість. Той, хто сподівався, що сотні тисяч похоронок збурять їхнє, з дозволу сказати, суспільство, деморалізують армію і похитнуть владу, просто відпочатково не розумів ментальних засад сусідньої країни. Віктимні раби, що з них узяти. Допотопна ерефівська економіка теж не впала саме внаслідок її допотопності (як і безпринципності, гаразд, прагматизму решти світу). Їхнє родове хамство — їхні перевага й ефективний ресурс.
Українці зовсім інакші, у них є запит на повагу. Гаразд, не все суспільство саме так формулює, дехто навіть не зрозуміє, про що йдеться, якщо це не про нього чи неї особисто. Потреба в повазі — фундаментальна властивість будь-якої людини, від люмпена до високочолого інтелектуала. «Ти мєня уважаєш?» — стандартно питали одне одного алкаші під радянським «гастрономом». От тільки ігнорування базових потреб прекаріату до пори до часу ніяк не позначається на стабільності соціуму. Коли ж ідеться про зневагу до продуктивних верств або тих, від кого залежить фізичне виживання спільноти, ті рано чи пізно відповідають бойкотом.
Якщо людина, перепрошую за банальність, пролила в буквальному сенсі літр-півтора власної крові, її сприйняття хамства з боку держави може набути й, безперечно, набуде критичних форм. Панівний клас скрізь у світі чомусь має послаблене відчуття самозбереження, а в Україні внаслідок колективної травми й старосвітських практик поповнення еліт поготів.
Наша без перебільшення трагедія в тому, що найвідданіша, найсвідоміша, найпатріотичніша частина українців рушила на смерть у перші дні й тижні великої війни. Точне число втрат ми дізнаємося тільки після перемоги, але вже зрозуміло, що той перший набір фронтовиків суттєво зменшився внаслідок зрозумілих обставин, тож особовий склад ВСУ поповнюватиметься тими, хто був трохи менш ентузіастичним. Отже, моральний дух армії, наша «абсолютна зброя» в лапках і без лапок, неминуче слабшатиме. Ну і як ви збираєтеся мотивувати солдата? Дисципліною під гаслом «це армія»? Серйозно? Може, ще «заградотряди» позичите в Есересерії? По вас усього надійся.
Ні, не побіжать. Після 24 лютого я, на жаль, не мав нагоди побувати на передовій (а потрапити туди за прямим призначенням заважають вік і здоров’я), але всі бійці, з ким я стикався, підкреслюю, усі були і є представниками тієї України майбутнього, про яку я мрію. Кажуть, там є боягузи, ненадійні, «аватари» (так звуть тих, які за першої нагоди біжать по оковиту) — вірю, але не зустрічався. Проте знаю, що міцність конструкції часом визначається найслабшою ланкою. Хай там як, я переконаний, що кожен з них без винятку заслуговує на шану з боку держави, доки не доведено протилежне, і не колись там після перемоги, а тут і тепер.
Зневага як така — ось обличчя нашої держави, яким вона повертається до кожного українця й, що є найбільш згубним, до воїна. На місці Верховного я б не оголошував корупцію національною зрадою, з нею треба боротися тоншими методами, зокрема вдосконаленням процедур, які її породжують. А от таке ефемерне поняття, як відсутність поваги, себто хамство від імені держави, — стовідсоткова національна зрада. Як би це перекласти на їхню мову?