Українське православ’я досі нагадувало трьох героїв із байки Крилова. Тож рішення синодів Української православної церкви Московського патріархату та УПЦ Київського патріархату про створення робочих груп для підготовки до міжцерковних переговорів стало великою несподіванкою. Дехто сприйняв його з надією, дехто – скептично. Перші вважають це кроком до зближення церков та ліквідації розколу українського православ’я. Інші ж поставилися з певною іронією, вважаючи ці ухвали лише черговим нюансом міжцерковних кулуарних ігор.
За роки незалежності було кілька спроб подолати православний розкол. 2000 року після смерті Патріарха Української автокефальної православної церкви Димитрія, згідно з його заповітом, УАПЦ активізувала константинопольський вектор пошуку шляхів виходу з неканонічної кризи, проти чого виступили і УПЦ МП, і УПЦ КП. Остаточно рух призупинили в Адміністрації президента, щоб предстоятелем УАПЦ не став неконтрольований діаспорний ієрарх. Того самого року УАПЦ і УПЦ КП намагалися порозумітися під покровом Константинополя, але й ця спроба виявилася невдалою, а сама УАПЦ згодом розкололася.
Наступні реальні кроки на зближення робили вже з 2005 року за ініціативи Віктора Ющенка. Тоді ж активізувалася увага Константинополя до України. Але коли один чиновник з оточення президента налагоджував контакти з Фанаром (резиденція константинопольських патріархів), то інші «любі друзі» запевняли Кремль, що жодних змін не відбудеться. Після чергового намагання примирити УПЦ КП і УАПЦ була спроба вести переговори між УПЦ МП і УАПЦ. Наступним піком став 2008 рік і приїзд до України світових православних першоієрархів на чолі зі Вселенським Патріархом Варфоломієм на святкування 1020-річчя хрещення Русі. Лише цьогоріч почали спливати певні подробиці переговорів річної давності, про які церковні діячі не хотіли говорити. А виявляється, знову була спроба Константинополя активно втрутитися в українські справи на правах церкви-матері. Але амбіції та непоступливість наших ієрархів не дозволили цим планам реалізуватися.
Цьогорічний візит Патріарха Московського Кирила до Константинополя, а згодом і в Україну змусив серйозно замислитися над майбутнім наших архієреїв, причому всіх трьох церков. В Україні Кирил провів таку масштабну політінформацію зі вказівками, як саме рятувати українське православ’я, що ієрархи навіть не знали, як реагувати на ці директиви. Про це можна судити з мовчанки на офіційному рівні після візиту Кирила.
Першою заговорила УАПЦ, яка в серпні відзначала 20-річчя відродження. Її звернення від 27 серпня до Патріарха Варфоломія з проханням «не лише молитися за улікування розколу в Україні, а й надати нам ліки, що зможуть зцілити рани на тілі української церкви», значно оживило українське православ’я. В УПЦ МП на синодальному рівні ухвалили відновити процес переговорів із представниками УАПЦ, а також вирішили створити групу для вивчення можливості діалогу з УПЦ КП. Та ж, своєю чергою, схвально оцінила ініціативу УПЦ МП і у відповідь створила свою офіційну групу для перемовин.
Усі ці ініціативи можуть і залишитися на рівні ініціатив, але вони стають щоразу серйознішими. Нинішня ситуація передусім є випробуванням для УПЦ МП – чи зможе вона вести партнерські переговори з братами по вірі, навіть усупереч останнім вказівкам Москви. Водночас для самої Москви ці переговори ситуативно вигідні. Бо доки УАПЦ чи УПЦ КП сподіватимуться на зближення й порозуміння з УПЦ МП, доти вони не налагоджуватимуть активніших контактів із Константинополем. Але це ситуативно, бо в будь-якому разі потенційне зближення всіх цих трьох частин рано чи пізно, але мусить завершитись об’єднанням. А це вже за жодних обставин не вигідно Московському патріархату, як у певному сенсі й Константинополю. Бо тоді Україна стає найбільшою за кількістю громад православною країною світу.