Офіційна позиція Швеції була чітко проукраїнською ще з часів анексії Криму, і ця позиція ґрунтувалася не лише на інтеріоризованому розуміння демократії, де суверенітет влади, обраної народом, і право суспільства на самовизначення по-справжньому важливі, але й на глибоко інтегрованих культурних нормах, де принцип суверенності кордонів іншого (як індивідуально, так і на рівні держав), а також повага до прав людини є частиною самообразу й особистої ідентичності шведів. Більшість людей у шведському суспільстві реагують дуже гостро на сам факт порушення кордонів (в широкому значенні цього слова), і тому сила обурення відкритим актом агресії Росії мала з самого початку також і культурну, і якщо хочете — навіть ментальну основу.
Крім того Швеція вирізняється вірою у важливість міжнародних принципів, норм, інститутів, які дають можливість «маленьким державам» не стати жертвою «великих держав», тобто отримати захист в ситуації, коли починають діяти закони джунглів. Це, звичайно, не означає, що Швеції завжди вдається добре застосовувати свої принципи невтручання, прозорості і дистанціювання від зла на практиці. До прикладу, у 2017-му році стало відомо, що один з найбільших шведських банків Сведбанк (Swedbank) і його філії в країнах Балтії виявився замішаним у відмиванні грошей російських олігархів (а також фондів Януковича).
Читайте також: Інколи знов. Чому Німеччина гальмує європейську допомогу Україні
Днями журналісти викрили, що два шведських міністра – тодішня (і теперішня) міністерка внутрішніх справ Анн Лінде і тодішній міністр бізнесу й інноваційного розвитку Мікаель Дамберґ, розгорнули велику кампанію у 2018-му році, яка допомогла російському олігарху Олєгу Дєріпасці уникнути американських санкцій, які Штати застосували до нього зокрема й через його спробу вплинути на американські вибори. Причиною цього, як пояснює сьогодні Анн Лінде, було бажання зберегти всі ті робочі місця, які фінансувалися з руки олігарха в місті Сундсваль на півночі країни. Вона досі вважає, що це було правильне рішення, і навіть пишається тим, що їй вдалося тоді захистити багатьох шведських громадян від неминучого безробіття.
Але загалом в суспільному кліматі в Швеції значно більше поваги до суверенітету незалежної України, і до її політичних виборів. Особливо у порівнянні, наприклад, з Німеччиною, де про Україну ще й досі схильні говорити, як про об’єкт інтересів великих геополітичних гравців. Проте вторгнення Росії в Україну спричинило до появи кількох нових зон конфлікту всередині, здавалося, б відносно монолітної в українському питанні шведської політичної думки. І це змусило шведів по-справжньому, на ділі, а не лише у дипломатичному рауті, зайняти позицію у кількох історично чутливих для них питаннях.
По-перше, у питанні поставок зброї. По-друге, у питанні міграційної політики, яка є однією з найполітизованіших тем в суспільстві. І – нарешті – що є історичним моментом – можливої зміни офіційного нейтралітету на членство в НАТО, яке зараз у шведському парламенті є питанням номер один (поряд з рекордною інфляцією у 6% – найвищою за останні тридцять років). Поглянемо на те, як змінювалася динаміка за останні два місяці в цих питаннях.
Шпиталі і гранатомети
Історична позиція Швеції у військових (і не тільки) конфліктах, яка, зокрема, послідовно застосовується партією соціал-демократів (донедавна ключовою, притому ще з початку 1930-х років) – це посередництво між сторонами і конфлікту і постійна інвестиція в розвиток бідніших країн, включно з великими інвестиціями в їхню освіту і культуру (що теж не завжди приносило тільки позитивні результати, але це тема окремої розмови).
Швеція, яка в принципі виготовляє зброю на продаж, ще ніколи досі не висилала зброю країні, де триває мілітарний конфлікт або війна. Натомість вона натомість радо і активно допомагала, до прикладу, військовими шпиталями у В’єтнамі або в країнах колишньої Югославії. Тим не менше, дискусія про те, щоб допомогти Україні зброєю розпочалася практично наступного дня після вторгнення, і уже 28 лютого шведський парламент проголосував за перший пакет військової підтримки. З-поміж усього іншого йшлося про п’ять тисяч протитанкових гранатометів. Пропозиція відразу набрала більшість голосів, але одна з партій – Ліва партія (Vänsterpartiet, у минулому – Комуністична) – проголосувала проти, мотивуючи свою позицію тим, що Швеція повинна продовжувати дипломатичну і економічну допомогу Україні, а постачання зброї є прямим порушенням принципу невтручання і відступом від ідеалів миру. 82% їхніх виборців і 61% шведів загалом були проти пересилки зброї в Україну, або будь-яку іншу країну ще станом на 1 березня.
Загалом, Ліва партія давно дотримується принципу пацифізму, а її члени вважають, що основним джерелом імперіалізму у світі є США. Дехто навіть звинуватив партію у тому, що вони готові навіть у Путіні бачити, до певної міри, соратника, допоки він промовляє “F**ck America” публічно і голосно.
Читайте також: Чи залишається Александар Вучич васалом Москви і чи хочуть серби війни на Балканах
Проте своєю відмовою проголосувати за збройний пакет Ліва партія несподівано отримала, по-перше, розбрат всередині, по-друге, різку критику з боку інших партій, наприклад, з боку правоцентричної партії Модератів (Moderata samlingspartiet). Останні публічно заявили, що Лівій партії повинно бути соромно за свою позицію, оскільки сьогодні більшість шведських політиків розуміють, що йдеться не тільки про захист демократії європейської України, але і захист прямих інтересів Швеції, яка зовсім не зацікавлена мати російського агресора у себе на порозі. Тому вже наступного дня Ліва партія передумала і проголосувала за поставку зброї. Незгодні партійці опублікували відкритого листа, де назвали постачання зброї в Україну небезпечним відхиленням від давніх принципів, і що тепер Швеції доведеться помагати військовими методами й іншим країнам, оскільки неможливо вибірково допомагати тільки комусь одному.
Ще одним промовистим прикладом того, як різко змінився шведський дискурс — і саме через нашу війну — стала історія з великим Торговим банком (Handelsbanken), який на початку квітня заявив, що вони відмовляються підтримувати фінансування підприємств, які причетні до виготовлення або продажу зброї, і не зроблять виняток навіть для України. Це викликало сильну хвилю обурення з боку їхніх клієнтів, і шквал коментарів у твіттері, де авторів рішення звинувачували, зокрема, у «догматичному мисленні і відсутньому моральному компасі», маючи на увазі, що не можна ригідно притримуватися колись сформульованих принципів (як от принципу пацифізму і невтручання) у зовсім новій безпековій ситуації в Європі. Дехто з коментаторів саркастично навіть питав, чи збираються вони заблокувати сплату податків в шведський бюджет, якщо раптом війна почнеться у самій Швеції. Уже наступного дня банк офіційно заявив, що вони передумали, і всі перекази коштів на підтримку України знову можливі. Але частина шведів заявили в соціальних медіях, що це запізно, і що вони всеодно закінчуюють свою співпрацю з цим банком, бо гойдання позиції керівництва банку в такий критичний час їх «прикро вразило».
Міграція
Після нападу Росії на Україну жодна інша тема не зазнала настільки швидкої зміни з «мінуса» на «плюс» в суспільній дискусії, як міграція. В культурно гомогенній Швеції, де прибульців з-поза нордичних країн було дуже мало і ще у 1950-х роках особливої міграційної політики не існувало. Починаючи з 1960-х років, коли до Швеції приїхало багато трудових мігрантів з Фінляндії, Італії, і країн тодішньої Югославії, пізніше у 1980-х – політемігрантів з Чилі, Ерітреї, Лівану, Туреччини, а у 1990-х — біженців з колишньої Югославії, мігрантів у Швеції ставало все більше. Політика щодо отримання дозволів на проживання в країні ще гнучкішою, аж поки не досягла свого піку восени 2015-го, коли Стефан Льовен, тодішній премєр-міністр від соціальних демократів, не сказав легендарну фразу: «Моя Європа не будує мурів». Цими словами він дав знати, що двері Швеції відкриті для всіх, хто потребує прихистку від війни. Тоді в Швецію буквально за лічені тижні в’їхало 150 тисяч біженців з Сирії, Афганістану та Ірану.
У той час в шведському суспільстві не тільки критикувати, але просто навіть говорити про «обсяги» міграції вважалося поганим тоном, і могло мати серйозні наслідки для кар’єри для тих, хто наважувався вдатись до таких формулювань. Подібні висловлювання відразу асоціювалися з прихильністю до партії Шведських демократів (Sverigedemokraterna), які були фактично виключені з публічного дискурсу ЗМІ та іншими партіями, зокрема через їхню позицію у питань міграції. Якщо спрощено, вона зводилася до того, що Шведські демкрати хотіли зменшити потік міграції, ввести жорсткіші правила отримання дозволу, і ставити вищі вимоги до власної відповідальності мігрантів за свою інтеграцію, якщо вони хочуть продовжувати отримувати соціальні виплати. Частина партійців мала сумнівне минуле із симпатіями до праворадикалів і нацистських угрупувань.
Проте впродовж наступних шести років дискурс навколо міграції суттєво змінився, і перед початком нашої війни основні шведські партії уже майже дійшли консенсусу щодо того, що Швеція повинна зробити паузу у прийнятті мігрантів з інших країн, і інтегрувати спочатку тих, хто уже тут оселився.
Читайте також: Маленькі, але щасливі. Які позиції в міжнародних рейтингах мають країни Північної Європи
Саме з такої позиції соціал-демократи й коментували перші дні війни: мовляв, ми прийняли дуже багато, тепер черга сусідніх з Україною країн – Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини і Румунії, а ми допоможемо грошима. Але тут, несподівано для багатьох, лідер Шведських демократів Їммі Окессон раптом сказав, що звичайно Швеція повинна допомогти українцям, бо Україна перебуває у так званій географічно близькій зоні.
Після цього інші партії відразу звинуватили Окессона у тому, що що він робить різницю між людьми різних культур, відкриваючи двері перед українцями, які є європейцями, і закриваючи їх перед іншими. Ця тема, до речі, час від часу продовжує активізовуватися з боку недержавних організацій та культурних асоціацій, які представляють інші меншини у Швеції. В сьогоднішньому багатокультурному шведському суспільстві, де, до прикладу, мусульманська спільнота складає 8% населення, реакція на українських біженців буває різною, в тому числі і відверто заздрісною, зі звинуваченнями в подвійних стандартах європейців, які, мовляв, для мігрантів з Сирії безкоштовних візитів до шведських музеїв не робили.
Так чи інакше, але ставлення до нової хвилі міграції змінилося впродовж тижня від «ні» до «так», і досягло повного консенсусу ближче до 4 березня, коли ЄС офіційно прийняв директиву про масове переміщення осіб, що дозволяла українцям самостійно обрати країну притулку.
Впродовж цих двох місяців в Швецію прибуло кілька десятків тисяч українців. Частина шведів виїжджають власним приватним транспортом до кордону, щоб забрати охочих приїхати у Шведське королівство. Всі органи влади моментально увійшли в режим готовності, і Міграційна служба, яка частково відповідає за поселення, збільшила місця проживання у десять разів за лічені дні. Проте зараз динаміка явно пішла на спад. На сьогодні на тимчасовий притулок у Швеції подалися тільки 7 тисяч українців.
НАТО
Ставлення до членства у НАТО – ще одне питання, у якому Швеція кардинально змінила свою офіційну позицію через агресію Росії і через страх перед власною незахищеністю. Військовий нейтралітет – ключова особливість шведської політики впродовж століть, і активну позицію проти вступу у НАТО займав ще легендарний Ульоф Пальме. З іншого боку, варто все ж зауважити, що нейтральна Швеція завжди трималась пруч з НАТО, і в часі Холодної війни співпрацювала з Альянсом.
Так чи інакше, ще у березні нова прем’єр-міністерка Магдалена Андерсон заявила, що вона не думає, що це хороша ідея для Швеції – приєднуватися до Альянсу. Але уже у квітні стає зрозуміло, що уряд активно працює над питанням, і навіть міністр оборони Петер Гультквіст, якого журналісти називають жартома Herr NJATO (NJA – це поєднання слова «nej» – «ні» і слова «ja» – «так». Слово «nja» шведи вживають, коли хочуть від чогось відмовитися, але при цьому хочуть уникнути різкого й однозначного «ні»), почав потроху змінювати риторику. Саме він є одним з творцем і продовжувачем альтернативного до НАТО проекту – особливої військової співпраці між шведами та фінами, який обидві сторони розвивали роками. Фінляндія підняла питання про вступ до Альянсу у перші дні березня, і вже сьогодні очевидно, що країна подаватиме заявку на вступ у червні. Вони заохочують Швецію зробити те саме.
Кілька днів тому стало відомо, що Магдалена Андерсон заявила що аналіз наслідків вступу НАТО для Швеції буде готовий уже на 13 травня, а не на 31 травня, як це анонсувалося раніше. А Петер Гультквіст різко заперечив журналістські сумніви щодо того, що фінська позиція прискорює шведський вступ. «Це наше власне рішення, зроблене з урахуванням саме наших шведських інтересів» – заявив він.
Оскільки обидві країни дуже добре інтегровані в структури НАТО, зрозуміло, що їхнє членство тільки зміцнить Альянс. НАТО уже давно і не раз сигналізувало, що вони тепло вітатимуть обидві країни у своїх рядах. Зараз м’яч на полі шведського і фінського урядів, але багато факторів вказують на те, що обидві країни зроблять вибір на користь НАТО вже у дуже близькому майбутньому.
Змістити Рахманінова
Проукраїнська позиція шведів, які продають власні яхти, щоб купити машини швидкої допомоги для українців, їздять на власних авто до польського кордону, щоб забрати біженців, і відкривають двері власних помешкань для новоприбулих українців, не кажучи про масові збори коштів, ліків, речей і обладнання, не може не гріти серце.
З чим сьогодні у Швеції відверто складніше – це з позиціонуванням України на культурній сцені Швеції. Про українську культуру тут відомо не так багато, якщо взагалі відомо, і тому на концертах та інших культурних акціях на підтримку України часто лунає музика Рахманінова і Чайковського. Дехто з організаторів навіть не замислюється, що в цьому може бути якась проблема, а дехто робить це свідомо, вважаючи, що культура і музика у невидимий спосіб творять тонкі мости для майбутнього порозуміння.
Дехто зі шведських інтелектуалів, проте, відкрито ставить питання: а як взагалі можливо думати про Україну в контексті Росії, і чому б тоді не послухати музику Верді для того, щоб зробити збір коштів для України? До речі, деякі культурні осередки, уже почали саме так і робити. До прикладу, концертний зал Гельсінґборґу днями ставитиме балет Адольфа Адама «Жизель» на підтримку нашої країни. Пояснень такого мислення про Україну через російську культуру може бути щонайменше три.
По-перше, Україна дуже слабко «брендована» в шведському культурному просторі, і знання про українську музику, літературу і історію дуже обмежені у більшості звичайних людей. Кількість перекладів нашої художньої літератури шведською можна порахувати на пальцях. Не ліпша ситуація і з перекладами українських авторів англійською, що для шведського книжкового ринку, де англійську знають всі, могло би стати альтернативою. Знання про особливості всіх наших історичних перипетій з Росією, і та ідея, що ця війна є також і постколоніальною – залишається і зовсім поза ширшою дискусією і знаннями більшості людей.
Читайте також: Як російська література служить імперії
Другою причиною є те, що у шведів, як я вже писала раніше, є стара улюблена роль посередника. Тому із самого початку війни по телебаченню у шведських новинах можна побачити сюжети про російського і українського хлопця, які спочатку дружили, потім війна їх трохи посварила, але зрештою, вони знову віднайшли контакт, і сталося це саме на шведському полі, наприклад, у спортивних змаганнях.
І по-третє, частина шведів вірить у «хороших росіян» і хоче їх підтримати, зокрема, і через апеляцію до російської культури. Розуміння того, що проблема не лише в Путіні, а у самій Росії, у патологічних процесах у самому тамтешньому суспільстві, є далеко не в кожного, і бажання підтримати російських лібералів, можна прогнозувати, залишатиметься досить сильним, бо це знову ж таки випливає з культурної настанови, принциповою для сьогоднішнього західноєвропейського гуманізму – звичкою бачити не тільки зло, але і намагання розгледіти паростки конструктивного добра у кожній людині чи ситуації.
Шведи тільки починають відкривати і вивчати для себе Україну, і для того, щоб це успішно відбулося, потрібні великі фінансові та інтелектуальні інвестиції, і ще більше – розумне позиціонування нашої культури, з врахуванням скандинавського менталітету. Крім того – будування надійних інституційних опор, як в гуманітарних й соціальних науках, так і в культурі. Але велика шведська інерційність, в якій Росія і її культура мала якесь місце (подекуди почесне) потроху починає розгойдуватися і переконструйовуватися просто на очах, після кожної новини з Одеси, Миколаєва, Маріуполя чи Львова. Нам залишається тільки створювати новий культурний продукт і креативно заповнювати лакуни культурного простору і життя, які утворюються зараз, коли великий російський монстр повільно помирає в свідомості мільйонів.