Підставою для того, щоб розібратися зі світоглядними нюансами носіїв граничних поглядів у політиці, є прочитання книжки Кирила Ткаченка «Праві двері зліва» (2019). Увага автора прикута до феномену німецької (і, ширше, західної) радикальної лівиці, яка не просто стримить до революційних змін, а схильна до альянсів із хоч би яким режимом, щоб той тільки декларував свою показну антизахідну позицію. В оцій нав’язливій думці, що скочується до антиліберального ресентименту, якраз і проглядають перші кроки близькості лівих із правими.
Висвітлення західними медіа кількарічних воєнних подій на наших теренах не раз супроводжувалося словосполученнями «українська криза» чи «українсько-російський конфлікт». Але ліві додають і свою дещицю до створюваної картини, при цьому старанно наслідуючи російську риторику. Мовляв, освячена нацистським символом (тризубом) Україна є ні на що не спроможною країною, у межах якої валандаються ватаги фашистів і провадять криваві зачистки серед тутешніх росіян. А тому геть усі місцеві майдани — це путчистські заколоти, профінансовані західними реакціонерами. Саме це нібито й змушує Росію захищати «народні республіки», що вступили в «громадянську війну» з «хунтою». Цікаво, що в Криму, де освітній процес віддавна здійснювався російською, чомусь не було помічено жодних утисків росіян. Мабуть, тому питання про причину анексії так і залишиться риторичним. Проте щоразу варто наголошувати на проблемі гетоїзації й переслідування кримських татар після відторгнення півострова.
Окреслені страховинні уявлення про Україну й спонукають напоумити її непокірних громадян повернутися під покровительство «государів», «ефективних менеджерів» і «духовних скрєп». Бо демократія неодмінно приводить до хибних соціальних вибухів під гаслами міжнародного права, вигаданого невідь для чого, хіба що для виправдання волі найсильнішого. Доходить уже до того, що фашизм ототожнюються з капіталізмом. Західній лівиці, схоже, байдуже до цього пропагандистського сталінського ярлика, яким послуговувалися ще до владного розгулу націонал-соціалістів, коли слово «фашизм» перетворилося на універсальний маркер, за допомогою якого дозволялося таврувати що завгодно: троцькістів, анархістів, соціал-демократів, польську державність тощо. Очевидно, цим слівцем і тепер схильні позначати представницьку демократію. Чи ж не її терпіти не могли комуністи, у чиїх гаслах рясніли диктаторські нотки на кшталт «здійснення волі пролетаріату під орудою партійного керівництва»? Хіба ж не від них навчилися нацисти планування в господарюванні, державного контролю картелів і націоналізації банків? І чому після цього не дивує, що комуністичним режимам вдалося знищити людей куди більше, аніж фашистським?
Читайте також: Зворотний бік приколів
Попри все, саме контамінації імперіалізму й комунізму, де СРСР і Росія стають мало не взаємозамінними поняттями, протидіють уявлені образи зажерливих капіталістів, злісних еліт і продажних медіа. Як наслідок — у Європарламенті радикальні праві з лівими голосують чи не однаково. Таку одностайність у своїй розвідці Ткаченко наважується назвати фактичними червоно-коричневими союзами. А позаяк перемог у радикалів катма, якщо, звісно, не брати до уваги описані в книжці антисіоністські теракти німецьких лівих, учинені між 1969 і 1991 роками, цим рухам нічого не залишається, окрім злорадства з приводу того, що піднята з колін імперія знову вдається до анексії з окупацією, загрожуючи проектам, які з усіх сил протистоять авторитаризму. Бачиться так, ніби жертва сама винна: не треба будити найсправедливішого арбітра, якому не звикати самостійно встановлювати порядки деінде.
У дослідженні помічена ще одна важлива риса. Через те що німецьким (і західним загалом) журналістам звичніше читати матеріали російською, частка фейкових новин, із якими вони мають справу, суттєво зростає. До таких належить розкручувана теза про те, що українці як ніхто доклалися до колаборації з нацистами, хоча така співпраця не перевищує показників інших захоплених країн. Справді, для порівняння чомусь практично не згадується про українців, які переховували євреїв чи воювали проти нацизму. Одначе згадати про це треба зовсім не для того, щоб підкреслити, які ми бідні-нещасні й нас усі недооцінюють.
Читайте також: Життя як видовисько
Сказати щось подібне означало б загнати себе в глухий кут індульгування та віктимності. Так само негоже було б стверджувати, що нас зусібіч оточує тотальна українофобія. Натомість важливо визнавати, що не все відповідає нашим уявленням про світ і самих себе, і надалі прагнути виправляти помилки та робити належні висновки. Приміром, критикувати місцевий правий радикалізм. Але називати його спорадичні вияви «тотальним фашизмом», схвалюючи при цьому агресію проти України, було б просто безглуздо.