Авжеж, знайдеться небагато таких осіб, у кого культура викликає прямі асоціації з репресією. Усе навпаки: до цієї царини зазвичай апелюють як до середовища піднесення соціуму й особистості. Тоді чому ж засновнику психоаналітичної теорії, Зіґмундові Фройду, майже на схилку віку в публікації «Невпокій в культурі» (1930) випало сформулювати суттєву підозру щодо спроможності культури бути надійним прихистком людині?
Перед тим як дати відповідь на це провокативне запитання, важливо згадати деякі моменти Фройдової біографії, що позначилися на становленні його концепції несвідомого. Скажімо, коли його мати впадала в депресивні стани, у ньому зродилася прихильність до годувальниці, а звідтоді надихали видатні чоловіки, яких виховували дві жінки: Едіп, Мойсей, Леонардо, Мікеланджело. Властиві йому наполегливість і винятковість охоплювали, на перший погляд, непорівнянне, як-от досконале знання німецької мови, попри визнання свого єврейства, й атеїстичні погляди. Ще в дитинстві він прочуває, чим є влада сексуальності та заборона на її прояв, а надто допіру батько застеріг малого сина від автоеротики. Замолоду не маючи змоги побратися з нареченою, бо не було постійного заробітку, Фройд утримується від вільного сексу, хоч і не заперечує його. Натомість експериментує з кокаїном. Спостерігає за тим, як після розповіді пацієнтів про свої душевні травми потерпає їхня істерична хвороба. Розтлумачує сновидіння, виявляючи їхній символічний стосунок до сексуального життя. Усе це дає йому змогу визнати людину істотою проявлених іще зі сповитка бажань і що неврози трапляються не лишень із психічнонедужими.
Не дивно, що в часи секуляризації психоаналізу довелося замістити священнодійство. Справді, віддавна рятівну роль у людському світогляді відігравала релігія. Утім, остання, на думку Фройда, є поширеною ілюзією, що її собі вигадали люди, намагаючись урівноважити свої нестримні апетити щодо багатства чи влади. Даючи лише певні відповіді на сокровенні запити про таємниці світу й компенсуючи в потойбіччі труднощі земного існування, релігійне почування звелося до визнання вищої сутності, яка неодмінно зглянеться над убогістю страдника. Зрештою, кінцева мета людства — досягнути щастя, чи то пак уникнути страждання й отримати задоволення.
Читайте також: «Амок» Артема Поспєлова. Чи є ліки проти самодеструкції?
Мету людського життя, за Фройдом, і визначає принцип задоволення. Тоді як у самому житті на кожного чигають суцільні випробування: хвороби, руйнації, свавілля, болі, страхи, потреби. Через це всяк змушений удовольнятися принципом реальності, тобто зменшувати бажання задля безпеки. Утім, оскільки цілковито відмовитися від утіхи не вдасться, відчайдухи наважуються на ризики. Дехто воліє впливати на свій організм, уникаючи таким робом тиску з боку реальності. Наприклад, вживає наркотики, притлумлює потяги чи скеровує лібідо на творчість і пізнання, шукає розради в спогляданні краси тощо. Та мало не всі прагнуть любові, не лише вищої, а й статевої. Одне слово, кожен обирає способи самозадоволення самотужки.
Хай там як, а програма досягнення щастя за принципом задоволення видається примарною. Й усе через усемогутню природу, тілесну вразливість і незадовільність інститутів соціокультурного співжиття. Тому-то Фройд і наважується левову частку провини за людські ремствування покласти на культуру. То, може, варто повернутися до природного співіснування та й по всьому? Дійсно, накладаючи на людину тягар обмежень, культура спричиняє силу-силенну невротичних станів. І хай скільки людина демонструватиме технологічні досягнення, перетворюючись на «протезного бога», щастя від цього ні на йоту не наблизиться. Їй і далі доводиться дотримуватись обмежень і відмовляти собі в задоволенні.
Уже буття в чималій спільноті примушувало її працювати заради виживання й забезпечення регулярного сексуального потягу. Небавом необхідність і любов (Ананке й Ерос) набули значення культурних детермінантів. Одначе питання любові залишалося неоднозначним: індивідові завжди нестерпні будь-які заборони на неї, тоді як культура ніколи не зможе без них обійтися. Хоч як крути, а в цьому випадку, либонь, і дещицю втіхи проміняєш на дрібку безпеки. Тимчасом, диктуючи економічну доцільність існування, культура виснажує енергію лібідо. Через це індивіди вряди-годи йдуть на порушення культурних табу, наявність яких Фройдові зовсім не видається неприйнятною.
Чому? Виявляється, людина не завжди сумирна істота, яка відбиватиметься лише в разі нападу на неї. Разом із проявами любові їй властиві й агресія, підкорення, експлуатація, насильство, приниження іншого. Це легко підтвердить історія — від великого переселення народів, набігу кочівників і хрестових походів аж до світових воєн сучасності. Запобігти цьому нещастю покликані соціокультурні механізми захисту. Щоправда, вони теж не завжди спрацьовують. А це, каже Фройд, засвідчують ідеології модерну: у комуністичному раю довіку не зникне агресія, бодай і після знищення буржуазії, а німецька мрія не здійсниться після суцільного погрому євреїв, адже неодмінно будуть нові вороги. Себто в людському Я нуртують, ідучи рука в руку, два потяги: любов і смерть (Ерос і Танатос). Вони складають, так би мовити, спільний бюджет лібідо, позаяк обидва первні несамовито штурхають одне одного. Цим, зокрема, санкціонується поваба зла в справі задоволення: у садизмі поєднується любов і скерована назовні деструкція, а в мазохізмі — саморуйнування й сексуальність.
Читайте також: Опірність літератури
Отож агресивність — первісна риса людини, що зумовлюється потягом до смерті, а отже, становить загрозу всьому світу. Тож які перепони змушена ставити культура? Під її впливом у психічній структурі Я виникає частка Над-Я, щоб у формі сумління відтинати всіляку схильність до агресії. Хоч у цьому механізмі криється підступна подвійність: коли утримують насилля, тлумиться й сексуальність. Змалечку дитина призвичаюється до неможливості вдовольняти будь-які забаганки, щоб упередити ґвалт. Водночас у неї виникає низка комплексів. Подібними шляхами людство йшло ще до появи цивілізації. У первісному суспільстві влада, включно із сексуальною, належала батькові-вождеві, допоки повсталі сини не наважилися його вбити, не бажаючи скоритися. Утім, із часом спочули каяття від учиненого. Так само в едіповому комплексі (хлоп’яче суперництво з батьком за володіння матір’ю) закарбовується перше почуття дитячої провини.
Власне, через те що першорядне завдання культури полягає в єднанні людей, реалізувати його вона може, хіба посиливши почуття їхньої провини. Тому наполегливо стримує віжки сексуального потягу, починаючи із сім’ї та закінчуючи суспільством. Але Фройд уподібнює провину страхові дістати покарання з боку вищої інстанції: батька, Бога, Над-Я. Ба більше, йдеться про невпинне очікування страху. Саме звідси й виростає невпокій у культурі. Питання про її долю психоаналітик залишає відкритим, одначе сподівається, що Еросу таки поталанить утримати свого зарівно безсмертного супротивника.